Переселенка, що проживає у Володимирі, розповіла про пекло маріупольської блокади
Валерія Фоменко у Володимирі побуде ще кілька днів, а тоді зробить крок у невідомість і десь там, далеко від сім’ї і дому в котрійсь із європейських країн спробує забути все пережите і, трохи оговтавшись, шукатиме своє місце під сонцем.
Дівчина змогла виїхати з тимчасово окупованого Маріуполя, пише Слово Правди.
Залишила там нереалізовані мрії, свою улюблену роботу, нову квартиру, куплену лише влітку, де разом із коханим Олегом планували сімейне життя і щасливе майбутнє. Все зруйнувала війна…
У Володимирі дівчині та її попутникам надала прихисток і огорнула опікою Церква християн віри Євангельської. Релігійна спільнота підтримує людей, які через воєнні дії змушені були полишили усе нажите й, узявши найдорожче, утікають на відносно безпечніші території чи намагаються виїхати закордон.
З Горлівки у Маріуполь
З війною Валерія, на жаль, уже добре знайома. У квітні 2014 року вона прийшла у її рідний край– на Донбас. Російські вояки взяли під контроль Горлівку. На той час дівчина навчалася на другому курсі у Приазорвському державному технічному університеті у Маріуполі, жила у гуртожитку. Її батьки змушені були покинути свій дім і виїхати до Бердянська.
Через півтора місяці, попри страх і незгоду з установленими порядками в місті, прийняли рішення повернутися додому. Цього хотіли й бабусі, яким складно було полишити своє житло і щось кардинально змінювати. Мама працювала вчителькою в школі, а тато трудився на заводі.
– Мені пощастило стати учасницею стипендіальної програми уряду Польщі для України «Польський Еразмус». З листопада 2014 до квітня 2015 року я знаходилася у Жешові, а з батьками спілкувалася за допомогою скайпу, тому добре знаю про всі обстріли, про те, як вони ховалися в коридорах, що переживали, коли снаряд влучив у школу, де працювала мама. Підтримувала їх. Батькам було спокійніше, що я далеко, особливо, коли велися сильні обстріли Маріуполя. Взагалі, вони мене боялися відпускати, а згодом зрозуміли, що це було найкраще рішення, яке можна було прийняти в цій ситуації, – каже Валерія.
Батьки й досі лишаються в Горлівці, хоч переживають за Україну. Живуть у самому центрі міста. Зараз там відносно спокійно, але жахаючі звуки війни чутно повсякчас.
Щоб поїхати додому дівчина оформляла офіційний пропуск у СБУ. Так само і батьки могли потрапити в Україну (та лише до пандемії).
Не вірилося, що буде руйнівна війна
Хоч опанувала спеціальність «Митний контроль і логістика на транспорті», та працювати за спеціальністю не стала, бо її творча натура прагнула дещо іншої сфери реалізації. Пробувала себе у ролі ведучої, журналістки, викладачки танцювальної школи, кілька років була керуючою вегетаріанським кафе, а з 2019 року працювала менеджером школі робототехніки й програмування «Robocode», цікавиться психологією, навчалася шиттю.
Про те, що близиться війна, каже, ставало все очевиднішим з понеділка (21-го лютого), коли почали з’являтися повідомлення, що росія має намір визнати офіційно ДНР і ЛНР. Коли так і сталося, було зрозуміло, що буде дуже гаряче, хоча про масштаби лиха ніхто й не здогадувався. У вівторок-середу школам дали розпорядження запасти на кожну дитину пляшку води, печиво, а до одягу їм мали прикріпити записку з контактними даними.
– У середу ми з подружкою вийшли у центр погуляти, купили полотно для вишивання. Страшно було, але не вірилося, що будуть повномасштабні дії. Думали, можливо, на околицях вестимуться протистояння, а в місті буде безпечніше. Тому й Юлю, сестру чоловіка, з дворічним сином просили лишати свій дім у селі, що поблизу Маріуполя, і їхати до нас, адже її чоловік перебуває у рейсі в морі. Та вона тоді й не хотіла слухати, – розповідає Валерія. – 24-го лютого я зірвалася о п’ятій ранку, як мені здалося, від грому. Коханий, який був у нічну зміну на роботі на заводі, скинув фото завданих обстрілами пошкоджень у місті.
