«Вбили 11 моїх сусідів»: історія виживання в окупованій Бучі

44-річна Світлана разом із батьками прожила під російською окупацією два тижні. Весь час – у холодному погребі. Наслідки – плачевні: мама захворіла на гангрену, і їй довелося ампутувати ногу. На додачу російські снаряди перетворили їхній будинок на згарище.

“Ми зрівняємо Бучу в нуль”, – пригрозив російський військовий місцевій мешканці Світлані Яковенко. Також наказав постійно носити на собі білі пов’язки, інакше – розстріл. Виходити з двору суворо заборонив. Про це повідомляє Українська Правда.

Утім, родина щаслива, що їм вдалося зберегти свої життя – кажуть, це справжнє диво. Адже в чотирьох сусідських дворах росіяни розстріляли 11 людей.

“Їх катували”

Буча на Київщині була окупована 33 дні: російські танки прорвались у центр міста 27-го лютого 2022 року, а залишили його 31-го березня. Окупанти почали стріляти по мирних людях буквально з перших хвилин, як заїхали в містечко. Зупинялися біля кожного двору, заглядали через паркан, і якщо бачили, що хтось із людей визирає у вікно – відразу випускали автоматну чергу по забору. Згодом звірство сягнуло піку: загарбники заходили в двори та розстрілювати жителів просто на очах у родичів.

“Було так: росіяни стріляють в одного члена родини, інший родич кидається на допомогу пораненому, а вони наставляють на того родича зброю і не дозволяють рятувати. Тобто робили так, щоб людина помирала просто на очах у рідних. Так залякували інших, мовляв: “Підкоряйтеся, бо таке саме буде і з вами”, – розповідає Світлана.

Тих, кого не розстрілювали, окупанти залякували: заходили у кожен двір і попереджали, щоб по вулицях не ходили, бо свої кулі по них випустять російські снайпери. Також перевіряли телефони, щоб ніхто не фіксував їхнього місцезнаходження. Крім цього, заселялися в будинки, які пустували, влаштовуючи там погроми.

“4 двори – 11 людей убили. Через дорогу була сім’я: батько вчитель, син співав у хорі. І уявіть цей жах: ноги повідрубувані, в горло проволока засунута, тіла спалені і викинуті. Їх катували. Інші сусіди поруч – брати пенсіонери: чудові люди, тримали господарство (козу, курей, кроликів). Росіяни ще їх просили, щоб вони готували їм їсти. А потім їх теж розстріляли. Така була “подяка””, – говорить жінка.

“Зря ви нє виєхалі”

Із першого дня війни у Бучі було гучно, адже поруч розташований Гостомельський аеродром, який росіяни намагалися захопити. Тому через безперервні обстріли Яковенки одразу переїхали жити до погреба. Для родини це стало неабияким випробуванням: адже мама була виснажена тривалою боротьбою з онкологією та ще й діабетом. А Світлана через проблеми з хребтом є людиною з інвалідністю з дитинства.

“У погребі було 8 градусів. Ми жили там два тижні, і весь цей час були повністю вдягненими: у куртках, шапках, взутті. Приміщення “обігрівала” свічка. Ми сиділи, хукаючи собі на руки, а на вулиці в цей час літали снаряди. Стояв постійний шум, а гупало з такою силою, що двері погреба мало не вилітали. Дуже страшно було”

Весь час окупації в Бучі не було ні електрики, ні газу, ні зв’язку. Їсти родина готувала на мангалі у дворі разом із сусідами. Жінка каже, що потім свої руки від сажі понад місяць не могла відмити. При цьому продуктів практично не було: їли переважно каші на воді та консервацію. А магазини росіяни розграбували практично відразу.

“Одного разу до нашого двору зайшли троє росіян – нахабно перелізли через забор, бо в нас усе було зачинене. Вони були повністю озброєнні. Перевірили наші телефони, чи не фоткали ми їхні позиції абощо. Розпитали, скільки нас. І наказали вивісити в себе у дворі білий прапор та ходити з білими пов’язками. Це мало означати, ніби ми їм не бажали зла. Попередили: якщо цього не зробимо – можуть підстрелити. Так ми тими білими пов’язками перемотали собі обидві руки, і навіть голови, щоб добре видно було з усіх боків. І не знімали їх навіть уночі, бо ми ж і спали вдягнуті та взуті”, – розповідає Світлана.

