Розповіли історію чоловіка, який під час війни втратив дружину, дітей та онуків
42-річний Володимир Ободзінський із села Юрівка на Житомирщині в одну мить втратив найдорожче, що мав у житті.
Дві російські бомби впали на його дім і вбили три покоління родини: 40-річну дружину Наталію, 14-річного сина Володимира, 19-річну доньку Іванну та однорічних онуків Вероніку й Дениса. Про це пише УП. Життя.
Минуло пів року після трагедії, а Володимир не може стримати плач, розповідаючи про сім’ю.
«Чому це сталося саме з ними?» – запитує себе і не знаходить відповіді.
Чоловік зізнається: після втрати почав жити одним днем, не замислюючись про майбутнє, але таки шукає нові сенси у цьому житті.
Володимир Ободзінський – чоловік у розквіті сил, кароокий, із м’яким, але впевненим голосом. У його соцмережах багато родинних фото з сімейного відпочинку, подорожей, роботи.
Розмовляємо з ним посеред ночі, оскільки чоловік працює позмінно у приватній охоронній компанії. З перших хвилин здається, ніби біль від втрати рідних у нього вже трішки вщух. Та Володимир тримається лише до фрази «Розкажіть, будь ласка, про свою дружину».
Далі впродовж двох годин чоловік говоритиме крізь плач. Іноді ледь усміхатиметься – коли згадуватиме приємні миті з коханою дружиною, дітьми, онуками. Попри те, що розповідати про свою трагедію важко, чоловік вважає, що мовчати про неї теж не можна.
Дім, де завжди лунав сміх: про щасливе життя Ободзінських
Вдома в Ободзінських було весло і гамірно. Перш за все – завдяки його господині. Наталія Ободзінська – вчителька з понад 20-річним стажем. Друзі кажуть про неї жінка-зірка, жінка-вогонь.
«Вона могла бути підсобницею на будівництві, тягати каміння і поряд з тим писати вірші й давати новаторські уроки. Вона була найкращою подругою для мене, як і для своїх дітей», – розповідає Світлана Левчук, одногрупниця Наталії Ободзінської.
Подруги навчались у Житомирському державному університеті ім. Івана Франка. Наталія здобула вищу педагогічну освіту за двома спеціальностями: вчителька історії України та вчителька української мови і літератури. Наталія Ободзінська працювала у кількох школах Малинської громади: зокрема у селах Слобідка і Горів, а також у Малині.
«Наташа – дуже мудра жінка. Багато читала, з нею було цікаво спілкуватися. Вона – вчителька-новаторка. В останні роки викладала українську мову і літературу, готувала дослідницькі роботи з учнями для МАН. Шукала нові форми й методи. Стандартний урок і подання матеріалу – не про неї», – пригадує Світлана.
З Володимиром Наталія познайомилася 23-го лютого у 2000 році під час навчання в університеті. Світлана Левчук каже:
«Наташа була закохана у Володимира до нестями. Вона – лідерка за характером: штовхала, тягнула, але Вова не заперечував, йшов за нею і допомагав їй. Вони були друзями і партнерами у стосунках».
«Зустрічалися ми сім місяців і сім днів, а одружилися 30 вересня 2000 року», – каже Володимир Ободзінський.
Наталія була справжньою батарейкою у їхній сім’ї. Багато жартувала, навіть підпрацьовувала тамадою на весіллях.
«Пробувала вступати у театральний, дуже хотіла бути актрисою, але не пішла на останній іспит, бо батьки не підтримали її вибір», – пригадує Володимир.
Наталія Ободзінська була творчою: робила кошички та скриньки з газет, вишивала, писала поезію про кохання, а останнім часом – на патріотичну і філософську тематику.
Разом із чоловіком Наталія будувала дім – у нього пара вклала і душу, і багато часу та коштів. Допомагав зводити будинок також покійний тато Наталії. Там Ободзінські прожили менш як 10 років. Приблизно стільки ж і будували оселю.
«Торік добудували на обійсті сарай, гараж, але через брак фінансів не встигли накрити. Вирішили, що навесні, ще до початку городнього сезону, все зробимо. Наприкінці літа планували пробурити свердловину, щоб не мати проблем з водою», – каже Володимир Ободзінський.
