Юрій Якимович: Як тільки вилікуюся, повернуся на базу, а потім – знову на передову

Близько місяця тому, переглядаючи новини в Інтернеті, прочитала повідомлення, у якому йшлося, що 19-річний володимирчанин Юрій Якимович, який обороняє нашу землю у складі 3-ї роти 5-го батальйону Добровольчого українського корпусу «Правого сектора», отримав важкі поранення у селищі Піски на Донеччині.

До цієї інформації додавалося фото: юнак лежить у медичному автомобілі з перебинтованими руками, обпеченим обличчям. Незважаючи на біль від свіжих ран, на те, що нещодавно пережив обстріл, на світлині Юра посміхається. У тій його милій посмішці так багато всього можна прочитати: і велику силу духу, і мужність, і відвагу, і нескореність…, – пише Рідне Місто Володимир.

Через кілька хвилин після того, як прочитала новину, я вже розмовляла з цим героєм по телефону. Ми ніколи не були з ним знайомі, ні разу не зустрічались у Володимирі, але, дізнавшись, що він поранений, не могла лишити його у біді, хотілося допомогти, підтримати. Зв’язалася з волонтерською групою «Госпітальєри», яка, власне, опікувалася нашим земляком. Волонтерка Юлія розповіла, що Єжик, саме так Юрія називають побратими, наразі в Дніпропетровській клініці, сказала, що він народивсь у сорочці, бо вижив… Вона пообіцяла дати номер його мобільного. Однак менше ніж через 10 хвилин Юрій сам зателефонував мені. Голос у хлопця був бадьорим і навіть дещо веселим. Казав, що вже йде на поправку (хоча йому нещодавно зробили операцію). Юра розповів, що отримав осколкові поранення, опіки очей, обличчя, тіла, рвані рани рук, йому відірвало безіменний палець. «Та це все дрібниці, скоро заживе», – з позитивом у голосі говорив хлопець. Від допомоги юнак категорично відмовився, подякував і сказав, що йому всього вистачає, його травми не такі вже й страшні. «Для війни це звичайні подряпини, нічого, мине трохи часу – і знову на передову повернуся», – сказав 19-річний юнак. Попросив не розповсюджувати інформацію про його поранення, бо батьки ще не знають. Юрій пообіцяв: як тільки приїде до рідного міста, відразу завітає до нашої редакції. І от нещодавно ми зустрілися з цим героєм, його всього на кілька днів відпустили з лікарні додому.

Юра привітно посміхається, каже, що не любить зайвої уваги, бо ніякий він не герой. Я роблю нам обом каву і налаштовуюся на цікаву розмову. Серце стискається, коли бачу, як він, бідолашний, обережно бере горнятко з гарячим напоєм обома долонями, бо пальці погано рухаються, та й руки перебинтовані. Напевно, він побачив мою стурбованість, бо знову посміхнувся і почав заспокоювати, мовляв, все нормально, він уже звик, призвичаївся, йому абсолютно зручно. Говорив він це з таким позитивом, що мені відразу стало соромно. Ми інколи скаржимося на такі дрібниці та побутові негаразди. А тут переді мною сидить юнак, який заледве може взяти в руки горнятко з кавою, і він не жаліється, не шукає винного. Такі вони, наші хлопці, наші герої, наша гордість і наша надія.

– Закінчивши загальноосвітню школу №3, я здобув фах електрика у Володимир-Волинському вищому професійному училищі. Згодом деякий час їздив на заробітки до Польщі, – розповідає Юрій. – Коли розпочалися події на Майдані, активно підтримував їх, бо хотілося, нарешті, змінити життя в Україні. Думав, що ось урешті-решт прийшов той час, коли влада зрозуміє, що народ – це та сила, з якою потрібно рахуватися.

– Чому вирішив добровольцем піти на війну?

– Я дуже люблю свою країну, але ненавиджу державу. В Україні живуть хороші, трудолюбиві, доброзичливі люди, у нас найкраща у світі земля, чудова природа, а от із владою нам не пощастило. Я ненавиджу наш державний апарат управління, який довів країну до ручки і далі продовжує це робити. Пішов на війну, бо прагну змінити наше життя, можливо, суттєвих змін не відчую я, але нехай мої майбутні діти живуть краще, ніж ми.

