Полишала свій дім під прицілом ворожого танка: історія сім’ї з Ізюму, яка живе у Володимирі
Віта Бутко з сім’єю виїхали з рідного Ізюма Харківської області буквально за кілька годин до того, як місто окупували російські війська. Полишали свій дім і вулицю у період найбільших небезпек і обстрілів та ще й під прицілом танка. Мчали дорогою, тремтячи від страху й боячись озирнутися. Їхали розбитими шляхами, безлюдними вулицями, по напівзруйнованих мостах… Їм пощастило вибратися.
Згодом шляхи привели сім’ю у Володимир. Майже відразу Віта та Сергій, досвідчені медики, влаштувалися на роботу у тутешні заклади охорони здоров’я. Лікуючи інших й піклуючись про їхнє здоров’я, адаптовувалися до нової реальності й потрохи оговтувалися від пережитого. Про те, як зустріло їх княже місто, про інтеграцію у життя громади й про біду, принесену загарбниками у рідний край, пані Віта розповіла журналістці газети “Слово правди“ Валентині Тиненській.
З чоловіком познайомилася в лікарні
Пані Віта народилася й зростала в Ізюмі. Після закінчення школи, як і мама, вирішила стати медсестрою, тож закінчила те ж медучилище й згодом прийшла працювати у «мамину» лікарню. 27 років трудилася у фізіотерапевтичному відділенні, згодом обіймала посаду старшої рентгенлаборантки, а останні три роки працювала на рентген-апараті, а з грудня 2021-го – на томографі. Зі своїм чоловіком пані Віта познайомилася теж у стінах цієї лікарні.
“Я навчалася у восьмому класі, планувала вступати у медучилище. На канікулах попросилася до мами на роботу, щоб пізнати усі тонкощі майбутньої професії. Одягла білий халат і ходила в палати робити хворим уколи. Сергій, тоді студент третього курсу цього ж медучилища, підпрацьовував на цій зміні санітаром, тож там познайомилися, виникла симпатія, яка переросла у кохання. Через два роки ми одружилися і вже понад три десятиліття разом. Виховали двох синів. Старший Вадим рік тому створив свою сім’ю, з дружиною Анею живуть у Харкові, а молодший Олексій – студент Харківського аерокосмічного університету. Чоловік десять років пропрацював у медичній частині на Ізюмському оптико-механічному заводі, а потім – старшим фельдшером на швидкій, згодом на пункті швидкої допомоги в селі Оскіл і за сумісництвом рентеглаборантом на комп’ютерному томографі у приватній установі. Власними силами упродовж 15 років ми зводили будинок, облаштовували його, леліяли виноградники і вирощували квіти… Допоки в країну не прийшла ця жорстока війна”, -розповідає жінка.
У перші дні повномасштабної війни поспішала на роботу
Війна застала пані Віту вдома. Тоді у неї ночувала давня подруга, з якою рідко бачилися, тож зустрівшись, не могли наговоритися. Приїхав з навчання син, а чоловік через проблеми з серцем саме проходив реабілітацію у санаторії неподалік Харкова. О 5-й годині подзвонила донька подруги і сказала, що почалася війна. Віта Миколаївна вхопила телефон – а там повідомлення з тривожними новинами від сестри й старшого сина, що жили у Харкові. У цьому місті вже тривали обстріли. Подруга поїхала додому збирати тривожну валізу. Про всяк випадок, тоді думали. Віта теж поспіхом склала у сумку документи й теплі речі. Усе лишила в будинку, а сама поїхала на роботу.
Тоді зібрався увесь її колектив, увімкнули телевізор й з острахом стежили за новинами. Деяких пацієнтів почали виписувати чи відпускати додому, хворих реанімаційного відділення переводили у підвал, хоч він ще не був облаштований під укриття. Наступного дня жінка теж рушила в лікарню. Медзаклад знаходився за вісім кілометрів від її дому – у центральній частині Ізюма. Оскільки громадський транспорт не курсував, її підвезли небайдужі містяни.
“Я телефонувала до старшого сина, чула страшні звуки війни, просила виїздити до Павлограда, де живуть свати, дзвонила чоловікові й кричала: “Їдь”, але він дістатися дому не міг – не було автобусів чи електрички. Тож син, відвізши дружину до батьків, поїхав за Сергієм автівкою. Я ледве пережила той період, доки рідні були у дорозі. Щойно доїхали додому, як цією трасою пішла колона російської техніки, а до нашої лікарні привезли перших поранених – людей з розстріляної машини, що їхала цим шляхом, – пригадує жінка. – Мене з роботи забрав уже Сергій. Заїхали за мамою, яка мешкала у центрі міста, та подругою. Вирішили: разом перечекаємо небезпеку у нашому домі на околиці. Думали, там буде безпечніше.
У вівторок, 1-го березня, пані Віта уже не змогла дістатися місця роботи через страшні обстріли. Однак, коли налагоджувався зв’язок, жінка спілкувалася з колегами, тож знала, що виходять на роботу ті, хто зміг туди дістатися, відповідно сформували нові подобові графіки чергувань у відділенні. Щоб змінити колег, пані Віта 4 березня знову спробувала доїхати до лікарні, але змушена була вернутися через артобстріли та авіанальоти.