Сім’я мала також власне господарство: вирощували бройлерів.
Ободзінські святкували разом всі дні народження. Коли Наталії виповнилось 40, товариш Володимира Сергій зробив родині подарунок – купив путівки в Єгипет. І всі вони полетіли на відпочинок. Тоді Наталія вперше в житті була за кордоном.
Щороку Володимир із сином вітав доньку та дружину з 8 березня.
«Цьогоріч вперше не вийшло… 9 березня квіти були вже на їхньому похороні», – після цих слів Володимир Ободзінський зривається на сильний плач…
Чоловік запалює цигарку. За кілька хвилин, коли емоції стихли, каже, що після того, як не стало рідних, почав більше курити та додалося сивини.
Син Ободзінських Володимир був молодшою дитиною в сім’ї.
«Дружина дуже хотіла назвати його Назаром, але хлопчик народився 28 липня, на велике церковне свято у пам’ять про князя Володимира Великого. Тому і вирішили, що буде Володимиром Володимировичем», – пригадує чоловік.
Син Ободзінських був спокійним і слухняним юнаком. Зовні – дуже схожий на батька. Навчався у Малинській школі в 9 класі. Планував вступати у лісотехнічний коледж, де вже вчилися його друзі. Влітку разом з ними він частенько проводив час на місцевому ставку. Любив комп’ютерні ігри та мріяв працювати в ІТ. Щороку на день народження Володі родина їздила на море.
«Цього року ми думали порушити традицію і зробити сину свято так, як він хотів – з друзями. Планували поїхати на море з онуками, а доньку відправити в Туреччину», – каже Володимир.
Іванні Ободзінській 9-го листопада мало б виповнитися 20 років.
Вона закінчила Малинський лісотехнічний коледж за спеціальністю «Зелене будівництво». Вступила на третій курс у філіал Житомирського агроекологічного університету. Перед новорічними святами склала першу сесію. Ще під час навчання у коледжі дівчина завагітніла.
«В Іванки з батьком її дітей були складні стосунки. Наташа і Вова підтримували доньку, як могли», – каже подруга Наталії Ободзінської Світлана.
Іванна мріяла працювати в Києві ландшафтною дизайнеркою. З дитинства любила відвідувати художній гурток, гарно малювала.
«У нас була прибудинкова територія – Іванна все засадила квітами, кожної весни обробляла ділянку та висаджувала нові рослини. А ще вони з дружиною дуже любили пекти. А ми з сином охоче ласували тією випічкою», – з теплотою у голосі пригадує чоловік.
Останнім часом увага Іванни була прикута до її діток, двійнят Дениса і Вероніки.
«Я з ними проводив багато часу, грався. Навчив Дениска показувати їжачка – він завжди шморгав маленьким носиком, як бачив мене. Це було таке наше вітання», – усміхається Ободзінський.
Чоловік вмикає відео з онуками. Двійко малюків гасає на ходулях по будинку. Діти голосно сміються.
11-го січня цього року родина Ободзінських замовили фотосесію – зробили останні сімейні фото, де всі вони разом, щасливі.
Впізнати можна було лише сина: загибель родини Ободзінських
Коли почалася широкомасштабна війна, родина Ободзінських спершу вирішила не покидати дім, адже російські військові були далеко від їхнього села. Володимир збирався на роботу до Києва. Заздалегідь купив продуктів та привіз їх додому.
Попрощатися перед від’їздом вийшло лише з донькою і сином. Дружина у той час гуляла з онуками. Це досі лежить каменем на серці чоловіка – що не обійняв тоді свою кохану Наталю.
Востаннє Володимир бачив сім’ю по відеозв’язку 8-го березня. Подзвонив Наталії на вайбер, привітав зі святом.
«Ми тоді жартували, намагалися не панікувати. Іваночка дуже просила мене повертатися скоріше, бо вони скучили», – пригадує Володимир.
Чоловікові того дня було дуже неспокійно на душі. Керівники відпустили його з роботи, запропонували службову машину. Але оскільки вся київська траса тоді була заблокована, він вирішив поки не їхати, ще трохи почекати.
Приблизно о 19:00 Володимир ще раз поспілкувався із сім’єю телефоном та побажав усім доброї ночі.
