«Наступного серпня гладіолуси виростатимуть у мирній Україні»: історія сім’ї з Києва, яка переїхала у Володимир
25-го лютого 2022 року жителька Києва Майя Нагорняк виїхала з сім’єю до своєї батьківщини – Володимира. Були з чоловіком певні, що рідні місця подарують тишу, спокій, затишок. І не помилилися. Зима у княжому граді вже не видавалася такою суворою й безжалісною, як у столиці.
Про це написала кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри телебачення і радіомовлення Навчально-наукового інституту журналістики КНУ ім. Т.Шевченка Майя Нагорняк для газети “Слово правди”.
Берці
Березень того кривавого 2022 року видався напрочуд холодним, сирим і вологим. Весною навіть і не пахло. Затята зима вправно хазяйнувала в українськім домі, прала вона сорочки у коритах із рясної сніговиці, навіженої хуртечі, дошкульної завійниці. Люди потерпали у своїх домівках від холоднечі, яка, здавалося, заходила під саму шкіру; лягали спати, наволікаючи на себе усе тепле вбрання, що було в хаті: светри, кофти, камизельки, колготи, гольфи, штани, рейтузи, шкарпетки; вранці, ледь прокинувшись, бігли на кухню випити чаю або кави, перший ковток яких обпалював губи, горло й душу.
Так крокував цими благодатними землями воєнний березень 2022-го…
Війна … Ми з дітьми 25-го лютого виїхали з Києва до моєї батьківщини – Володимира. Були з чоловіком певні, що рідні місця подарують тишу, спокій, затишок. І не помилилися. Зима у княжому граді вже не видавалася такою суворою й безжалісною, як у столиці. Мокрий сніг, крижаний дощ, поривчастий вітер, здавалося, утрачали тут свою міць.
Та 16-го березня до батьківської оселі потужним морозним вихором увірвалося твоє беззастережне рішення іти боронити Україну. І я збагнула, що дощі, вітри, сніговиці, хуртечі й завійниці стануть моїми друзями…
Військкомат, медкомісія, збори нашвидкуруч – і ти військовий, солдат-стрілець піхотного взводу. Хоча ще вчора був перекладачем із німецької та англійської, працював репетитором у центрі іноземних мов. Ще вчора тебе обожнювали учні. Ще вчора я бачила твою зігнуту спину, коли проводив безкінечні уроки віддаленого навчання за домашнім комп’ютером. Ще вчора готувала липовий чай із лимоном і медом, аби не змерз на балконі, який уже багато років слугує нам за робочий кабінет.
Я й досі чую металеві інтонації нашої жорсткої розмови того дня:
– Розумієш, я не можу сісти й спокійно споглядати, як палає українська хата. Як потім дивитимусь в очі доньці й синові? Що скажу? Що тато боягуз, що в часи небезпеки заховався на заході країни, на батьківщині дружини? Не відмовляй, я йду на війну…
– Андрійчику, але ж ти не маєш ані найменшої військової підготовки…
– То й що? Багато хто з хлопців не має. Не святі горшки ліплять…
Отак я стала дружиною вояка.
Ти пішов на війну у київських туфлях. Як виїжджали зі столиці, казав, що зимі скоро кінець, то візьму весняну взувачку.
“От би мені теплі берці, – міркував Андрій, солдат-стрілець піхотного взводу піхотної роти, – я б горя-біди не знав. Та тільки де ж узяти таку взувачку, та ще й узимку? Либонь, сама пані Зима немає їх?”
Два останніх тижні березня ти й твої бойові побратими стояли у лісі, жили у наметі, харчувалися сухпайком, грілися коло буржуйки і страшенно мерзли в ноги. Хтось мав берці, а хтось лише мріяв про них. А ти у весняних туфельках. Такого холоднючого березня і ворогові подібного не побажаєш, а підібрати швидко зимове взуття – завдання не з легких, адже маєш здоровецькі широкі ступні 45-46-го розміру!
Невдовзі Андрій попросив дістати берці. Яке ємне й войовниче слово! Я ніколи до війни не чула такого, їй-Богу, не чула. “Ну, то тепер не тільки почуєш, а й затямиш навіки”, – казала я сама собі.
Берці … Де ж їх узяти в таку холоднечу, та ще й велетенського розміру? Довелося обійти всі володимирські крамниці й базари, порозпитувати заледве не всіх колишніх і нинішніх знайомих, прошерстити сайти мережевих магазинів. Однак пошуки виявилися безрезультатними.
