Коли летючі авто стануть реальністю і як їх планують регулювати

«Запам’ятайте мої слова: скоро винайдуть поєднання літака й автомобіля». Ці слова начебто у 1940 році сказав засновник легендарного автоконцерну Генрі Форд.

Минуло понад 80 років, уже навіть встигли вийти дві частини «Того, що біжить по лезу», — а летючих авто у київському (ба навіть токійському) небі все ще не видно. Але виробники автівок обіцяють: це майбутнє вже не за горами. І навіть кажуть про серійне виробництво автомобілів, здатних літати, – пише Громадське.

Чому майбутнє міських перевезень, передбачене у культовій стрічці майже 40 років тому, ще не настало? І коли такі немилі серцю будь-якого автомобіліста гудки й прокльони через затори ми чутимемо вже над своїми головами?

Чому Генрі Форду не вдалося

Генрі Форд не просто так передрікав майбутнє летючих авто за менш ніж десятиліття до своєї смерті. У 1926 році, на своє 63-річчя, винахідник представив прототип одномісного літака Ford Flivver — цим сленговим словом на початку XX століття охрестили дешеві авто, передусім популярну Ford Model T.

Ford Flivver повинен був стати доступним літаком для індивідуальних пасажирських перевезень. Доступним у буквальному сенсі: його ціна мала становити 500 доларів — для порівняння, Ford Model T коштувала 350.

Усе змінила трагічна загибель льотчика-випробовувача Flivver — 25-річного Гаррі Брукса, одного з улюбленців Форда. З початку розробки літака-авто Брукс навіть регулярно їздив на ньому на роботу та з роботи.

У лютому 1928-го хлопець готувався здійснити переліт із Детройта до Маямі, щоб встановити рекорд із найтривалішого польоту на цивільному літаку. 26 лютого на узбережжі Флориди помітили уламки Flivver. Кількома днями по тому на берег вимило гаманець і чекову книжку Брукса. Його тіло так і не знайшли.

Причиною аварії став пошкоджений кермовий трос — Брукс втратив контроль над Flivver і, схоже, розбився на ньому. Так само розбилися і мрії Генрі Форда про створення літака-автомобіля. Хоча Ford через кілька років і розробила комерційно успішний літак Trimotors, а в роки Другої світової — бомбардувальник B-24, в повоєнні часи від авіаційного напрямку бізнесу компанія відмовилася остаточно.

Але не вдалося й послідовникам Форда

А втім, ідею летючого авто підхопили інші винахідники.

У 1946 році американський винахідник Роберт Фултон-молодший презентував Airphibian — літак зі знімними крилами й пропелером, який за п’ять хвилин перетворювався в авто. Airphibian навіть отримав дозвіл на експлуатацію від тодішнього авіарегулятора США — Управління цивільної аеронавтики.

Але у Фултона-молодшого скінчилися гроші, й він продав свій бізнес компанії, яка так і не почала серійне виробництво Airphibian. А сучасники критикували концепт, називаючи його «недостатньо потужним як на літак і надто потужним як на авто».

Схожою, але трохи успішнішою була історія інженера Молтона Тейлора, який створив перший прототип свого летючого авто Aerocar у 1949 році. Тейлор, до речі, надихнувся Airphibian — але замінив знімні крила складеними, вирішивши, що так зручніше й практичніше.

Зрештою, було випущено загалом шість моделей Aerocar. Їх винахідник зміг попередньо продати кілька прототипів за ціною 15 тисяч доларів. У 1960-х Тейлор навіть домовився про виробництво 500 Aerocar на одному із заводів у Техасі (тепер уже за 8500 доларів). Але, попри значну рекламну кампанію, достатньої кількості покупців не знайшлося.

Airphibian та Aerocar — це найбільш успішні та відомі перші концепти летючих авто. Були й інші, як-от ConvAirCar, який у буквальному сенсі був авто з відчіпним літаком. Тобто для польотів до автомобільної частини зверху кріпився фюзеляж літака, а по приземленні — від’єднувався. Проєкт ConvAirCar згорнули після двох прототипів.

У чому проблема?

Більшою мірою спроби створення летючих автомобілів — це спроби поєднання авто й літака. В результаті виходило щось середнє: завелике для першого й недостатньо потужне для другого.