Піти воювати – це не спонтанне рішення, я обдумував його протягом кількох місяців, зважував усе. Ні з ким не радився, нікому не розповідав про свої плани. Десь у жовтні остаточно зрозумів, що повинен іти і захищати свою землю, що не маю морального права сидіти і надіятися на когось. Фізично я був трохи підготовлений, адже досить довго захоплювався пішим туризмом, дещо знав про те, як жити в польових умовах. Вирішив приєднатися до «Правого сектора». Спочатку півтора місяці проходив військову підготовку у навчальному центрі «Десна», потім ще місяць адаптації на базі «Правого сектора» у Дніпропетровській області, а далі – передова, селище Піски.

Батьки, звісно, не знали, що я добровольцем пішов на війну. Не розповідав їм правду, бо вони не зрозуміли би мого вибору. Придумав цілу легенду, нібито їду на роботу до Хмельницького. Вони відпустили, адже я вже не раз їздив на заробітки в інші міста. Однак довго приховувати правду мені не вдалося. Десь через два тижні батьки щось запідозрили через постійні проблеми зі зв’язком, вибухи та постріли, які часто чули під час телефонних розмов. Мені довелося признатися, де я. Звісно, мама дуже плакала, була у відчаї, просила повернутися додому. Але відступати уже було пізно. Тож батьки змирились і просто молилися за мене.

– Коли ти потрапив на передову?

– 15 лютого у складі 3 роти 5 батальйону ДУК ПС я прибув у селище Піски. Перший тиждень було дуже страшно. Після чергування на позиції намагався відразу бігти до підвалу, в якому ми жили, і зайвий раз не висовуватися звідти. Інколи було навіть трохи соромно за свою поведінку. А потім потрохи звик до такої обстановки, і страх зник. Згодом я зрозумів, що боятися не соромно, це нормально. Я не відчайдух, який отримує задоволення, постійно ризикуючи, а звичайна людина, яка цінує і береже своє життя, врешті-решт, якщо загину, від мене користі не буде. Якщо людина боїться смерті, вона обережна й уважна, безстрашні ж довго не живуть. Однак надмірний страх – це вже паніка, такого на війні не повинно бути, і тим, хто панікує, там не місце.

Мешкали ми в підвалі одного закинутого будинку. Там створили більш-менш нормальні умови для проживання, щоб була можливість відпочити після служби на бойових позиціях. У вільний час я читав. Дуже люблю наукову фантастику, захоплююся філософією та історією. Під час читання морально відпочиваєш від війни, інколи це дуже потрібно, інакше можна просто з’їхати з глузду.

Наші позиції були розташовані просто напроти ворога, нас розділяло від 800 метрів до кілометра. Це дозволяло ворогам вести прицільні обстріли. Нас часто обстрілювали, були такі моменти, що з позиції до дому доводилося пробігати навприсядки. Сєпари в нас стріляли як із стрілецької зброї, так і з важкого озброєння. Пам’ятаю, як по мені вперше вели прицільний обстріл. Добре, що неподалік була воронка від міни, я просто нирнув у неї. Можливості відстрілюватися у мене не було, а так хотілося влучити у сєпара. Кулі свистіли просто над головою. Страху я не відчував, була купа адреналіну. Такі ситуації траплялися не раз, але Бог мене рятував і завжди оберігав.

Там, у Пісках, загинуло троє моїх дуже хороших знайомих: Лом, Правий (Діма Колєсніков) і Ведмідь. Один товариш, який бачив, як загинули Лом та Правий, пізніше сказав: «Те, що я бачив, це була феєрія безсилля». Він фізично не постраждав, але отримав дуже сильну моральну травму, бо бачив, що товариші отримали смертельні поранення, але допомогти їм нічим не міг.

Покійного Діму Колєснікова, який загинув 22 лютого, я знав ще задовго до війни, адже ми були ровесниками, інколи пересікалися у Володимирі. А потім зустрілися на базі «Правого сектора», нас поселили в одну кімнату. Діму дещо раніше відправили на передову. На війні ми ні разу не зустрічалися. Коли я дізнався про загибель Правого, то до останнього не вірив, що це правда.

У березні була ротація, і Юрій приїхав додому, однак ненадовго. Тут не міг знайти собі місця, дуже хотілося до бойових побратимів. За той час, що юнак провів на Сході, він зрозумів, що на війні немає фальшу та брехні, там усі відкриті та чесні одне з одним, а головне – там ніхто не думає тільки про себе, немає власного «я», є «ми». Тому, не дочекавшись закінчення відпустки, Юра поїхав на базу «Правого сектора». Він не може знайти пояснення, чому йому стало так некомфортно серед мирного життя. Каже, що тут дуже багато брехні, надмірності, несправедливості, а там усе простіше. Вдруге хлопець приїхав на передову 2 квітня, але так і не добув до кінця ротації, 13 квітня отримав поранення.

