«Не потрібно боятися труднощів, треба змінювати ставлення до них» – володимирчанка, яка виховує дитину з ДЦП

У Володимирі-Волинському проживає мама трьох хлопчиків – Надія Нестеренко. Наймолодший Іванко має важку форму ДЦП, проте жінка не здається. Активну участь у вихованні дітей бере і батько, хоча вони розведені з жінкою.

Кілька років благодійникизбирали гроші на лікування її сина, проте згодом виявилось, що вони є справжнісінькими шахраями. Надія була змушена написати заяву до поліції і продовжити самотужки збирати гроші, щоб поставити дитину на ноги. З тих пір минуло кілька років. Хлопчику вже десять, він підріс, і хоча його стан здоров’я бажає бути кращим, жінка не втрачає надії та продовжує займатися його реабілітацією, – розповідає історію Надії Нестеренко Володимир Медіа.

– Я навчилась бути сильною не лише психологічно, а й фізично, оскільки Іванкові потрібна постійна реабілітація, в основі якої є ЛФК та масаж . Для того, аби мати можливість більш ефективно здійснювати реабілітацію, самостійно закінчила курси масажу. Оволоділа техніками і прийомами таких видів масажу як антицелюлітна програма, загальний та спортивний, лімфодренажний, апаратний та медовий масажі, – розповідає Надія. – Тепер можу допомагати не лише своїй дитині, а й іншим людям. Навіть маю постійних клієнтів. Для підтримки фізичної форми, щодня займаюся вправами. Адже сила потрібна ще й для того, аби одягнути дитину, допомогти у пересуванні. Разом із тим намагаюся спонукати Іванка до того, аби сам давав собі раду. Приміром, якщо хоче подивитися телевізор, повинен виконати комплекс вправ самостійно, і так в усьому. Коли розпочали навчання у школі (у нас індивідуальна форма, навчаємось у третьому класі), з’ясувалось, є проблеми не тільки з опорно-руховим апаратом, він має часткову атрофію зорових нервів, що значно ускладнює навчальний процес. Утім у нього чудова пам’ять і дуже гарна уява, а прекрасні та чуйні вчителі допомагають їх розвивати.

З появою ІРЦ “Жовта парасоля” і можливістю його відвідувати коло спілкування Іванка значно розширилася. Зросла соціалізація дитини. Заняття з психологами, реабілітологами полегшило щоденний догляд і дало можливість трохи відпочити та зайнятися тими справами, на які не вистачає часу, коли дитина поруч. Роботою центру дуже задоволена, чудові спеціалісти, дуже турботливі асистенти. Іванко з великим задоволенням відвідує його. Хочу згадати й групу “Жіноче коло”, у яку входять жінки, котрі виховують дітей з особливими потребами. Засновниками є керівниця ГО “Берег надії” Олена Кандиба та директорка ІРЦ Олена Токарєва. Там ми отримуємо психологічний супровід, моральну підтримку, ділимося досвідом, обговорюємо різні життєві ситуації, і багато сміємося. Така група дуже корисна, оскільки дозволяє отримувати позитивні емоції та чимало корисної інформації.

Жінка розповідає, попри невтішні прогнози лікарів, їй вдалося досягти чималих результатів у покращенні стану хлопчика. Задля цього вона об’єдналася з іншими жінками, котрі виховують дітей з інвалідністю, знайшли реабілітолога, яка займалася з їхніми дітьми. І хоча це обходилося їм у добру копійчину, але воно було того варте. Гроші доводилося весь час шукати, звертаючись до благодійників. Оскільки працювати не має можливості через те, що дитина потребує постійного догляду, який, нажаль, здійснює самостійно, без допомоги батька чи інших родичів, курси масажу стали рятівною паличкою для Надії, і хоч не великим, але все ж заробітком. Для цього потрібно було докласти зусиль і вчити анатомію тіла людини, роботу усіх внутрішніх органів і систем. Разом із тим вона навчилася водити машину. Має у користуванні авто, на якому інколи таксує. Також закінчила навчання на оператора газової котельні, сподівається згодом влаштуватися на роботу, графік якої є позмінним.

– Після однієї ситуації, що трапилася зі мною, переглянула своє життя і зрозуміла, що рухаюся у неправильному напрямку. І якщо його не змінити, все може закінчитися плачевно. Тому наважилася на кардинальні зміни . Почала зі ставлення до себе, – продовжує ділитися Надія. – Перш за все навчилася поважати любити і берегти себе. Визнала, що у мене також є людські, і що важливіше – жіночі потреби, які потрібно задовольняти. Дійшло, нарешті, що можу бути щасливою. І лише від ставлення до себе залежить те, як до тебе почнуть ставитися оточуючі. З часом зміни відбулися й в особистому житті. Для себе зробила висновок: я зовсім не зобов’язана бути нещасною жінкою, яка несе важкий хрест, виховуючи дитину з інвалідністю. Я прийняла, але не змирилася з особливостями своєї дитини.

Надія щиро вдячна усім, хто допомагав та підтримував, коли зверталася щодо допомоги на лікування Іванка. Додає, тоді доля звела з багатьма хорошими людьми, які безкорисливо пропонували допомогу, навіть сьогодні готові підставити своє плече. Та жінка намагається справлятися сама, хоча не відкидає можливості, що може й доведеться звернутися до них, адже ситуації бувають різними.

– Не потрібно боятися труднощів, адже вони будуть завжди. Треба просто змінити ставлення до них. Інколи нам здається, що життя несправедливе до нас, але це не так. Все, що з нами відбувається, відбувається заради нашого блага. Хвороба сина змінила мене. Я стала сильною, наполегливою, та готовою долати труднощі. Переконана, абсолютно усі люди заслуговують на те, щоб бути щасливими, просто дорога до щастя у кожного своя.