А ще жодне із запропонованих летючих авто XX століття не було пристосованим до реалій рутинного дорожнього руху. Ось простий приклад: щоб злетіти, літаки спершу проїжджають певну відстань на злітно-посадковій смузі. Тож, виходить, для летючих авто потрібно було б будувати спеціальні дороги — дорого й неефективно.

А як додати до цього більш приземлені речі — рівень шуму (ви ж чули, який сильний гуркіт у реактивних двигунів), спеціальні заправки, потребу в правилах регулювання тощо, — здається, концепт летючих авто взагалі позбавлений сенсу.

Чи ні? Адже на сьогодні існує понад десяток великих проєктів зі створення летючих авто, які намагаються подолати недоліки попередніх прототипів.

Зокрема, вже існує технологія вертикального злету й посадки: літаки з нею почали виготовляти ще в 1950-х роках, а тепер ґвинти можуть приводитися в дію від електричного двигуна.

Крім того, за десятки років людство відкрито легші й міцніші матеріали, ємніші літій-іонні батареї та комп’ютерні технології, які дозволяють моделювати літальні апарати.

Зрештою, є й більш прозаїчна причина зацікавленості в летючих авто, окрім удосконалених технологій: великі міста вже просто не можуть витримати настільки інтенсивного дорожнього руху. А ще авто в повітрі — нагода розвантажити дорожню інфраструктуру, тобто екологічно привабливіші.

Усе настільки серйозно, що, наприклад, Morgan Stanley прогнозує вартість ринку летючих автономних авто в розмірі 1,5-2,9 трильйона доларів до 2040 року — коли вони «можуть стати поширеним явищем». Перспектива віддалена — хоча бум випробовування й розвиток таких автомобілів має настати в прийдешні роки.

Сучасні розробки

Їх обіцяє німецький стартап Volocopter, який працює над летючим авто з 2011 року. Спершу це було щось на кшталт дрона з платформою, на якій могла стояти одна людина. А з квітня 2016-го — як мінігелікоптер із великим повітряним гвинтом.

Якщо точніше, то VoloCity (таку назву має розробка Volocopter) — це аеротаксі. Відмінність аеротаксі від просто летючого автомобіля в тому, що перше не потребуватиме пілота, а літатиме за заздалегідь визначеними маршрутами. Тому й місце у VoloCity поки лише одне — та Volocopter обіцяє, що буде більше.

Німецький стартап уже заручився підтримкою влади Сінгапуру: там до 2026 року VoloCity вже має возити туристів найбільш примітними пам’ятними місцями. Але перші комерційні польоти будуть доступні з 2022 року, обіцяє Volocopter.

На такі польоти вже можуть записатися всі охочі: треба лише заплатити 300 євро (майже 10 тисяч гривень) і ще 10% за бронювання місця. За ці гроші ви отримаєте 15 хвилин польоту і відео на пам’ять.

Попри дороговизну послуги, Volocopter прагне зробити своє аеротаксі якомога доступнішим. А своїм головним конкурентом у майбутньому називають Uber Black.

«Ми хочемо, щоб [VoloCity] стала не іграшкою для багатих, а частиною вдало пристосованої мандрівки містом для будь-кого. Щоб у кожного був вибір: пройтися пішки або проїхатися на таксі, на велосипеді чи повітрям», — говорить Фабіен Нестман, віцепрезидент із публічної політики Volocopter.

Інший приклад — стартап Cartivator, який у серпні 2020 року здійснив перший в Японії пробний політ на летючому автомобілі SkyDrive із людиною на борту.

Апарат, який розробляють із 2017 року, використовує систему вертикального злету й посадки та оснащений електродвигуном. Його розміри — майже як у стандартного авто (3,6 метра в довжину, 1,7 — у ширину, 1,1 — у висоту). Готова SkyDrive буде здатна перевозити двох людей (водія й пасажира), хоча наразі випробували лише одномісну.

Розробку Cartivator підтримав великий автовиробник Toyota, а ще SkyDrive мав бути залучений до урочистої церемонії запалення Олімпійського вогню на іграх у Токіо у 2020-му (які через пандемію були перенесені на 2021 рік).

Керівник японського стартапу Фукудзава Томіхіро стверджує, що вже у 2023 році SkyDrive будуть випробовувати в реальних умовах. Іншими словами, летюче авто вже тоді можна буде придбати. Поки невідомо, щоправда, за скільки.