“Особливо сильно починали гатити, коли сутеніло. Ми, щойно почувши перші звуки градів, бігли у льох. А там темнота й холод. Спустили туди матраци, ковдри, одягали теплі речі, куталися й лишалися на ночівлю. Дуже хотіли зігрітися. Отой страх холоду відчуваю й досі, він асоціюється з усім пережитим. Я не могла ні їсти, ні пити, хоч харчів, консервації мали вдосталь. Ми бачили, як з ворожого літака падали бомби на електропідстанцію, що неподалік. Навіть зараз прокидаюся й здригаюся, коли чую різкий гул машин”, – розповідає жінка.
5 березня чоловік відвіз пані Віту на роботу.
“Коли дісталися центру, була шокована. Міст, що поблизу залізничного вокзалу, у декількох місцях був побитий, магазини – відчинені, з них люди уже виносили, що могли. Один місток через річку закритий, а через інший ще пропускали, там стояли наші тероборонівці, перевіряли документи. Ми з чоловіком домовилися: я добу почергую і буду самостійно добиратися до будинку, що лишився від свекрів, – він ближче ніж наш дім. А Сергій уже чекатиме там, – пригадує жінка.
Того дня важких хворих відділення травматології вивезли у коридори, дотримуючись правила двох стін. Їх не можна було спустити у підвал, тож лікар лишився ночувати з ними. Дуже обстрілювали місто, тому всі інші перебували повсякчас у підвалі. Туди ж і працівники відділення швидкої спустилися. Чула, що був виклик у мій район – на сусідню вулицю. Прозвучала фраза: “Заждіть, ми проконсультуємося з черговим лікарем у Харкові, чи виїздити, бо там бомблять”. Я ледве дожила до ранку, адже не знала, що з рідними. На світанку швидка поїхала за цим викликом й привезла бабусю з переломом шийки стегна на рентген. Тож розпитала її про ситуацію. Коли закінчилася зміна, “швидка” підвезла до місця, де мала зустрітися з чоловіком. Однак на подвір’я я вже забігала – почався обстріл. Мерщій спустилися у підвал”.
Двічі намагалися виїхати з міста
Молодший син пані Віти у дні, коли ще на автозаправках продавали пальне, вистояв кількакілометрову чергу й таки заправив авто, що згодом допомогло їм виїхати. А рішення про негайну евакуацію прийняв старший син Вадим. Коли того дня батьки нарешті дісталися дому, він уже розчищав авто від снігу й став переконувати, що потрібно рятуватися. Віта Миколаївна не відразу на це погодилася. Боялася, що дорогою потраплять під обстріли, не хотіла лишати дім, та ще й переживала, що через кілька днів їй знову виходити на роботу.
А коли чоловік наказав: “Збирай речі”, розплакалася і зрозуміла, що це єдиний правильний вихід. Нашвидкуруч хапаючи найнеобхідніше, поглянула на сукню, яку не встигла довишивати. “А можна я її візьму?” – запитала. Хоч не сумнівалася, щоможна, бо ж чоловік знав, що це одне з її давніх хобі – жінка створила не одну вишиванку для себе й рідні. Син Олексій повідомив, що без коханої Ані нікуди не поїде. Дівчина з матір’ю Оленою уже кілька днів жили в укритті місцевої школи, були там і в період обстрілу будівлі градами. Туди родина Віти Бутко з домашнім улюбленцем їхала, оминаючи величезні вирви на дорозі.
У той день їх жахало пошкоджене обстрілами місто, зруйновані будівлі, безлюдні вулиці. Переїхати через міст, по якому ще вранці проїздили, тепер не можна, там вистроєні бетонні блоки, а отже його готуються підірвати. Розвернулися. Рушили у село неподалік, щоб переїхати річку через місток там. Але місцеві сказали, що проїзду немає, його заблокували поваленими деревами. Починало сутеніти, а отже знову розпочнеться обстріл, вирішили повертатися додому й пересидіти небезпеку в укритті.
“У цю ніч Ізюм обстрілювали так сильно, як ніколи раніше. Били з усього, що мали. Я уже за звуком розуміла: летять гради чи гатять міномети. Чули, як земля з вирв падає на дах будинку. З кожним вибухом у підвалі зривало двері. Ніхто не спав, молилися. І найстрашніше, що влучання у дім здавалося настільки імовірним, що просили в такому разі раптової смерті, бо ж з-під завалів навряд чи вдасться вибратися. Вранці, вийшовши з укриття, побачили розбиті будівлі сусідньої вулиці, а ще – ворожий танк, який почав гатити по нашому району. Ми швидко посідали в авто й рушили. Тоді про це не думали, але знаходилися під прицілом тривалий час”, – каже жінка.
Цього дня родина Віти Бутко з псом, кохана сина Аня, її мама Олена виїздили двома автівками через село Оскіл. Колега Сергія їх повідомив, що тамтешній міст у двох місцях пробитий, та проїхати ще можна. І їм це вдалося. Через хвилин сорок були у Святогірську, де, здавалося, вирувало звичне життя: повні люду вулиці, працюють магазини, не видно й нечутно ворожої армії.