– Декілька днів нас постійно обстрілювали. 13 квітня разом із хлопцями із «Правого сектора» та бійцями 93 бригади перебував на бойовій позиції. Я стояв перед бійницею, помітив якийсь вогник, ніби хтось запалив багаття серед поля. Подивився в бінокль через невелике вікно, зв’язався з хлопцями з інших позицій, запитав, чи вони це бачать. Не встиг я відкласти бінокль, як пролунав вибух. Як з’ясувалося потім, у нас влучив танк, постріл припав саме під бійницю. Бліндаж рознесло, а мене відкинуло на декілька метрів, у вухах почув сильний шум. Кілька секунд приходив у себе, не міг зрозуміти, де я, що зі мною. Дуже голосно кричав, і сам не чув власного голосу. Здавалося, що мені відірвало обидві руки, бо я їх не відчував, дуже пекло обличчя. Каску та шапку під час вибуху зірвало з голови. Потрохи почав приходити до тями, побачивши, що руки на місці, став общупувати обличчя. Тоді навіть не помітив, що на лівій руці відірваний безіменний палець. Від нашого бліндажу нічого не залишилося. Двоє хлопців із «Правого сектора» отримали поранення, боєць 93 бригади загинув на місці. Почав повзти до сусідньої позиції, яка знаходилася за 80 – 90 метрів. У цей час за кілька метрів від мене впала міна. Почався більш активний обстріл. Я дивом уцілів. Товариші надали мені першу медичну допомогу. Тільки тоді я помітив, що на лівій руці не вистачає одного пальця.

Обійтися такими пораненнями після пострілу танка було справжнім чудом. Якщо я вижив і залишився з руками та ногами, значить так було потрібно, значить Бог мене для чогось береже, для чогось більш важливого.

– Що плануєш на майбутнє?

– Після Пісків я зрозумів, що на війні будувати планів не варто. Як тільки вилікуюся, повернуся на базу, а потім – знову на передову. Іншого майбутнього не бачу. І я не один такий, є дуже багато хлопців, які воюють уже кілька місяців і повертатися додому не хочуть, бо без перемоги ми не повернемося.
На війні отримуєш море адреналіну, там для щастя не потрібно багато. День пройшов спокійно – і ти щасливий, пережив обстріл – класно, полоскотав нерви сєпарам – і весело стало. Війна – це свого роду звичка, погана звичка, але я вже підсів на неї.

Я та мої бойові товариші воюємо за ідею, ми не пішли на війну заради грошей, нам не потрібні ніякі матеріальні заохочення для того, щоб захищати свою землю. Коли у нашій країні запанує мир, то, можливо, тоді буду воювати за гроші, як найманець, адже досвід у мене уже буде.

Пораненого Юрія відразу доправили у госпіталь в Красноармійськ, де йому зробили операцію, а потім перевели до Дніпропетровська. Саме там 25 квітня він відсвяткував своє 20-річчя. Привітати юнака прийшло чимало людей, здебільшого волонтери, які опікувалися нашим земляком, друзі та бойові товариші вітали по телефону. Юра зізнається, навіть не очікував, що стільки людей згадають про його день народження,
– Мені стільки побажали удачі та здоров’я, що я навіть не знаю, куди їх діватиму, – жартує Юра.

20-й день народження став особливим для цього юнака. Він не по роках помудрішав, навчився приймати правильні рішення у долі секунди, рішення, від яких часто залежало життя. Війна не тільки багато чого забрала в нього, а й дала. Він став більш уважним до людей, зрозумів, що таке справжня дружба. Свої вчинки, як ходи в шахах, почав прораховувати наперед. Збагнув, що насправді для комфортного життя і затишку не так багато і потрібно.

Після перебування на передовій, де часто в бінокль бачив ворога, отримав поранення, де загинули його бойові товариші, він не став озлобленим, а навпаки – він усміхнений, щирий, привітний, цінує і радіє кожній хвилині життя і не звертає уваги на ті дрібниці, які здавалися архіважливими ще кілька місяців тому. Але це було до того, як у його життя увірвалася війна. Сьогодні Єжик щодня мріє про мир в Україні, але з нетерпінням чекає тієї хвилини, коли зможе повернутися на передову.