<

Інші розділи

«В порівняні з побратимами, мені пощастило»: володимирчанин, який пережив Іловайську трагедію, пристосовується до мирного життя

Цей запис опубліковано більш як рік тому
18:35 | 24.10.2019 / Інтерв'ю, Володимир / , /
Перегляди
42
/ Коментарі відсутні

Минуло понад чотири роки відтоді як володимирчанин Олександр Власюк демобілізувався із війська. У 2014 році під час першої хвилі він був мобілізований до лав колишньої 51-ї бригади. І хоча за цей час чоловік уже повернувся до мирного життя, адаптувавшись до його реалій, та спогади про пережите і досі зринають у пам’яті. Попри це, він вважає себе справжнім щасливчиком, адже на відміну від багатьох побратимів, зумів вижити у кривавих жорнах Іловайських подій.  

Про нелегку долю Олександра Власюка Володимира-Волинського дізнавалися журналісти Слова правди.

Після закінчення ВПУ за спеціальністю муляр-штукатур, як  і значна частина володимирчан, Олександр Власюк заробляв на життя поїздками до Польщі та короткочасними підробітками. У 18 років пройшов строкову службу у збройних силах. Повістку з військкомату про мобілізацію отримав 9 квітня 2014 року, після чого був призваний у лави 51-ї бригади. Потрапив солдат Власюк до складу групи інженерного забезпечення як механік-водій. Це була перша хвиля мобілізації, коли ані прості військовослужбовці, ані їхні керівники ще не знали як розгортатимуться події на Сході. Та й тривалість самої мобілізації спершу мала складати не більше сорока днів.

Коли ж на увесь світ прогриміла Волноваха, Олександр ще перебував на рівненському полігоні. Вже тоді хлопці, яких мобілізували до війська, зрозуміли, що їх призвали не на прості навчання. Після ще одного полігону на Миколаївщині Олександр Власюк прибув разом зі своїм підрозділом у зону проведення АТО – спочатку була Мар’янка, де хлопці пройшли своєрідну «посвяту» обстрілами ворожої артилерії, далі Оленівка під Донецьком та інші не менш гарячі населені пункти.

Гарячий серпень під Іловайськом

Найбільш спекотним на Донбасі як у прямому, так і у переносному сенсі, видався серпень 2014-го. На початку місяця групу інженерного забезпечення відправили до Іловайська, аби розкладати мости для наших військ, котрі воювали за це місто. Прибувши на місце призначення, підрозділ отримав наказ чекати. Тож військовослужбовці чекали, оселившись на колишньому комбікормовому заводі, аж до 24 серпня.

– Цього дня ми виїхали за водою до сусіднього села і розминулись там з колоною, яка не була схожа на українські війська, адже на той час наші ще не ходили такими колонами.  Після цього розпочались дуже сильні обстріли, під час яких розбили Дзеркальне, неподалік якого знаходилась наша база. Отримали наказ їхати на блокпост, що перед самим Іловайськом. Вже там дізнались від генерала-лейтенанта Хомчака, що  на нашу територію з тилу увійшли російські війська, хоча ми і самі це зрозуміли. Частина бійців лишилась на цьому блокпосту, який згодом був розбитий, а нас відправили тримати оборону та чекати підкріплення до селища Агрономічне, котре також опинилось у кільці, – розповідає Олександр.

Вранці 29 серпня після переговорів розпочався вихід так званим «зеленим коридором». Довжелезна колона техніки наших збройних сил рушила в дорогу, яка для багатьох виявилось останньою.

Олександр їхав разом з іншими бійцями на «Уралі». Цю кількагодинну поїздку він запам’ятав на все життя, адже протягом усього цього часу колону наших військ з чого тільки не обстрілювали: була і артилерія, і міномети, і стрілецька зброя. Навколо падали збиті стовпи, загорялись автомобілі, а в машині хтось мовчки молився про себе, а хтось піддавався паніці. Тоді чимало бійців загинуло, багато отримали поранення, а частина і досі вважається зниклими безвісти.