О 20:30 йому зателефонував сусід Микола та сказав, що на вулиці, де вони живуть, щось двічі сильно гупнуло.
«Я відразу набрав дружину, але телефон був вимкнений. Це нормально для Наталі, бо вчителювала допізна і могла ще працювати дистанційно. Тому я подзвонив сину. Телефон так само був вимкнений. У доньки – теж. У мене почалася паніка», – пригадує чоловік.
Володимир багато разів набирав по черзі номери телефонів рідних. Зрештою подзвонив батькові й попросив заглянути у дім. За 20 хвилин зателефонував татові знову. У слухавці одразу ж почув крик своєї мами. А батько важким голосом прошепотів: «Удома немає нікого живого».
«Того дня вони загинули фізично, а я – душевно», – каже Володимир.
9-го березня вранці він виїхав з Києва. Дорогою увімкнув радіо, якраз говорив Володимир Зеленський: «Загинуло 52 дітей». Про себе чоловік продовжив: «Троє з них – мій син і онуки…»
Онуків Володимира знайшли за 60-70 метрів від будинку в сусідському городі. Іванна була у ванній кімнаті, дружина Наталя – на кухні. Сина знайшли неподалік. Впізнати можна було лише його.
«Росіяни скинули дві 500-кілограмові бомби, будинок просто знесло. На його місці тепер – купа цегли, розкидані дитячі речі, книжки, одяг та іграшки. Мене питають, що я з цим думаю робити… Нічого я не думаю там ні прибирати, ні робити», – каже крізь плач Володимир.
Чоловік пригадує: коли він вже був у Києві, Наталя та Іванна просили його вивезти їх. Це прохання – ще один камінь на його серці.
«Те, що я їх не врятував, залишиться зі мною на все життя», – з болем у голосі каже Володимир.
9-го березня тіла Ободзінських забрали з моргу і поховали на Малинському кладовищі. Поруч з рідними залишив місце для себе і чоловік.
«До моргу я наче тримався, але коли побачив їхні тіла, то все… Вони лежали у відкритих трунах, замотані у простирадла… Ми докупили деякі речі і поклали в домовини. На кладовищі був священник. Зробили все за обрядами», – каже Володимир Ободзінський.
Після похорону чоловік забрав своїх батьків з Малина, відвіз із міркувань безпеки на Рівненщину та повернувся в Київ працювати.
«З 11 березня я живу на роботі. Тут мені дали маленьку кімнатку», – каже він.
«Наснився син, просив про книгу… Приніс йому на могилу»
Володимир та подруга його дружини Світлана час до часу зідзвонюються – говорять, плачуть разом. Так долають біль від втрати.
Чоловік каже: за ці пів року рідні двічі снились йому.
«Наталя просила відкоркувати шампанське, а син хотів одну книгу. То я їм і відніс на могилу», – каже Володимир.
На кладовище до рідних Володимир навідується за кожної нагоди. Приносить квіти, а для дітей – солодощі.
Чоловік зізнається: жодних власних планів на майбутнє не складає.
«З батьками поспілкувався, до вечора дожив – і добре», – каже.
Нині чоловік намагається шукати нові сенси в житті. Допомагає людям, які опинилися в скрутному становищі. Якось віз гуманітарну допомогу в постраждалий від дій росіян Іванківський район на Київщині. У селі Рафалівка зустрів біля руїн будинку двійко дітей. Вони просили хліба. Чоловік познайомився з ними й відтоді допомагає.
«Розумієте, я все втратив у житті, то хоча б цим дітям допоможу, щоб вони на мить відчули себе краще, щоби пораділи», – каже Володимир.
Нещодавно він подарував дітлахам велосипед і ролики сина. Частенько привозить їм харчі.
«Як викопаємо картоплю, то теж завезу», – додає.
Одна з цілей чоловіка – не залишити просто так той злочин, який вчинили з його родиною росіяни. Тож він спрямував звернення до Міжнародного кримінального суду в Гаазі. Оформити свідчення і зареєструвати заяву йому безплатно допоміг адвокат Олексій Ясюнецький.
Правозахисник вважає: щодо злочинів Росії має бути свій «Нюрнберг». А історія Володимира, який в одну мить втратив три покоління своєї родини, разом з історіями інших жертв російських військових, ляже в основу цього процесу.
