Невидимий Володимир: розповіли про молитви і сльози вулиці Синагогальної

Для невтаємниченого в перипетії локально історії гостя чи гості Володимира нинішня вулиця Роксолани, що тягнеться між «хрущовками» та однотипними двоповерховами будинками, виглядає абсолютно непримітною. Нині ніхто й не скаже, що колись цей куточок міста, що до невпізнання змінився внаслідок Другої світової війни і повоєнних совєтських перепланувань, колись був центром тяжіння єврейської громади міста. А потім – осердям найбільшої трагедії в її історії. Адже десь у цьому місці колись пролягала вулиця Синагогальна, що вела до Великої синагоги. Саме цей квартал, де жили, торгували й молилися євреї Володимира-Людмира, увійшов до створеного нацистами єврейського гетто.

Та має ця вулиця і православне минуле, зауважує наукова співробітниця державного історико-культурного заповідника «Стародавній Володимир» Орися Вознюк. Із нею журналістка газети “Слово правди” Віталіна Макарик пірнула в минуле, яке майже не лишило по собі вцілілих пам’яток, і “зазирнула” на чергову вулицю Невидимого Володимира.

Святий Миколай на вулиці Жидівській

Мапа старого Володимира розповість вам, що простір між Колейового (нині Шевченка) та Луцькою колись був помережаний кількома вуличками і провулками, більшість із яких не збереглися в тому ж вигляді до нашої сучасності. Десь там, вочевидь, і пролягала вулиця Жидівська. А на ній стояла стара церква святого Миколая.

«Свято-Миколаївська церква – одна з тих численних дерев’яних храмів Володимира, які не достояли до наших днів. Знаходилася вона на Жидівській вулиці, поблизу кам’яної єврейської синагоги. Хто й коли її побудував – невідомо, але перші згадки про неї від 1235 року знаходимо ще в Іпатіївському літописі. Там ідеться про те, як Галицько-Волинський князь Данило Романович, збираючись на війну проти князів Болоховських, молився у ній Богу і святому  архієрею Миколаю, щоб показав чудо своє», – розповідає Орися

В історичних актах перша згадка про церкву датується 3 лютого 1584 року. У цьому записі крилошани (співці, читці церковного хору) собору, в числі яких значиться священик Йосиф Миколенський, заявляють, що вони не можуть з’явитися  на королівський суд по шлюборозвідній справі дворянина Василя Загоровського. Цей же священик Йосиф, в числі інших  крилошан, жалівася в суд 30 квітня 1589 року на володимирського війта Михайла Дубницького, зятя єпископа Феодосія Лазовського, через крадіжку речей Миколаївської церкви.

Неприємна історія сталася біля церкви святого Миколая у понеділок Світлої неділі, після Великодня, 30 квітня 1590 року. Зафіксований він у зверненні до володимирського суду, яке подав Феофан, православний єпископ Глинський, спільно з крилошанами Успенського собору від свого імені та від імені єпископа Мелетія Хребтовича.

Священники скаржилися, що під час хресного ходу, який рухався в від кафедрального собору до Спаського монастиря, а звідти до церкви святого Миколая на Жидівській вулиці, місцеві хлопчики-євреї кидали у вірян каміння.

Справу розглянув суд, і 22 травня підстароста володимирський Роман Вільгорський виніс вирок, яким виправдав євреїв від звинувачення. Підставою стало те, що вони в синагозі, у присутності возного Мойсея Дігтівського, присягнули, що вони ні каменями, ні іншими речами не метали в хресний хід.

Православна церква святого Миколая незабаром стала греко-католицькою. Відомо, що вже в 1609 році при ній служив уніатський священник Афанасій. А в 1794 році, коли Володимир охопила сильна пожежа, у ніч із 14 на 15 липня Миколаївська церква згоріла ущент.

Позаяк це був район, де проживала переважно єврейська громада, після пожежі територію, що належала церкві, зайняли місцеві євреї. Християнські священники, звісно, оскаржували законність таких дій. За заявою настоятеля згорілого храму Іоана Парчевського навіть у магістраті в 1798 році (тобто аж через чотири роки після пожежі!) навіть завели кримінальну справу. Але, вочевидь, завершилася вона нічим, бо церкву не відбудували, а цей куточок міста зрештою став повноцінним осередком єврейського життя.

«Те, що, попри епізодичні непорозуміння, на одній вулиці уживалися християнська і юдейська святині, які відвідували віряни відповідних релігій, свідчить про те, що наше місто було багатокультурним і толерантним до різних конфесій та національностей», – зауважує Орися Вознюк.