Тієї пори я щодня ходила до рідного Володимирського педколеджу плести маскувальні сітки й примари. Одного дня розговорилася із директором, своїм колишнім однокласником Миколою Савельєвим, розказала про берці. Він подивився мені уважно в очі, а враження було таке, неначе заглянув у самісіньке серце, розвернувся й пішов. Не було його довго, а коли повернувся, простягнув поліетиленовий пакет із берцями. А в них запхані товстелезні шкарпетки з вовни. Сказав, що то його власні, в них ходить рибалити, але що ж вдієш, як отаке от…
Я була на сьомому небі від щастя, не знала, як дякувати Миколі. Відтеперки мій Андрійко матиме добру взувачку, яка не боїться самої пані Зими. Додому бігла підтюпцем, наспівуючи пісеньку, яка складалася із одного слова – “берці”. Спершу виходило протягувати перший склад – “бееееерці”, потім стала це робити із другим – “берцііііііі”. А, наближаючись додому, виспівувала це коротке, войовниче слово сповна- “ беееер-ціііііі”.
Вдома акуратно поставила їх на взуттєву поличку й милувалися, як дитям. Карамельного кольору, трохи зношені військові черевики вмить примостилися поруч із мирними чоботами, туфлями, кросівками, капцями. Взуттєве царство дуже дивувалося войовничий сусідству, проте відразу ж збагнуло, що це не надовго. Скоро берці вирушили на війну.
Не знав ще вояка, що ось-ось прибуде до нього такий жаданий подарунок і що хизуватиметься ним перед самою панею Зимою. Як маєш теплу взувачку, то нічого тобі не страшно!
Книги
Андрій потрапив служити до Інтернаціонального легіону ЗСУ України. Того угруповання, в якому воюють за свободу й незалежність української землі воїни-добровольці із понад п’ятдесяти п’яти країн світу. Тут і поляки, і німці, і іспанці, і французи, і британці, і американці, є навіть кілька китайців.
У перервах між службою солдат-стрілець піхотного взводу піхотної роти Андрій не втрачає часу дарма – продовжує штудіювати німецьку та англійську мови. А іноді трапляється таке щастя, коли він телефонує додому, до Києва, 14-літньому синові Глібові й вони разом виконують домашні завдання з німецької мови.
Потім, засинаючи, солдат плаче від радості спілкування із малим, адже це так нагадує довоєнне життя. Дрімота навалюється, і він намагається пригадати кожні слово, фразу, інтонацію розмови із сином. І після цього з усмішкою засинає…
А завтра Гліб на уроці німецької укотре легко відхопить чергову дванадцятку. Прибіжить до мами на кухню, обійме й вигукне: “Матусю! У мене 12 із німецької!” Вона ж, як зазвичай, промовить: “Бачиш, як добре, що вчора з татом позаймався”. А потім хлопчина зачиниться у своїй кімнаті й тишком-нишком змахне сльозу, пригадуючи кожні слово, фразу, інтонацію розмови з батьком. І усміхнеться сам до себе…
І так само завтра Андрій, як буде живий, знову порине у німецькі та англійські книжки, бо ж то наче занурення у тепле море. Навички самоосвіти й самовдосконалення прищепили йому ще під час навчання на факультеті романської філології у Харківському університеті. Заняття допомагають відволіктися від жахіття війни. Але чи міг він коли-небудь подумати, що матиме таку розкішну мовну практику – на війні, серед товаришів по службі.
Який він був гордий, коли одного дня легіонери попросили, аби допоміг їм опанувати… українську мову. Ще ніколи Андрієві, уродженцю Криму, не було так радісно на душі. Ще ніколи ніхто не просив його, викладача іноземних мов, вивчати українську! Ось яка в закордонних вояків глибока любов до українського краю, до людей, їхньої культурної спадщини. На початку війни він і уявити собі не міг, що солдати з далеких країн виявлять бажання вивчати мову його рідної України, його рідного Криму!
Андрій зателефонував дружині й дітям і попросив придбати підручники української мови для початківців. А що вже вони були подивовані й раді такому проханню! І придбали у книгарні кілька видань, які несли додому, гордо крокуючи київськими Позняками, мугикаючи під ніс “Ой, у лузі червона калина…”
Так опинилися ці книжки на кілька діб у домашній бібліотеці солдатової родини. Серед них – “Українська мова для іноземців” Івана Ющука, Юлії Бондарчук та Олександри Мушкудіані, “Українська мова для початківців” Зеновія Тарлака та Олександри Сербенської, “Уживаймо влучно, або як уникнути найпоширеніших помилок” Юлії Бардакової та інші.