– У нашу машину також потрапив снаряд, через що усіх пасажирів повикидало. Ми заскочили на БМП і рушили далі, поки не опинились у посадці. На якийсь час усе стихло, та коли доїжджали до Новокатеринівки, знову почалось місиво. БМП, яка їхала попереду, вибухнула. У цьому селі був кінець «зеленого коридору», де нас остаточно розбили. Багатьох тих, хто вижив, там узяли в полон російські війська, а мені і ще одинадцятьом бійцям, серед яких було декілька важко поранених, вдалось втекти та сховатись у підвалі одного із житлових будинків. Там ми пробули півтори доби  без їжі та води. Почали розмірковувати, як вибиратись. Я разом із ще одним бійцем вирішили піднятись наверх, аби знайти питну воду. Перевдягнулись у цивільний одяг, який знайшли у зруйнованому будинку та рушили селом. Пам’ятаю, як на нас підозріло дивились російські військовослужбовці, котрі зустрічались у селі, але ми, хоч і серце вистрибувало із грудей, вдавали з себе місцевих жителів. Якась бабуся вигукнула: «Куда вы? Там могут убить!». Але в нас на той час була така апатія, що не звернули на це уваги, – пригадує колишній боєць АТО.

Від місцевих хлопці дізнались, що ворожі війська планують провести зачистку у Новокатеринівці, аби виявити можливих втікачів. Але в село на час тимчасового перемир’я приїхали представники Червоного Хреста, щоб забрати загиблих і поранених обох сторін. З ними був полковник ЗСУ, прізвища якого Олександр не пам’ятає, але саме він врятував бійців, котрі досі переховувались у підвалі. Військовослужбовцям вдалось виїхати, заховавшись серед поранених, але перед цим на них чекала пекельна місія не для слабконервових – пошук і збирання тіл загиблих, які закидали на «Камази».

Врятованих бійців вивезли із зони проведення АТО спершу у Запорізьку область, а потім до Дніпра, звідки Олександр був направлений у львівський госпіталь. Вже у шпиталі солдат дізнався, що отримав осколочне поранення у спину, але, вочевидь, через шоковий стан не відчував цього. Попри це він вважає себе справжнім щасливчиком, адже обійшовся порівняно дрібними подряпинами у порівняні з тим, що сталось із багатьма побратимами.

Майже тиждень Олександр не мав зв’язку із рідними, тож його мама для якої він є єдиним сином, не знаходила собі місця. А 31 серпня найкращим подарунком на її день народження став довгоочікуваний дзвінок з військового госпіталю Мечнікова. Саме цього дня вона нарешті дізналась, що її дитина жива.

Після лікування у госпіталі та відпустки Олександр Власюк вже не повертався у зону проведення АТО. Декілька тижнів пробув на полігоні  у складі новоствореної 14-ї бригади та у квітні 2015 року отримав наказ на демобілізацію.

Повернення до мирного життя

29-річний чоловік зізнається, що перші два місяці удома були найважчими, адже різкий перепад двох реальностей – війни та мирного життя, сильно вдаряв по нервовій системі. Про те, що Олександр дуже змінився – став більш жорстким та цинічним, стверджували і близькі та друзі. Та, зрештою, йому вдалось опанувати себе, навіть попри те, що страшні картини не раз являлись уві сні, через що часто прокидався від власного крику.

Зараз Олександр не цурається жодної допомоги, яку надають ветеранам АТО – час від часу проходить реабілітацію у санаторно-курортних закладах, де отримує психологічне розвантаження та прилив нових сил. Нещодавно повернувся із відпочинку з Одеси. Каже, що адаптуватись до мирного життя допомогло спілкування з хорошими людьми та мотиваційна література. За цей час чоловік прочитав не одну книгу про психологію та саморозвиток.

– Ні в якому разі не можна себе жаліти і не варто викликати жаль до себе від оточуючих. Як жити далі і куди рухатись залежить лише від нас самих, – радить Олександр таким же, як і він, атовцям.

Молодий чоловік зізнається, що спершу його поривало знову піти до війська, аби бути поруч із тими, хто стоїть на сторожі нашої безпеки. Але з часом це бажання згасло і він вирішив шукати себе у мирному житті – уже другий рік працює менеджером у торговій мережі «Єва». Робота йому подобається, але на цьому спинятись не збирається. Здобуває нині правничий фах у СНУ ім. Лесі Українки. Мріє Олександр і про власну родину та дітей, адже вважає, що вже готовий узяти на себе таку відповідальність.

І хоча картини бойових дій уже перестали являтись у снах, він ні на мить не забуває про пережите, бо ці кілька місяців таки перевернули його життя, змінивши назавжди. Щодня Олександр відслідковує останні новини про ООС і дуже переживає, аби ті тисячі смертей не виявились даремними в результаті можливої реалізації «формули Штанмаєра».

Тетяна Ізотова




Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

22 Листопада, П’ятниця