Бабуся піклується про чотирьох онуків, які лишилися без батьків, у селі неподалік Володимира

Лише переступивши поріг оселі сім’ї Деревянко, яка мешкає у Володимирівці Володимир-Волинського району, відчутне особливе тепло, що, здається, випромінювали і господарі, й менші члени родини. Наче зірочки біля планети, тулилися до бабусі Альбіни Леонідівни її четверо внуків Максимко, Катруся, Іванка та Назар.

Найстарший онук – 23-річний Дмитро – нині працює в сусідній Польщі в місті Краків. Любов’ю і гордістю, що мають таку бабусю, світилися оченята дітей, – пише місто Вечірнє. 

Альбіна Леонідівна народилася в 1960 році в місті Туркестані, що в Казахстані, але коріння жінки українське. Батьки пані Альбіни родом із села Свійчів. До далекого краю їх привело бажання працювати на знаменитому в свій час БАМі, а потім отримали в Казахстані квартиру. Згодом сім’я розпалася і мама з Альбіною повернулася до рідного краю.

Альбіна Леонідівна закінчила Луцьке професійне училище, де здобула професію кравця. Трудову діяльність розпочала в Луцькому побуткомбінаті. Затим зустріла свого чоловіка, Валерія Олександровича, який родом із села Кладнів, усе життя трудився в сільському господарстві. Подружжя купило будинок у селі Володимирівка, де мешкають уже 40 років. 

Народилися і виросли дві доньки Валерія і Руслана та син Тарас. Важка хвороба передчасно обірвала життя Валерії. Залишила вона двох осиротілих синів – Дмитра та Максима. Окрім дідуся та бабусі, в них немає нікого (з першим чоловіком Валерія розлучилася, а другий також помер).

А ось Руслана, яка народила трьох діток: Катрусю, Іванку та Назарчика, вирішила жити своїм життям. Який саме шлях вона обрала, судити не нам, але байдужість Руслани до дітей, яких не бачила місяцями, змусила Альбіну Леонідівну позбавити доньку материнських прав і взяти внуків під свою опіку. 

“Це було нелегко і вимагало багато сил та терпіння, – ділиться Альбіна Леонідівна. – Доводилося мати справу з багатьма інстанціями. Мені навіть казали, що не маю права опікуватися внуками, оскільки погано виховала власну доньку. Та зі школи не раз телефонувала класний керівник, казала, щоб принесла дітям їсти, бо голодні, збирають в їдальні те, що не доїли інші. А тут ще смерть старшої доньки… Сама дивуюсь, як витримала, але свого добилася. Тепер онуки зі мною. Всі вони у мене ситі, одягнуті. На всіх отримую грошову допомогу”.

Альбіна Леонідівна працює в ательє «Мережка», отож щодня поспішає вранці на маршрутку, яка відправляється з Володимирівки о 7-й годині ранку. Разом з бабусею їдуть і внуки. Максим прямує до школи №3, де навчається у 8-му класі. Шестикласниці Катруся та Іванка поспішають до школи №5. А 5-річний Назарчик по сусідству з бабусею – у ЗДО «Волиняночка». Вона його привозить і забирає в кінці робочого дня. 

“Спочатку було важко, – продовжує Альбіна Леонідівна. – Діти різні, у кожного свій характер. Бувало, чинили опір, особливо дівчатка, бо ж мама давала їм волю. Тепер усі дотримуються режиму, самі знають, що о 10-й годині відбій, о 6-й – підйом. Дівчатка готують чай, роблять бутерброди. Лише суботнього вечора їм дозволено розслабитися, а в неділю вранці довше поспати. Назарчик, до речі, підіймається вранці найперший. Максим як найстарший тримає дисципліну. Менші братик і сестрички в усьому його слухають. Хлопчина захоплюється математикою, любить конструювати, самостійно поладнав у хаті світло, зробив поличку для своїх потреб”.

Разом з Альбіною Леонідівною та Валерієм Олександровичем мешкає їхній син Тарас з сім’єю. Максим любить разом з дядечком працювати в лісі. 

Улюблене заняття Каті – їзда на велосипеді, а також дівчинка любить малювати, вишивати бісером. Улюблений шкільний предмет Катрусі – трудове навчання. А ще вона допомагає бабусі вирощувати вазони. 

Справжньою господинькою в сім’ї вважають Іванку. Дівчинка обожнює прибирати, готувати, такі борщі та супи варить, що пальчики оближеш. А ще, як підказує маленький Назарчик, готує йому на сніданок улюблені сосиски. Вишивання – найбільше до душі заняття Іванки. Дівчинка не могла не похвалитися блузою, яку закінчує вишивати власноруч. 

Маленький Назарчик понад усе любить свої іграшки, а ще хлопчик обожнює позувати перед фотооб’єктивом. 

Деревянки утримують велике господарство (свині, кури), обробляють землю. В хаті затишно, тепло. Діти мають усе необхідне. Звичайно, відсутність батьків відчувається, а дівчатка все ж сумують за мамою, яку вже не бачили давно. Та Альбіна Леонідівна і Валерій Олександрович роблять усе можливе, аби діти почувалися щасливими.

В родині є свої традиції, зокрема прогулянки у лісі, пікніки з шашликами на лісовій галявині. Разом з бабусею влаштовують день домашньої випічки, коли Альбіна Леонідівна хоче пригостити всіх членів родини чимось смачненьким, а внуки їй допомагають.

Альбіна Леонідівна і вдома займається вишиванням, і тут онуки – її перші порадники й оцінювачі. Всі сили бабуся і дідусь спрямовують на те, щоб онуки здружилися і зберегли цю сімейну дружбу та взаємну любов на все життя. 

Усміхнені обличчя, привітні погляди, відвертість і щирість – ось таке враження залишили всі, хто мешкає в гостинній оселі родини Деревянко. І все ж чомусь болить душа. Щось все-таки не так… Та сприймати життя потрібно таким, як воно склалося. І якщо мати-зозуля вирішила, що без діток їй легше жити, то милосердний Господь послав дітям турботливих і люблячих бабусю та дідуся. Нехай їм усім щастить.