“Я виїжджала максимум на п’ять днів. 11 березня планувала вийти на свою зміну. За три години після того, як ми покинули Ізюм, туди зайшли російські війська, окупували частину міста, а на іншій велися бої. До Олени зателефонували знайомі, які теж перебували у підвалі в школі, й розповіли, що туди навідалися російські вояки, наказали усім повертатися у домівки, хоч у декого житла уже не було. Стріляли під ноги, лякали, – розповідає Віта Миколаївна. – Ввечері того дня дісталися Павлограда, де для нас винайняли житло. Зателефонував Оленин двоюрідний брат й запропонував їхати у Володимир, де він останніми роками проживав з сім’єю.”
На роботу в місцеву лікарню
Старший син з дружиною лишилися в Павлограді, Сергій затримався на трохи, щоб відремонтувати автівку, а Віта з Олексієм, мамою, Анею та Оленою рушили на вокзал у Дніпро. Доїхали до Львова, а звідти – у княже місто.
Та на цьому випробування для сім’ї не скінчилися. Щойно приїхавши, пані Віта і її мама захворіли на ковід, деякий час лікувалися. Сергій Сергійович, коли приїхав у наше місто, відразу вирушив у військкомат, а згодом – у відділення швидкої допомоги, щоб влаштуватися на роботу. Та після першого чергування ввечері зателефонував дружині й повідомив, що він у лікарні в Луцьку. Туди він відвозив пацієнта з інфарктом, і вже там йому самому стало зле через проблеми з серцем. Пройшовши курс лікування, повернувся до роботи. 6-го квітня у місцеву лікарню в рентген кабінет влаштувалася працювати й Віта Миколаївна.
– Місцева лікарня подібна до тої, в якій я працювала в Ізюмі. Однак, мені здається, технічне оснащення тут краще, більше цифрових апаратів, три з них встановили уже за час моєї роботи, тож опанувала їх, вчилася, адже до цього доводилося працювати з плівками, – каже медичка. – На початках складно було, перш за все, комунікувати. Я навчалася у російськомовних школі і медучилищі, вдома спілкувалися теж російською, тож важко було відразу українською пояснити пацієнту, що йому робити. Ми пережили значну стресову ситуацію, тож інколи складно було й слово вимовити. Минув час і якось колега зауважила, що я вже посміхаюся, трохи відпустило. Колектив у мене чудовий! Я відразу відчула підтримку, ще коли тільки прийшла на роботу, колеги зібрали для мене кошти. Коли їх передавали, я розплакалася. Ми приїхали без нічого, тож фінансова підтримка була потрібною. Взагалі допомагали, хто чим міг: хтось посуд приніс, хтось рушники, Володимир і Людмила Волошинські – речі, одяг, харчі. Я вдячна Тетяні Ващук за розуміння й можливість працювати, колегам, Леонтію Дмитруку, який допоміг із житлом. Тут люди дуже добрі. Ми, як тільки приїхали, заселялися уже поночі, а вранці біля дверей квартири стояв пакет з харчами, з консервацією. Не знаю, звідки люди дізналися, що потребуємо підтримки.
Відколи в ТМО відкрили кабінет мамографії, Віту Миколаївну перевели сюди. Сергій Сергійович, окрім того, що працює фельдшером швидкої, також за сумісництвом працює рентгенлаборантом.
Вісім місяців із «Крилами матері»
Після роботи кілька разів у тиждень жінка поспішає в РБК, щоб разом з іншими небайдужими членами ГО «Крила матері» плести маскувальні сітки для захисників. Волонтерить вона уже вісім місяців.
“Мені хотілося чимось допомагати, бути корисною, адже я не звикла сидіти склавши руки. Раніше, приходячи з роботи, дбала про дім, сад, виноградник, город і квіти. А зараз плету сітки. За цим заняттям познайомилася з Жанною Лисенко, яка виявилася сусідкою – з нею зав’язалися дружні стосунки. Жанна нам теж дуже допомагає. Підтримує очільниця ГО Діана Шевчук.”
Зранений Ізюм
Ізюм уже звільнили з-під окупації. Однак лінія фронту близько, тож у місті досі небезпечно. Будинок сім’ї Бутко вцілів, а от квартира, де жила мама Віти, пошкоджена. Лікарня, де працювала жінка, напівзруйнована.
“До 30 квітня ми в безоплатній відпустці за основним місцем роботи, а потім повинні будемо з’ясовувати, чи є наші місця праці. Мого уже немає: ні кабінету, ні томографа – зруйноване усе крило будівлі. Місто розбите, інфраструктура не налагоджена, люди повиїжджали. Всюди розкидані міни, на яких досі підриваються люди, тож поки повертатися ризиковано, – каже жінка.
У Володимирі нам дуже добре. Якби нашу хату ще сюди, я б тут жила. Сумую за своїм обійстям, за розлогим садом, за великим виноградником з 14 сортами цих ягід, за різнобарвними квітами, походами в ліс по гриби та ягоди, за своїм мирним життям у рідному місті.
