«Він опинився в епіцентрі вибуху», – брат загиблого під час обстрілу Володимира Сергія Гребенюка

Сергій та Вячеслав Гребенюки – брати-близнюки. Усе життя – удвох. Разом ділили захоплення, разом служили у війську і разом подорожували. Але все змінив лютий 2022 року. Молодший сержант 1-ї роти Першої Галицько-Волинської радіотехнічної бригади Сергій Гребенюк загинув 27-го лютого внаслідок ракетного обстрілу військової частини у Володимирі. Напередодні він разом із братом заступив на бойове чергування, з якого вже не повернувся. 

Про це пише Жанна Білоцька для ВСН.

«Нам подобалися літаки, і ми любили спостерігати за ними»

Сергій та Вячеслав Гребенюки народилися у сім’ї військового 16 жовтня 1985 року у Володимирі. Крім них у сім’ї є ще старший брат, котрий проходить службу у лавах ЗСУ. З 1986-1991 роки батько служив у Групі Північних військ Німеччини у Магдебурзі, де упродовж цього часу проживала сім’я. Повернувшись в Україну, брати пішли до першого класу ЗОШ №3.

Після дев’ятого класу вступили до сільськогосподарського технікуму (агротехнічний коледж), який закінчили з червоними дипломами. Після чого здобували вищу освіту у Дрогобицькому державному педагогічному університеті на відділі економіки та менеджменту, спеціальність «Маркетолог». На той час обидва служили за контрактом у лавах ЗСУ. 

Загалом, вони разом йшли по життю, в обох були однакові смаки та захоплення. Любили спорт, зокрема, бокс, інколи між собою влаштовували поєдинки. Та найулюбленішим хобі були мандрівки, у яких пізнавали світ. Військову спеціальність обрали не випадково. Обидва вирішили піти шляхом батька, котрий, на жаль, помер, коли братам виповнилося по 11 років, і весь тягар з виховання трьох синів ліг на тендітні плечі матері Раїси Марківни. 

«Сергій непогано розумівся на комп’ютерних технологіях, тому нерідко до нього зверталися з проханням замінити або встановити програми. Був компанійським, веселим, щирим, одним із тих, хто ніколи не відмовляв у допомозі, – ділиться спогадами про брата Вячеслав. –  Нам обом подобалися літаки, ми любили спостерігати за ними, навіть стрибали з парашутом. Так склалося, що рід військ, який обрали, відповідав за безпеку польотів авіації. Тож певною мірою ми стали ближчими до них».

З початком російсько-української війни брати Гребенюки виконували бойові завдання на сході країни. В іншому підрозділі служив старий брат Ігор. Можна собі уявити, що відчувала матір, сини якої знаходяться на війні. Її серце постійно було не на місці, а після загибелі сина воно дало серйозний збій. Жінка перенесла операцію і зараз знаходиться на реабілітації. 

До останнього сподівався, що брат вижив

У ніч з 23 на 24 лютого брати Гребенюки якраз заступили на бойове чергування. Вже тоді у повітряному просторі України коїлося дивне. З новин стало відомо про те, що росіяни закрили небо на сході країни. А на світанку на території країни пролунали вибухи. Ворог наніс удари по радіолокаційних станціях, відкривши українське небо для вторгнення своїм літакам.

Та завдяки сміливості та мужності наших льотчиків, які ціною власних життів вступили у нерівний бій, його вдалося захистити. Через близьке розташування польського кордону залишалася надія на те, що по Володимиру не битимуть. Але ворога це не зупинило. 

«Ми заступили на чергування з 26-27 лютого. Через постійний шум станції не почув сигнал тривоги, навіть більше: не чув вибуху.  Якоїсь миті мене викинуло з крісла. У цей момент відчинилися двері, і очі засліпило яскраве світло, після чого відчув сильний удар у живіт, який відкинув мене назад. За лічені секунди ситуація повторилася. Стоячи на колінах, почав усвідомлювати, що коли влучить у станцію, мене не стане. По рації повідомив про обстріл, і почув голос брат, який майже кричав: «КП. Обстріл!». Після третьої вибухової хвилі на дах вагончика, посипалися уламки ракет», – згадує Вячеслав.