Капелюхи пані Бієр і солодощі Лермана

Назви вулиць Жидівська і Синагогальна свідчать про те, що вони сформувалися у місці давнього поселення євреїв. А історія єврейської громади у Володимирі сягає аж ХІІ століття – цього періоду стосується згадка про візит до міста Шломо бен Іцхака. Узагалі ж із появою євреїв у певній місцевості зазвичай слідував розквіт торгівлі. І Володимир у цьому сенсі був чудовим місцем, розташованим на торговому шляху.

Єврейські купці привозили сюди різноманітний крам із Західної Європи – ювелірні вироби, шовк, сукно тощо. На Волині вони отримували привілеї, що включали свободу віросповідання й дотримання традицій, а також тимчасове звільнення від податків. Так було і за Королівства Польщі, таку практику продовжив і Великий князь Литовський Вітовт. Усе це сприяло розвитку єврейської громади.

Євреї мали свій орган самоуправління – кагал, який сто років тому розміщувався у будинку на розі Луцької і Пілсудського (навпроти нинішньої автостанції). А їхнє поселення займало значну частину середмістя Володимира. Часто це були одно- чи двоповерхові будиночки, де на першому поверсі діяли крамнички, а на другому мешкали їхні господарі. Декілька таких було і на Синагогальній.

«У документах збереглися деякі адреси із цієї вулиці. До пані Бієр, капелюшниці, сходилися місцеві модниці. Та й усі, хто хотів придбати ошатний і якісний головний убір. За солодощами йшли до Лернера, який торгував кондитерськими виробами, а от свіжу випічку можна було придбати у пекаря Бейгеля. Пані Мандір була справжньою рятівницею жіночого населення міста, адже тримала крамницю з панчохами, що у 1930-ті роки були дефіцитним і затребуваним товаром», – розповідає Орися.

Практично всі містяни, а надто ж ті, хто вів домашнє господарство і піклувався про велику родину, вчащали на Синагогальну, бо тут було вдосталь продуктових крамничок – Даєна, Крайда, Ваксера і Зінгера. Фельдман продавав борошно, тож у нього частими гостями були місцеві пекарі.

А ще на Синагогальній мешкав ремісник Венкель, який у 1926 році був єдиним у місті бондарем – виробником різноманітних бочок, діжок, ночв і цеберків. Можна тільки уявити, наскільки затребуваною була його продукція!

Зрештою, на вулиці Синагогальній завжди було людно. Адже сюди йшли не лише за покупками, а й за духовною поживою – саме тут була красива й ошатна Велика хоральна синагога.

Оксамитові покривала і срібні корони

Коли саме збудували її, сказати важко, але у книжці краєзнавця й історика Олександра Цинкаловського йдеться про те, що у ХVII-XVIII століттях у Володимирі діяло дві синагоги – дерев’яна і кам’яна хоральна.

«У ті часи зазвичай будували дерев’яні синагоги. Те, що у Володимирі звели таку велику муровану будівлю свідчить про те, що місцева єврейська громада була досить заможною», – зауважує автор книги «Володимир єврейський» Володимир Музиченко.

До розвитку хасидизму, який розпочався у XVIII столітті, у більшості міст були лише одна синагога. Лідери єврейських громад дбали про те, щоб між людьми не було протиріч і розколів, а спільна молитва вважалася дуже важливою для підтримання порядку і єдності у громаді. Згодом, з появою різних течій і гілок хасидизму, у місті почали з’являтися штібли – невеликі молитовні будинки. Але синагога все одно була дуже важливим центром духовного життя юдеїв.

На жаль, нині ми не можемо побачити велич і красу Великої хоральної синагоги. Вона – одна з безслідно втрачених пам’яток, на її місці збудований новий будинок. Але завдяки детальним описам та старим світлинам можемо не лише точно уявити, де вона була, а й дізнатися, яким ошатним був її інтер’єр.

Отож, уявімо велику муровану будівлю прямокутної форми з дахом, накритим черепицею, оригінальним фасадом із чотирма арковими склепіннями та циліндричними виступами над ними. На фронтальній стороні – на шпилі під дахом, а також під арочним склепінням, і на тильній, під склепінням даху – рельєфні зображення традиційної шестикутної зірки «Щит Давида».

Завдяки характерним рисам у цій будівлі одразу можна було розпізнати синагогу, однак цікаві деталі одразу додавали їй унікальності. На панорамних знімках міста вона одразу виділялася – хоч і була дещо нижчою за Успенський собор (єврейським храмам  не дозволялося бути вищими за кафедральні собори міста), але також вражала величчю.