Я подзвонила Юлі й просила негайно їхати до нас. Зрання попрямувала до супермаркету, хоч дорогою заспокоювала себе, що напевно даремно панікую і все буде добре. Придбала невелику кількість харчів, бо ж тоді й уявити не могла, що магазини не працюватимуть, що буде така страшна блокада. Зайшла до аптеки, до ще одного магазину за м’ясом. Чоловік, повертаючись з роботи, зняв готівку. З сьомої ранку стали лунати сирени. Коли оголосили воєнний стан, мама Олега, яка теж працювала на заводі, після закінчення своєї зміни уже не могла виїхати з міста, прийшла до нас – так відбулося моє перше знайомство зі свекрухою. Згодом приїхала Юлія з малюком. Виявилося, вона – на шостому місяці вагітності. Я не уявляла, як житимемо далі, що нам усім робити. Виїзд з міста на, так би мовити велику землю – на Запоріжжя закрили майже відразу. Моя подруга з 8-місячною дитиною ще встигли вибратися напередодні ввечері, а ми їхнє рішення тоді навіть засуджували, мовляв, навіщо вони поїхали, адже під обстрілами перебувають Харків, Чернігів, Миколаїв, хвилювалися, як вони перетинатимуть лінію фронту. Думали, що у нас безпечніше.
Раз у раз завивали сирени, сповіщаючи про повітряну тривогу. Дівчина розповідає, що вони усім гуртом бігли в укриття, яке розташовувалося у підвалі сусіднього будинку.
Життя без опалення, світла, зв’язку, газу, води
У неділю в місті відключили опалення. Щоб зігрітися, вони стали вмикати духовку. 1-го березня був повітряний обстріл і знеструмило пів міста, а наступного дня світла не стало й у іншій частині. Відтоді перестали лунати сигнали тривоги. Зник і мобільний зв’язок. Через кілька днів відключили воду. Рятувало жителів їхньої частини міста те, що неподалік знаходився парк, у якому була криниця. Хоч він простягався до Донецького шосе й бувати там було небезпечно (постійно чулися постріли, виднілися клубки диму), все ж від безвиході ходили туди по воду.
– Коли місто прожило без світла 3-4 дні, приїхали військові ЗСУ і повідкривали усі магазини, щоб люди могли узяти вдосталь необхідних харчів та товарів. Та крім цього, коїлося щось незрозуміле – у паніці брали усе, що могли: чоловіки тягли ящик з панчохами, алкоголь, виносили з меблевих магазинів шафи, столи, дивани, хтось зламав банкомат і проник у відділення нової пошти, – розповідає Валерія. – Одного разу доставили до нас гуманітарну допомогу – соки, цукерки, консерви. Хто що встиг, те й узяв. Ми теж встигли зробити чималі запаси усього необхідного для виживання.
Коли вимкнули газ, каже Валерія, почалося «печерне життя». На вулиці біля будинку складали мангали, на яких готували їжу. Виходили люди з усіх квартир, поблизу крутилися діти, а вдалині лунали постріли і вибухи, над головами у небі постійно з’являлися літаки. Інколи процес приготування вечері перебивала автоматна черга, тож доводилося ховатися. Робити це стали в квартирі, а найбезпечнішим місцем там визначили коридор.
Продукти, зокрема м’ясо зберігали на лоджії, де було прохолодно. А щоб хоч трохи обігріти оселю, брали декоративні цеглини і камені, кидали їх у вогнище і розпеченими приносили до кімнати, також кип’ятили воду у великих каструлях і заносили в приміщення.
Час від часу вмикали телефон і, бродячи по району, шукали з’язок, щоб передати вісточку рідним. Про те, що відбувалося в місті, куди влучив снаряд, які руйнуванні і жертви дізнавалися зі слів очевидців чи їхніх переказів. Одного разу зустріли жінку, яка йшла у дуже пригніченому стані. Виявилося, вона працювала анестезіологом у пологовому будинку й пережила бомбардування. Якось дізналися про те, що снаряд влучив у торговий заклад «Метро», коли там люди запасалися харчами. Чули, що місцеві намагаються виїхати, але поодинокі машини розстрілюють,тож варто їхати колонами, дочекавшись організованого коридору для евакуації.
