Війна мені снилася ще рік тому, – волинський боєць
Волинянин Дмитро Шостак зі Святязя – один із тих бійців, які потрапили під обстріл біля Волновахи.
Тепер він у рідному селі одужує після поранення, – повідомляє Вісник і К.
Його сумний погляд видає все – і біль за загиблими товаришами, і жахіття, які встиг побачити на війні, і німе запитання: а коли те пекло нарешті закінчиться?
До війни Діма три роки працював у Любомлі в райвідділі міліції, але зрозумів, що це не його. Тому вирішив взяти у селі в оренду магазин і продавати будматеріали.
8 квітня його мобілізували до війська. Після навчання на полігонах у травні потрапив під сумнозвісну Волноваху, де пробув всього два дні. Не встигли навіть облаштувати блокпост. Бо наїхали з півтисячі місцевих жителів, які не дозволяли цього робити: мовляв, почнете стріляти, а тут близько село. Отаборилися на полі біля дороги.
“Більшість людей вітали нас, казали, що їм це страхіття вже набридло. А ті, яких купили, матюкалися, проклинали, кричали, щоб ми забиралися геть, бо ніякої війни немає”, – згадує боєць.
О п’ятій ранку 22 травня, як зазвичай, асфальтівкою проїжджали машини. Діма каже, у той час не спали, бо якраз виставляли наряд. Раптом зупинилася автівка – і несподівано по військових стали стріляти. Десь за півгодини поранених доставили у лікарню і «швидкі», і місцеві люди своїми машинами.
“Тоді загинуло 16, двоє померли в лікарні, 23 поранили. Надали першу допомогу – і вертольотом відправили в Харків. Я отримав наскрізне поранення ноги. Подзвонив батькові, щоб не переживав, бо в Інтернеті була інформація, що всі загинули”, – розповідає Діма.
У Харкові Діму двічі оперували. Найкращими словами згадує хірурга, який щопівгодини цікавився самопочуттям, чуйних медсестер. А також простих харків’ян, які приносили їжу, медикаменти, теніски, шорти, бо привезли хлопців в одних трусах, одяг вигорів. Згодом лікувався у Києві та Луцьку, дякує усім медикам та волонтерам, адже без них не уявляє свого одужання.
Тепер Діма вдома, але й дня немає, щоб не думав про пережите. Що незвичайно – усі ті страхіття часто бачив у снах… ще за рік до війни. Тоді не задумувався над цим, і лише коли мобілізували до війська, пригадував ті сни, які стали справджуватися.
“Коли приїхали у Рівне на полігон, звернув увагу на великий камуфляжний будинок, збоку якраз уазик стояв. Вискочив, думаю: де це бачив?! Потім згадав: ця картинка приснилася ще рік тому. Пригадується все моментами, на щось гляну – і згадую, що це вже було у сні: палатки, госпіталь, ліжка, лікарі, що отримую військову форму… Снилося, що йде бій, збоку ліс, біжать солдати, по мені стріляють, а мій автомат заклинило – і я прокидаюсь. Так і вийшло, коли поранили. Останній сон був ще перед Майданом: нібито зимою ходимо з хлопцями по могилах. Тоді зрозумів, що мене призвуть, бо я офіцер запасу”, – зазначає боєць.
Вдома Діма старається не читати новин, не дивитися телевізор, бо, зізнається, набридла ця брехня
“Там набагато страшніше” , – розповідає боєць.
Не дають сумувати місцеві друзі, а також ті, з якими був на передовій – у кого легше поранення, приїздили в гості, були хлопці із Закарпаття. Телефон не замовкає від дзвінків. Часто навідуються голова Шацької райдержадміністрації Олександр Кусько, сільський голова Микола Цвид, місцева влада надала фінансову допомогу, обіцяють реабілітацію у санаторії.
“Відчувається підтримка, допомога, повага. Але краще цього не бачити, не знати. Думали, що до кінця літа все закінчиться, а тут ще більше загострюється. Страшно, коли гинуть люди… Треба боронити Україну… Не дай, Боже, прийдуть сюди, тоді буде пізно”, – каже Діма.
