«Ми хотіли своєї України і ніхто нічого не боявся»: ветеран УПА розповів про повстанський рух на Горохівщині.

90-річний волинянин Павло Івчук на псевдо «Орлик» в УПА потрапив ще хлопчиком, адже народився у сім`ї підпільника. У той час людей стали масово забирати до Німеччини, як робочу силу, тож горохівчани почали чинити опір.

Про це ветеран розповів Суспільному.

За словами Павла Івчука, перший вишкіл він пройшов у 9 років, у рідному селі Підбереззя нині Луцького району.

“Прийшов дядько такий, вже старший батька, і сказав: “Пора, Григорович, у вас є багато воєнного досвіду. Ви будете в себе тут в Підбереззі, Милятин, Горохів, треба очолювати людей і збирати армію свою”. Я побачив, що батько вийняв платок, сльози отер… і тоді сердито так: “То наказуйте, що мені робити”, – розповідає ветаран.

Згодом повстанцям вдалося звільнити Горохів від німців та очолити місцеву владу, однак це тривало недовго.

“Німець знов послав своїх і далі ми вже втікали від німців. Ми, пацани, вже робили свою партизанку. Я був у третьому класі”, – згадує Павло Івчук.

Упівці боролася не лише з німцями, а й з радянською владою, яка чинила звірства. З його слів, “совєти” забирали у людей хати, землю, майно та зганяли в колгоспи.

У 40-х роках минулого століття на Поліссі діяла народно-революційна армія Поліська Січ – це була справжня, добре вишколена армія. Павло Івчук був ще малим хлопчаком і уже тоді, дуже хотів допомогти. Як долучитися до повстанського руху, йому розповів двоюрідний брат.

“Ми проходили курс 28 днів, майже місяць. Бо що ж, не пройти курсу, а тебе заберуть, уб’ють і другого знову треба було вчити? А дорослому пройти курс було неможливо, бо ще німці проходили, комендант був і сексоти – неможливо. А ми вже юнацький вишкіл пройшли добрий”, – згадує ветеран.

Хлопець виконував різні завдання командирів, і з небезпеками стикався часто. Ветеран згадує, як колись шукав двох дівчат, яких забрали ковпаківці.

“Ну вони якраз дорогою везли цих дівчат. Одна почала упиратися – старша сестра. Він став ругатися, цей ковпаковець, і її розстріляв. Мене замітили. І приїжджає до мене. Зразу мене в груди вдарив вінтовкою. Я одразу впав, але раз-два встав. Він каже: “Шо, бендера? Што несешь?” Кажу, та нічого. Але я помітив біля його коня людину, Обтягнуту дротом. То меншу вони обкрутили, щоб вона не шарпалася, і за коня прив’язали, і так сунули. Не можна було пізнати, тільки хіба було по волоссі взнати, бо коси були. Обкривавляна. Я пісьмо ще мав занести, заніс його і виходить тітка – баба старенька-старенька. Вилетіла і кричить: “Що ви мого внука зачіпаєте?” Подивились так на мене і поїхали дальше. Таким словом я остався живим”, – розповідає він.

В полон не здавалися, щоб не потрапити до рук радянських солдатів – носили з собою гранату або патрон.

“Ніхто нічого не боявся. Дівчата, хлопці. В полон не здавалися через те, що вони мучили страшно. Можеш не видержати муків… Чи можна було вдаритися, впасти – по-разному смерть була” – пригадує ветеран.

Боротьба УПА продовжувалася до 1952-го. Згодом, коли Павлові Івчуку виповнилося 20, його командири повідомили, що боротися немає сенсу і порадили йти служити у радянські війська.

У 1957-му він організував посвяту у козаки, що було ще досить небезпечно у ті часи. Вільно розповідати про УПА почали лише у 1991 році. У свої 70 ще брав участь у вишколі юнаків.