Усередині – високі склепіння, що спираються на муровані колони, довгі проходи між рядами дорогих дубових лав, біма (трибуна з кафедрою для читання Тори) з червоного дерева. Священний ковчег із сувоями Тори Арон га-Кодеш покритий фіолетовими оксамитовими покривалами й оздоблений срібними коронами.

На стінах – зображення зі сценами з Біблії: Адам і Єва в райському саду, Ной будує великий ковчег, Мойсей отримує Десять заповідей… Під час служінь під склепіннями звучать солодкоголосі співи і щирі молитви. Якщо пощастить, можна почути спів відомого кантора Давида Клігера, який писав власну музику й виконував її у супроводі хору.

Парафіянами Великої хоральної синагоги у Володимирі були переважно заможні люди. Вони щедро жертвували на благодійні справи, в тому числі й утримання своєї головної святині.

Велика хоральна синагога, хоч і зазнала пошкоджень під час Другої світової війни, але пережила її. А от єврейська громада міста – ні. Більшість володимирських євреїв убили нацисти під час Голокосту. Молитися в синагозі було нікому. Совєтська влада, яка теж вирізнялася своїм антисемітизмом, не вважала за потрібне зберегти бодай будівлю синагоги.

Знищити її теж виявилося непросто. Міцна святиня опиралася варварам, яким ніяк не вдавалося розбити мурування. На початку 1950-х цю справу місцева влада вирішила довести до кінця у найбрутальніший спосіб. Щоб розбити стіни синагоги, мусили використати танкові тягачі. Залишки мурувань використали при будівництві аеродрому у Сусвалі.

Перше гетто

Вулиці перепланували й перейменували. Довгі десятиліття ніхто не згадував ні про Жидівську, ні про Синагогальну, ні про те, що вони входили у межі першого гетто й були епіцентром мук, страждань, сліз і смерть євреїв Володимира у роки нацистської окупації.

У січні 1942 року євреїв Володимира за наказом гебітскомісара Вестергайде змусили облаштовувати огородження великих ділянок у центрі міста для створення спеціального єврейського району – гетто. Воно зайняло значну частину середмістя. 13 квітня видали наказ усім євреям міста упродовж двох тижнів переселитися у межі гетто. Його оточили стіною з колючого дроту висотою три метри. Вільними залишили тільки центральні дороги для проїзду техніки. Та й ті ретельно охороняли.

У ці кілька міських кварталів зганяли також євреїв з приміських сіл. Сюди поміщали й тих, хто раніше втік з-за Бугу, сподіваючись знайти прихисток на території, окупованій СРСР, але потрапив у пастку. За різними підрахунками, упродовж кількох місяців за колючим дротом жило від 18 до 22 тисяч євреїв.

Ну як жили? Намагалися вижити. Попри страшну тісноту, холод, голод, хвороби. Бракувало дров для опалення, продуктів харчування. Про одяг, засоби гігієни й елементарні побутові умови й не йшлося. Євреїв використовували як безплатну робочу силу і в будь-який момент могли убити. Зрештою, така страшна доля чекала на більшість мешканців гетто.

У ході двох облав і погромів тисячі єврейських чоловіків вивезли з міста і розстріляли поблизу села П’ятидні. Кілька сотень вцілілих згодом помістили в нове гетто, облаштоване вже в іншому місці. А тут, у середмісті, панували розруха, горе і смерть.

Ец Хаїм, Дерево Життя

Ніщо не нагадує ні про юдейські молитви, які линули у небо на Синагогальній, ні  про сльози матерів, на очах у яких нацисти вбивали дітей, влаштовуючи собі дикі «розваги» у гетто. Від життя єврейської громади у середмісті Володимира лишився лише один, але промовистий слід.

Це «Ец Хаїм», символ Дерева Життя, збережений на одному з будинків на теперішній вулиці Роксолани. У Книзі Буття йдеться про те, що плоди із нього дарують вічне життя. Цей символ нагадує не лише про те, що життя перемагає смерть, а світло темряву. А й про те, що пам’ять – сильніша за забуття.

Як нині ми повертаємо пам’ять про тих, хто жив, працював, сміявся, молився й любив на Синагогальній, так не будуть забутими і ті, чиї життя нині так само брутально відбирають рашисти. Бо на попелищі будь-якої війни зрештою проросте Дерево Життя.