Дружина з дітьми акуратно розставили новоприбульців у книжковій шафі й милувалися ними. Новенькі, що ще пахнули друкарською фарбою, на крейдяному папері, примостилися вони на вузеньких поличках поруч із німецькими та англійськими виданнями, журналістськими книжками дружини, дещо потріпаними книжечками дітей. Скоро книжки вирушили на війну… А там теж, як маєш добру українську книжку, то нічого тобі не страшно.
Квіти
Промине кілька місяців, настане серпень. Заколоситься пшениця на полях, наллються червонощокі яблука, змагатимуться у своїй соковитості яскраво-жовті груші, персики, оксамитові абрикоски-морельки… А що вже квітів подарує серпень! Як каже Андрієва теща-полька, до кольору-до вибьору: тут і гордовиті гладіолуси, і пихаті жоржини, і скромні айстри, і химерні майори…
Солдат дочекався маленької відпусточки – на два дні. У підземному переході на Позняках вирішив купити для дружини й доньки он ті… Незвичайна якась барва у них – чи то світло-бежева, чи брудно-рожева, чи кольору перестиглого жита. Придбав два букети та й попростував додому, де його зачекалися дружина й дочка та син.
Він якось сором’язливо простягнув гладіолуси дівчатам, і в обох на очах виступили сльози – як же довго чекали вони на зустріч зі своїм захисником! І не помітили, як настав вечір, а там і ніч, балакаючи про все на світі: і про війну, що увірвалася в домівки українців, і про знайомство з бойовими побратимами, які не лише не бояться путіна, але й не мають страху перед самим чортом, і про те, що на кожне покоління припадає своя війна і ми не маємо права перекласти її на наших дітей, і про те, як погарнішала донечка, а в синка починає з’являтися пух під носом, що за незліченними клопотами дружина не має часу підфарбувати волосся, а сивина так і лізе. Колись її біла нитка перемежовувалася із чорною, а тепер лиш біла панує. Але не страшно – головне, що всі живі-здорові.
Незчулися, як зайшла до хати настояна на пахощах квітів серпнева ніч, та й повкладала всіх спати. Тільки гладіолусам на підвіконні не спалося, вони тихцем перемовлялися вони поміж собою.
– Сестри, – почала найвища квітка із вигнутим стеблом, – а вгадав таки Андрійко з нами, правда ж?
– Вгадав-вгадав, – промовила її посестра, квітки якої майже всі були ще в пуп’янках, – але ти ж бачила, як він спершу позирав на ті розпатлані жовтогарячі жоржини?
– Та, звісно, перехопила я його погляд, – продовжила та, що найвища, – але не купив би він їх.
– Не купив би, – долучилась до розмови квітка з напіврозкритими бутонами, – бо коли вже виймав гаманець, аби розрахуватися із продавчинею, згадав, як говорила жінка, що жоржини мають порожнє стебло й швидко в’януть, тільки на базарі файні, а як додому принесеш, то день постоять і на тім уся краса …
– Так, сестроньки, так, – погодилася найнижча красуня, – гладіолуси ж є улюбленими квітами дружини. То бути не могло, щоб Андрійко нас не забрав додому.
– Ой, дівчатоньки, а бачили, як засяяло личко дружини, як вона його міцно-преміцно обійняла, коли простягнув їй букет? – це мовила середульша квітка, в якої розцвіли всі пуп’янки.
– Так, так, – перешіптувалися одна з одною усі сім гладіолусних грацій, – давно Майя не була такою радісною й щасливою.
Тієї сокровенної ночі вони ще довго шепталися про усяку всячину, хилитали ніжними голівками незбагненного кольору й не помітили, як поснули.
З першими променями серпневого сонця гладіолуси пробудилися, умить порозпускали усі свої пуп’янки, стали усміхатися новому дню і мріяти, аби закінчилася війна.
– Андрійчику, а дивись-но, квіти за ніч усі розпустилися, – сказала Майя, кинувши перший уранішній погляд на все в домі.
– Так, кохана, я довго не міг заснути, то чув їхню розмову, – підхопив Андрій, – сказали, буцімто передчувають – наступного серпня виростатимуть у мирній Україні, я уже буду вдома й часто-часто даруватиму тобі ці квіти. Вони мріють про це. Бо знають, що ти так обожнюєш гладіолуси…