– У такому режимі ми жили до 15 березня. Напевно, у цей день варто святкувати другий день народження, – каже Валерія. – Коли ми вийшли готувати їжу, через будинок від нашого на територію прилетів снаряд, здійнявся стовп диву. Як виявилося, він потрапив у автомобіль, обійшлося без жертв. Через кілька хвилин – влучили у дах багатоповерхівки, що поряд. Ми все кинули й почали втікати додому. Перекинулися словом з сусідкою, яка збиралася виїжджати з міста, і тільки-но встигли увійти в під’їзд, як міна впала за метр від місця, де ми готували їжу. На вулиці в той момент були люди. Один чоловік отримав осколкове поранення у голову, інший – у хребет, а жінка – осколкові рани руки. Ми розуміли, що людям потрібно допомогти, але вийти під обстріли не наважилися. Потерпілих вдалося доправити у лікарню. На жаль, обох чоловіків не врятували. Їх з неймовірними зусиллями, ризикуючи життям, рідні змогли похоронити на території церкви, яка неподалік. Хрести збивали з плінтусів, дверних облицювань.
Після цього випадку дівчина довго не могла вийти на вулицю. Її огортав неймовірний страх. Хоча зараз, каже, що насправді їм дуже пощастило. У них була їжа, вода, а лінія фронту знаходиласяза 5-7 кілометрів від будинку. І хоч доводилося спати (чи радше дрімати) всім у коридорі, щоразу здригатися і ціпеніти від чергових звуків війни, намагатися забавляти дитину, яка звикла гуляти на своєму подвір’ї, а не знаходитися в обмеженому просторі, все ж було відносно безпечно і вдалося прожити ці дні, як каже Валерія, нормально. Попри те, що знаходилися у холодному приміщенні, ніхто навіть нежиті не мав.
Евакуація з блокади
Було страшно виїздити, але наважилися. Зібрали найважливіші речі, завантажили у свої «Жигулі-четвірку», хоч не були впевнені, чи витримає авто випробування далекою дорогою. Знайшли колону автомобілів, що евакуйовувалися, одного з водіїв просили підстрахувати, бо ж їхня автівка могла в будь-який момент вийти з ладу. Хотіли виїхати з міста через вцілілий міст, та їх цим шляхом не пропустили, тож перетинали ріку через дещо зруйнований місточок. Аби перекрити відсутнє метрове дорожнє покриття, чоловіки на руках тримали стільниці, по яких проїжджали порожні машини, проходили люди.
– Усю дорогу я майже не дивилася у вікно, а постійно читала молитву, – каже Валерія.
Вони проїхали безліч ворожих блокпостів, пройшли їхні перевірки і таки виїхали. Спершу – у Бердянськ, який теж був під контролем окупантів. Та там змогла дати вісточку рідним, що жива, а також дізнатися про долю тих, хто теж змушений був виживати під обстрілами. Згодом дісталися Запоріжжя, далі – Дніпра, де залишився коханий дівчини, а решта повернулися у Запоріжжя. Там Валерію з рідними Олега та ще однією сім’єю підібрали волонтери й привезли у Володимир. Допомагають їм виїхати за кордон.
– У студентські роки я подорожувала Європою, бачила різні міста, а зараз мені хочеться жити в Україні. Та Юлі незабаром народжувати і думка про те, що з двома малими дітьми доведеться й надалі ховатися у підвали під час кожної тривоги – лякає, тому іншого виходу наразі немає.
Валерія каже, що трохи оговтавшись від тих страхіть, які довелося пережити, хоче долучитися до волонтерської діяльності за кордоном, бо вважає: якщо в таких умовах пощастило вижити, виїхати з тимчасово окупованої території, якщо Бог зберіг, значить потрібно максимально корисно прожити це життя.