«Ми хочемо втілити суспільство, де летючі автомобілі є доступним і зручним засобом пересування в небі, а люди можуть насолоджуватися безпечним, захищеним і комфортним новим способом життя», — говорить Фукудзава.

Звісно, Toyota — не єдиний приклад, коли велика компанія підтримує розробку летючих авто.

Так, італійський автовиробник Fiat Chrysler у лютому 2021 року оголосив про підтримку стартапу Archer. Той планує до кінця цього року показати перший робочий прототип аеротаксі, а до 2024-го — отримати дозвіл у Федерального авіаційного управління США.

Уже згаданий Uber до грудня 2020-го мав окремий підрозділ із розробки аеротаксі Elevate. Сервіс таксі продав цю розробку, але все одно матиме до неї прямий стосунок: зокрема, обіцяє надати доступ до свого додатку новим власникам Elevate, коли летюче авто виведуть на ринок (за оптимістичним прогнозом, у 2023 році).

Свої летючі авто зараз розробляють або й випробовують у США, Канаді, Швейцарії, Словаччині, Китаї, Бразилії, Ізраїлі — і не лише.

Як регулювати?

Про майбутнє міських перевезень міркують і в Європейському Союзі. У межах його програми фінансування наукових досліджень та інновацій «Горизонт-2020» було створено проєкт SESAR («Дослідження керування повітряним рухом Єдиного європейського неба»).

Один із напрямів SESAR має назву AMU-LED (Міська повітряна мобільність — великі експериментальні демонстрації), мета якого — забезпечення розвитку й регулювання ринку повітряної мобільності. Сюди, відповідно, входять і летючі автомобілі — а також, зокрема, дрони й авіаперевезення на недалеку відстань.

На 2021 рік AMU-LED запланував масштабні випробування безпілотних летючих систем (зокрема й аеротаксі), які передбачатимуть понад 100 годин нальоту в локаціях в Іспанії, Великій Британії та Нідерландах.

«Кінцева мета — допомогти у створенні регулювання сфери міської повітряної мобільності», — йдеться в повідомленні AMU-LED.

• 

Такі регулювання вже розробляються. У 2019 році Європейське агентство авіаційної безпеки оприлюднило критерії для технічної характеристики апаратів із вертикальним злетом і посадкою.

Метою цього документа була спроба визначити, що має право називатися летючим авто, а що — ні. Хоча «в більшості випадків ЄААБ не змогло віднести ці нові транспортні засоби до літаків чи гвинтокрилів», їх поки все ж відносять до літальних апаратів і вимагають реєструвати.

У США, однак, роблять виняток: реєстрація не потрібна, якщо вага літального апарата менша за 115 кілограмів, він розрахований максимум на одну людину і літає над місцями без скупчення людей і не в нічну пору доби.

Поки що ані у США, ані в ЄС не існує жодних спеціальних норм регулювання саме летючих авто. І якими саме вони мають бути — поки можна лише припускати.

Група американських, британських і турецьких науковців у липні 2020 року спробувала окреслити головні напрями регулювання ринку летючих автомобілів.

Їх вийшло сім: забезпечення безпеки руху; підготовка й сертифікація пілотів; створення інфраструктури (зокрема, спецпаркувань і станцій заряджання); регулювання екологічності летючих авто; встановлення логістичних правил (як визначити повітряну трасу і хто на ній може «їхати»); захищеність авто від зламу; і, зрештою, людський фактор — що робити в разі повітряної ДТП?

Людський фактор має й інший вимір.

«Чи буде суспільство взагалі колись готове прийняти порушення приватності поліцейськими летючими авто та іншими правоохоронцями, які постійно літатимуть над головами?» — риторично запитує фахівець з авіаційного права Себастьян Гібсон.

***

А що ж ми? Жодної офіційної інформації про розробку летючих авто немає, говорять нам в Автомобільній федерації України.

«Найімовірніше, якщо цим і буде хтось займатися, то певне відомство чи фірма, пов’язана з літальними апаратами, а не автомобілями: прописати правила безпечних повітряних польотів, включно зі злетом і посадкою, набагато складніше, ніж коригувати вже добре відпрацьовані правила дорожнього руху», — додають там.

Тож якщо вам так кортить сісти в летюче авто, найбільш реалістичний варіант — почекати кілька років. І поїхати в Японію. Або Німеччину.