85-річна мешканка селища Благодатне шиє ковдри бійцям на Схід

85-літню волинську волонтерку добре знають чимало бійців на передовій. Людмила Бомчик зі селища Благодатне, що біля Нововолинська, шиє для них теплі ковдри. Трудиться щодня від світанку до пізнього вечора, аби там, на війні, хлопцям було тепло і пахло домівкою.

Сьогодні тема війни, на жаль, не так на слуху, як інші. На телеканалах поступаються коронавірусу та іншим бідам сюжети про події на передовій. Люди все менше згадують про тих, хто береже їхній спокій. Але хлопці не відступають! І про них дбають ті, кому болить серце за Україну, – пише Вісник.

Людмила Романівна із сумом згадує, як почалася Революція Гідності, а потім ворог анексував Крим та увірвався на український Донбас. Переживання наростали. І бабуся стала думати про те, що ж вона може зробити для пришвидшення перемоги.

“Почалася зима. Стали по телевізору говорити, що приходять хлопці з бою втомлені і падають, бідні, не мають, чим вкритися – і холодно їм, і мокро, – згадує бабуся зиму 2015-го. – А моя дочка Алла, яка живе в Нововолинську, шиє чохли для машин. І в неї з мєху остаються кусочки. То я стала з тих трикутничків шити покривала”.

Взялася вкладати клаптик до клаптика. На одну ковдру пішло тридцять обрізків! Щоб бійцям не муляли шви, Людмила Романівна вручну ті шматочки зшивала. Нитки теж взяла в Алли. Вийшло гарно, а головне – дуже тепло.

І так вже п’ять літ трудиться бабуся. Певно, в році випадає дуже мало днів, коли вона не береться за голку з ниткою. Очі втомлюються, зізнається, але руки діло роблять.

“Невістка зранку йде на роботу, дивується, що я вже шию. Ввечері приходить додому, а я ще працюю, – розповідає Людмила Романівна. – Просять діти, щоб перепочила. А мені хіба важко? Їм же (бійцям – авт.) треба, щоб тепліше було, їх там ніхто не обігріє”.

Пошила першу партію ковдр – віддала волонтерам, потім другу, третю. Уже не десятки покривал поїхали на фронт – сотні. Цікаво стало, чи ж пригодилися. У відповідь від капелана, який возить передачі на передову, бабуся почула:

“Хлопці дуже дякують Вам. Бо ковдра тепла, легка і згортається, як подушечка. Розповідають: “Приходиш з бою, падаєш на ту подушечку, руки всередину запхаєш – і стає тепло. І швидко засинаєш, як вдома”.

І нині застали Людмилу Бомчик за роботою на своїй «фабриці тепла». Попросила у Бога благословення на цю добру справу, здоров’я та сил для військових – і стала стелити стібок за стібком. Надворі ж знову мокро й холодно. І думки лиш про одне – чи на війні хлопці не мерзнуть…

Нещодавно прилетіла бабусі посилочка з Донбасу. А в ній – подяка від бійців за тепло для них і велику жертовну працю в ім’я України.