При цьому росіяни не втомлювалися погрожувати. Сказали Яковенкам: “Ми сравняєм Бучу в ноль. Скоро здєсь будєт очєнь жарко, і зря ви нє виєхалі”. Відтак родина стала шукати шляхи для евакуації з рідного міста. І вранці 10-го березня дізналися, що мають дати зелений коридор. Тож зібралися нашвидкуруч за 20 хвилин: схопили трохи їжі, мамині ліки, документи та кота. Машину перев’язали шматками білого простирадла і в чому були вдягнені, в тому й вирушили.

“Нам пощастило, і нас дійсно випустили. А от ту колону, яка намагалася виїхати 8-9 березня, розстріляли. Навіть волонтерів і навіть машини з написами “Діти”. І ми коли їхали, то ці всі розстріляні машини бачили. Це було жахіття. Вся дорога була дуже сильно побита, всипана склом і металом. При цьому в розстріляних машинах залишалися розстріляні люди, мертві. Хто обгорівший, хто у крові. Так само була розстріляна колона 11-го березня”, – пригадує Світлана.

“Відрізали ногу вище коліна”

Дивом урятувавшись, Яковенки попрямували в Хмельницьку область: у Facebook побачили, що якась дівчина пропонує безкоштовно хату в селі для проживання переселенцям. Такі ж повідомлення можна знайти і на сайті “Прихисток”. Там кожен, хто бажає прихистити в себе ВПО, розміщує про це відповідне оголошення. Так само це може зробити кожен, хто шукає собі житло.

“Оселившись на новому місці, ми перш за все намагались відновити свої втрачені сили. Адже за два тижні життя в погребі ми були геть виснажені. Я схудла більше як на 5 кілограм – уявіть, як це, при моїй і без того невеличкій вазі у 48 кілограм. З батьків теж увесь одяг злітав. Навіть дорогою з Бучі тато їхав за кермом, а в нього руки німіли, бо їсти хотілось. А в нас було якихось 10 пряників, ото і всі харчі, – пригадує Світлана.

Але найбільше за всіх постраждала мама – в неї діабет, і через погану циркуляцію крові на лівій нозі почалася гангрена. Проявлялася вона посинівшими пальцями і п’ятою. Чим ми тільки не намагалися лікувати, але нічого не допомагало. Стало зрозуміло, що необхідна ампутація. Проте лікарі боялися, що літня жінка може просто не прокинутися після операції. Як же бідолашна мама весь цей час мучилася: нога просто гнила, і ці рани давали страшенний біль… Маму прооперували в липні – відрізали ногу вище коліна. Тепер мамі необхідний протез, аби підвестися з інвалідного візка. Це має бути механізм коліна, тобто модульна конструкція, вартість якої може сягати кількох сотень тисяч гривень”.

На додачу – Яковенкам необхідно збудувати будинок, аби було де жити. Тому що їхній дім росіяни розбомбили вщент. І тепер сім’я мешкає у малесенькій літній кухоньці, де навіть немає опалення.

“Ми повернулися до Бучі 12-го травня. Приїхали і побачили жахаючу картину: нашого будинку немає, він повністю зруйнований – ні даху, ні стін, нічого. Лишалися лише кілька конструкцій, але від кожного подиху вітру, з них буквально злітала цегла. Тож комісія розпорядилася все терміново демонтувати, бо навіть ходити поряд було небезпечно, – схлипує жінка.

Це був великий новенький двоповерховий дім, ми будували його все наше життя. Зробили все для того, щоб комфортно жити і батькам пенсіонерам, і мені, інвалідові з дитинства: встановили підлогу з підігрівом, гідромасажну ванну, гарні меблі… А зараз від нашої оселі залишився самісінький фундамент. От як казав окупант, що буде “в нуль”, так і вийшло – будинок у мене дійсно “в нуль”.

Аби зібрати кошти на відновлення мами та хоч би на невеличкий дім, родина заощаджує на всьому, на чому тільки можливо. Проте зібрати необхідну суму пенсіонерам та жінці з інвалідністю практично нереально.

“Лише на ліки для мами у місяць витрачається близько 5 тисяч гривень. А коли настає час робити чергове обстеження, то й до 10 тисяч набігає. Життя повністю пішло шкереберть, ми не живемо зараз, а щохвилини боремося за життя. Тож буду безмежно вдячна кожному за будь-яку допомогу. Всі, хто бажає, можуть допомогти за реквізитами: 5457 0822 3747 2316 (Приватбанк, Яковенко Світлана), PayPal: yakovenkoua@gmail.com”, – втирає сльози Світлана.