Розбиті вікна та зруйнована штукатурка: як село на Ковельщині оговтується після падіння уламків зенітної ракети
25-го липня близько 11:30 в небі над Волинню збили два ворожі безпілотники. Один з них разом з уламками ракети вщент розбив господарську будівлю у селі Дубове Ковельського району. Частково загорілися сусідні будинки.
Власник, що перебував всередині, загинув на місці. Це перша жертва російсько-української війни серед цивільних на Волині, пише Перший .
Його брат та ще один чоловік отримали травми: з переломами ребер, лопатки і гомілки вони в лікарні. Троє дітей отримали незначні травми і після огляду їх відпустили.
«Як перший раз бахнуло, я навіть не зрозуміла, що сталося. А після другого вибуху так впала на підлогу, ніби все життя тренувалася це робити. Чула дикі крики сусідів», – витираючи червоні від сліз очі, каже Лариса Чосік.
Вона мешкає у селі Дубове на Волині. У сусідній двір днем раніше впав ворожий безпілотник та уламки ракети, яким його збили.
У момент прильоту жінка саме готувала їсти. А день потому вигрібає з дому і подвір’я безліч уламків скла, обсипану штукатурку, думає, чим закрити діряві тепер вікна. Цим же займаються мешканці ще кількох навколишніх будинків.
Іван Яцук не зовсім місцевий. Проте вибух чув навіть в селі за 15 кілометрів звідси.
«Навіть не припускали, що це тут. Думали, може старі снаряди взривають. Тут таке часто. А через 20 хвилин дзвонять і кажуть: «Дядька Гріши хати нема». Ми в шоці бігом їдемо, а поліція перекрила все і не пускає: «Не можна. Завтра на похорон приїдете». Так і приїхали», – каже родич загиблого.
«Йому ж 15 липня 70 років виповнилося. Всі приїхали вітати з ювілеєм», – пригадує він.
У будинку в момент вибуху була дружина покійного – вона, на щастя, не постраждала. А також родичі з Харківської області.
Олександр живе за кілька хат від постраждалого двору. Саме був на полі, вибирав малину з дітьми.
«Я бачив, як ракета летіла все нижче і нижче. Влітає в Дубове і тоді вже чуємо вибух. Дітям сказав: «Все, нас бомблять». Але виявилося, що в нашій хаті тільки штукатурка трохи обсипалась», – каже він.
Більше дісталося будинку Лариси Чосік, який навпроти епіцентру. Вона тішиться хіба тому, що у придбаному кілька років тому домі ще не встигли зробити ремонт. Бо тепер довелося б починати заново: розбиті не лише вікна, у всіх кімнатах також повідлітала штукатурка зі стін та вікон. Виглядає так, ніби той самий ремонт тут у розпалі.
«Правда, після ремонту прибирати якось веселіше, а от після війни – ні, – сумно зітхає вона. – Тепер кажу чоловіку: все, скло вставляємо і більш нічого не робимо до кінця війни. А то раптом ще раз прилетить?».
Жінка пригадує, що до цього весь ранок гуділи літаки. Ще подумала: все нормально, наші. А тоді прогримів вибух. Вона з сином і мамою, де стояли, там і попадали на підлогу.
«Потім – все, як в тумані. Сусіди прибігли, просили відро, щоб гасити вогонь, а я від шоку не можу зрозуміти, що з мене хочуть. На ніч випила заспокійливе. А все одно спала, як заєць під кущем: прислухалась до кожного шурхоту. О 5-тій вже підірвалась з ліжка. У сина істерика була», – каже Лариса.
«От тобі й безпечне місце… Я два місяці була в Польщі. Але так хотілося додому, що вернулась. Думала, нас не чіпають, бо ми їм нецікаві… А виявилося он як. Ой дівчата, аби тільки всі живі», – наголошує мешканка Дубового.
Будинок Олени Головій – майже впритул до будівлі, що вибухнула. У той момент і вона, і чоловік були на роботі. Вдома ж лишалися 14-ти та 16-тирічна доньки. Були саме в тій кімнаті, яка найбільше постраждала. Тріснула стеля, вікно частково загорілося. Постіль миттєво всипало уламками скла, але на дівчатах – лише кілька порізів. Допомогло те, що вони попри спеку за звичкою накрились ковдрами. Кажуть, завжди так роблять, навіть влітку.
Олена працює у Ковелі, що за кілька кілометрів від села, але вибух було чутно й там.
«Ми навіть не надали цьому значення спочатку, бо неголосно бахнуло. А через кілька хвилин почала дзвонити менша в істериці. Я ніяк не могла допитатися, чи ціла старша донька. Відразу попросила свого керівника підвезти, то прибула сюди раніше, ніж «швидка» і пожежна. Думала тільки про одне: аби діти цілі”, – розповідає Олена.
Жінка вражена, що в перші ж хвилини місцеві, особливо військові з територіальної оборони були готові допомогти. Але спершу служби, які мусили зафіксувати ушкодження, не пускали. Прибирати почали аж ближче до вечора.
«Головне, що я побачила живих дітей. Що там з хатою – то вже таке вторинне», – каже вона.
Текст: Віта Сахнік
Фото: Людмила Герасимюк