Після того, як усе почало затихати, Вячеславу вдалося вибратися і добігти до укриття, у якому перебували товариші по службі. За якусь мить почули звук, схожий на звук реактивного літака, після чого знову пролунав вибух, і залізні двері в укритті вибило. 

«Ми почали розуміти, що потрібно вибиратися, бо можемо загинути. Нам вдалося відійти трохи далі й сховатися за земляним насипом. У повітрі витав запах горілого металу перемішаний із пороховими газами, від якого нудило. Я побіг до станції Сергія, і побачив, як від неї підіймається височенний стовп чорного диму.

До останнього сподівався, що той встиг сховатися в окопі, який був неподалік. Я став гукати брата, але той не відповідав. По дорозі побачив наслідки обстрілу. З жахом усвідомив, що після такого не можливо залишитись живим. І тут мене покликав солдат. Метрів за тридцять від станції лежав Сергій. Я кинувся до нього, сподіваючись на диво. Але дива не трапилося. Стоячи на колінах, міцно притиснув  до себе бездиханне тіло і заплакав», – ділиться спогадами брат.

Уві сні Сергій порадив звикати жити без нього

Разом із Сергієм Гребенюком того дня загинув солдат строкової служби двадцятидворічний Іван Білецький з Горішніх Плавнів. Перед обстрілом Вячеслав розбудив його на сніданок, але той відмовився іти, пояснивши, що не є голодним. Його тіло знайшли неподалік від Сергієвого. Вибухова хвиля не залишила шансів на життя і старшому лейтенанту Михайлу Шимону з Кам’янського. 

«Брат опинився в епіцентрі вибуху. Часу та можливості сховатися не було. Усе відбувалося за лічені секунди. Мене врятував кількаметровий земляний насип поруч зі станцією, на який припала вибухова хвиля. Якби не він, не відомо, чи залишився б живим. Здавалося, найжахливіше, що могло статися, позаду. Але як про смерть Сергія сказати мамі? Дізнавшись про обстріл, вона сама приїхала  у частину. З мовчазної відповіді солдата, у якого поцікавилася, де її син, зрозуміла, що трапилося непоправне», – згадує В’ячеслав.

Наступного дня після Сергієвої загибелі Вячеслав увійшов до його кімнати, де все нагадувало про нього. Усвідомлюючи, що він більше ніколи не переступить цей поріг, заплакав. Тієї ж митті почув, ніби за вікном здійнявся ураганний вітер, і щось стало бити у стіну. Він поглянув у вікно, на вулиці було тихо. Матір теж почула звуки, і припустила, що це душа Сергія приходила прощатися. 

«Після смерті брата доводилось чути від деяких людей, що він міг  врятуватися, якби вчасно сховався. Хоча все не так. Саме це він намагався донести уві сні. Якось наснилося, що складаю графіки на службі. Він прийшов і запропонував допомогти. На що я відповів: «Ліпше піти окопи рити, щоб коли ракета прилетить, мали де сховатися». «Коли вона прилетить, ти нічого не встигнеш зробити», – відповів він», – каже військовий.

За життя Вячеслав та Сергій любили подорожувати. Особливо полюбляли їздити у гори. Остання їхня поїздка була якраз перед війною, де вони каталися на лижах. Однієї ночі Вячеславу наснився сон, у якому разом їхали у чергову мандрівку. На одній із заправок Сергій чомусь залишився, а брат поїхав далі. Згодом повернувся по нього, але той відмовився їхати з ним. «Звикай жити без мене», – сказав на прощання. 

Поховали героя на Федорівському кладовищі 28 лютого. Йому назавжди залишиться 36 . Указом Президента України за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовий присязі Сергія Гребенюка нагороджено орденом «За мужність» третього ступеня (посмертно).

Фото з сімейного архіву