«Раділи шматочку хліба»: волинянка розповіла, яким був Святвечір у її дитинстві

Єлизаветі Шевчук із Заболоття на Ковельщині зозуля накувала довгий вік – ось уже на 84-ту весну повернуло. Жінка каже: за життя довелося побачити та пережити чимало доброго, проте й лиха зачерпнула не менше.

Народилася вона 1938 року в багатодітній родині. Аж одинадцятьма дітками нагородив Господь батьків. Щоправда, на жаль, не всі дожили до повноліття, дізнавались Волинські Новини.

“Ми жили далеко на хуторі. А яке ж тоді те лікування було? Ніяке! Хто був міцнішим і кому довгий вік судився, той виживав. Нас шестеро вигодувалося”, – розводить руками старенька.

Ліза народилася однією з наймолодших. Майже напередодні війни.

“Наша хата була ж далеко на хуторі, то як стала війна, до нас із села багато людей бігло. Я хоч і мала була, але добре пам’ятаю: стільки народу набивалося, що й стати не було де”, – пригадує жінка.

Каже, дуже добре пам’ятає, як прийшли німці й стали палити хати на хуторах довкола села. Спалили й їхню – нову, дерев’яну. Правда, зглянувшись на купку діточок, дозволили винести з оселі сякі-такі пожитки та діжку з опарою на хліб.

Мати повела їх усіх до родичів, які погодилися прихистити.

“Прийшла, нас привела, поставила у них на лавці ту діжку й каже: «Отут, дітки, будемо жити». Від нашої хати лишилася сама піч на хуторі. То мати, як було тепло, брала нас за руки, вела на те згарище, розтоплювала нашу піч, варила нам там їсти і годувала”, – втирає сльозу Єлизавета Сидорівна.

Жінка каже: Різдвяних свят вони чекали нетерпеливо, як якогось дива.

“То тепер дітки чекають колядування, щоб грошей дали. А ми раді були, коли по шматочку хліба виносили. У нас були такі полотняні торбочки, ми туди наколядоване складали. А вже додому приходили і ділили. От повіриш – розкладаємо той хліб на столі і знаємо: ото в тій хаті такого дали, а в тій – такого. То вже на Багатий вечір, як щедрували, бувало, виносили нам по варенику: з картоплею, з ягодами, з кашею. А як дадуть із сиром – то ми такі раді були, що й ну”, – поринає у спогади баба Ліза.

Колядувати в Заболотті здавна ходили надвечір 6 січня. Колядували діти попід вікнами, перед тим голосно гукаючи: «Пане-господарю, дозвольте заколядувати!» Починали співати тільки після того, як хтось крізь шибу відповість: «Колядуйте!» Коли ж у відповідь чули «Вже вечеряли», то мандрували зі своєю колядкою до іншої хати. Бо ця фраза означала, що господарі вже не налаштовані приймати колядників.

Доки діти бігали колядувати, мати готувала нехитру вечерю. Бо хай як скрутно доводилося, та у Святвечір сім’я збиралася за столом.

“Наша Коляда колись була не така багата, як тепер. Але ми все одно її дуже чекали. Мати, як було з чого, то варила холодець, кутю, пекла пироги з бобом. Ну, холодець був на свято, а на вечерю на Коляду – то суп з грибів або ще який пісний суп чи борщ і кутя. Ну а як напече мати таких солодких пирогів з морквою і ягодами – ото то для нас були вже делікатеси”, – усміхається Єлизавета Сидорівна.

Кутю, каже баба Ліза, її мати варила геть просту – із обдертої пшениці. Якщо був у хаті мед, то могла трохи посолодити.

“Але знаєш що, вона була така добра, та кутя, що той смак я й досі пам’ятаю. Мати її у печі варила у такому джигунці, щоб добре вмліла”, – каже старенька.

Пироги з квасолею, або, як їх називають у Заболотті, бобовики, готували теж дуже просто. Відварювали квасолю й кілька картоплин, потім те все засмачували присмаженою в олії цибулею та товкли у череп’яній мисці.

“Далі мати формувала такі обліпачі – начинку для пирогів, розміром із долоню. А тоді брала тісто таке, як на хліб, робила пироги – і в піч. Один пиріг був завбільшки з долоню”, – провадить баба Ліза.

Для солодких пирогів тісто використовували таке саме. Про дріжджі в ті часи мало хто чув. А виручав господинь хміль.

“Я не знаю вже як, бо ж мала була, але пам’ятаю, що коли матері треба було замісити пухке тісто, то вона якось використовувала шишки хмелю, щоб зробити опару. А вже далі брала для начинки сухі ягоди – чорниці, малину, вишні, ну, які там були вдома, а ще – сушені грушки, яблука. А моркву тако просто цілу чистила, складала в джигун і запікала у печі, вона ставала геть м’яка. Тоді те все змішувала, товкла добре товкачем – і от готова начинка для солодких пирогів. Бо ти знаєш, колись така солодка морква була, що й сахару того не треба! Тепер не така чогось”, – каже Єлизавета Сидорівна.

А ще на Коляду варили кисіль. Замість крохмалю, про який тоді теж не дуже чували, використовували вівсяне зерно. Брали тільки відбірне, мололи його, просівали – утворювалося таке вівсяне борошно. От його заварювали – кисіль ставав солодким і густим. А їли його з компотом зі сушенини.

Коли наставав вечір і сяяла Різдвяна Зірка, батько вносив до хати житнього снопа – Коляду, ставив його під образами на покуті. А дівчата прикрашали ялиночку саморобними паперовими гірляндами та солом’яними ліхтариками.

“Мати під ту ялинку біля Коляди мостила сіно, на нього ставила миску з «голою», тобто не засмаченою, кутею, другу миску – із пшеницею, поряд клала пирога з бобом. І то таке в нас стояло два тижні – усі свята. По святах сіно те віддавали корові, щоб добре доїлася, а кутю, пшеницю й пирога – курям, щоб добре неслися”, – пригадує Єлизавета Сидорівна.

Нині у їхній щедрій хаті – тепло й затишно. Яскравими вогнями сяє ялинка у вітальні. У сусідній кімнаті мирно сплять маленькі правнуки, за якими баба Ліза наглядає, доки в кухні молодь клопочеться приготуванням наїдків до свята.

“Тепер, як моя сестра покійна якось казала, щодня може бути і Різдво, і Пасха, бо усього вдосталь. Але я дякую Богові за свій довгий вік, за сина й доньку, за внуків і правнуків”, – розповідає старенька.

А на Коляду, як колись її мати, баба Ліза внесе до хати сіна, намостить його під ялинкою і поставить мисочку з кутею. Бо то – та традиція, що єднає покоління необривною ниточкою родоводу.