Про Волинь зніматимуть документальний фільм – режисер Олександр Стеренчук
На Волині планують знімання чотирисерійного документального фільму про природу краю, в якому будуть історичні вставки.
Автор ідеї та натхненник проекту, режисер Олександр Стеренчук розповів про свій задум та про те, як і хто допомагає його втілювати,- передають Волинські Новини.
Олександре, як виникла ідея втілити цей проект?
Ну, ідеї завжди десь беруться. Як кінорежисеру мені завжди кортіло і боліло те, що в Україні немає жодного якісного ролика про природу. Десь у кінці 90-х в нас щось робили на кшталт «В мире животных» (це коли «Інтер» ще був у Харкові). Та це вже далеке минуле – стерте й забуте. Наразі ми не маємо жодного ролика про природу, про тварин, а насправді показати є що. Бо наша Прип’ять не гірша за Амазонку, а наші рівнини не поступаються за красою африканській савані.
Чи зібрали команду, адже ваш проект видається доволі масштабним?
Звісно, є найкраща команда, без якої я нічого не роблю. Це оператори Саша Соловей і Сергій Мирончук, аерознімання – за Костею Крижаловим.
Певно, маєте ще й експерта?..
Так, у нас є Юля Бабій, яка працює в Цуманській пущі. Вона – співорганізаторка цього проекту. Після спілкування з нею я зрозумів, що нічого не знаю про природу, хоч цікавлюся нею і захоплююся. Юля – наш науковий консультант, фактично – гід. Усі ті кадри, які ви могли бачити в проморолику, відзнято завдяки їй. Загалом, апаратура в нас є. Нам ще потрібна дальнобійна оптика, бо не всі тварини підпускають до себе, а коптера бояться. Нам потрібен широкоформатний об’єктив, щоб знімати, скажімо, п’ятсотлітні дуби.
І допомога спонсорів не завадить?
Звісно, спонсорська допомога не буде зайвою. Бо бюджет на такі знімання потрібен чималий. Це ж не буде щось на кшталт – побігав, познімав деревця, наклав гарну музичку, озвучив за кадром. Це будуть експедиції. На щастя, з логістикою нам зголосився допомагати Саша Дмитрук, це Нацкорпус і салон Detroit, які з нами співпрацюють, тож маємо потужний транспорт. В експедицію ми можемо куди завгодно вирушити. А от на продакшн, на саму логістику, на прожиття команди тощо вже будемо шукати кошти. Ну, я думаю, що знайдемо, тому що є кілька людей, які в принципі готові вже допомагати. Я хочу принести справді якусь користь для екології, для туризму, для історії зрештою. Адже, як не крути, в нас є проблеми лісництва, мисливства, вирубування лісу, зараз річки страшенно висихають. І потрібно піднімати ці всі питання. Тобто в мене є все ж якась доля впевненості, що наш проект стартує, тому що він направду соціально важливий.
Які амбіції у вас пов’язані з фільмом, над яким нині працюєте?
Я дослідник. Мені цікаво поїхати в експедицію на кілька днів, поспостерігати. До того ж, хочу показати, що в ліс можна виїжджати не з рушницями, а з фотокамерами, й від того мати естетичне задоволення. Ви і світлину на згадку отримаєте, і тварина ціла лишиться.
Яку назву матиме ваша стрічка?
Є кілька робочих варіантів. Але ми будемо залучати істориків та інших спеціалістів, щоб вони дали фільму правильну назву. Наразі як один з варіантів розглядаємо назву одного з моїх сценаріїв Terra Gileya, що означає приблизно «земля, де випадає багато дощів». Але ми перевіримо, скільки опадів випадає на Волині, а скільки – в Бразилії, тобто чи можна такий термін застосувати у назві фільму. Чому розглядаємо таку назву? Тому що Геродот називав Гілеєю землі скіфів, які жили за гирлом Дніпра у поліських лісах. Ще один варіант – «Ладомерія». Але ще будемо думати й вирішувати. Маємо досить часу. Загалом, якщо все складеться так, як запланували, й ми встигнемо на осінню міграцію птахів, то першу серію видамо наприкінці осені або взимку. Щодо структури й хронометражу, то заплановано чотири серії по 30 хвилин про кожну пору року. Це буде щось на кшталт фільмів National Geographic.
У вас є ще один амбітний проект – кримінальна комедія «Ностальгія». Може, ви оце знімаєте зараз ролик про природу Волині й собі заразом локації для фільму підшуковуєте?
Ні, локації для «Ностальгії» вже давно вибрано, фактично 90% всього готово, єдине, я все-таки припускав, що знімання можуть початися наступного року, але не факт, що це станеться. Тому що в мене були переговори з різними продюсерами, і всі ті продюсери запитували, чому я не вписуюсь у шаблони, коли, наприклад, основна дія має розгортатися за 48 годин, а в мене – за тиждень. На мою думку, якщо щось давати, то новизну. Є такий прийом, російською називається «Спасітє котіка». Це стандартний кіношний прийом, наприклад, ми показуємо фактично з перших кадрів, що герой добрий, що він чи бабусю переводить через дорогу, чи рятує котика, чи там ще щось робить, а поганий обов’язково має квітку зламати або велосипедисту палку встромити в колесо, тобто така-от банальщина. Ні, я не можу сказати, що Україна погано знімає, тому що є купа продакшнів, які знімають на світовому рівні. Біда в тому, що люди чомусь бояться творити щось нове. Вони думають, мовляв, от зніму зараз щось там за шаблончиком і з прокату щось візьму.
Але ж є категорія людей, які хочуть дивитися саме шаблонні фільми…
Це їхній вибір. Те, що я знімаю кіно, не означає, що я його люблю. Я знімаю для того, щоб показати, що можна робити це по-іншому. Приблизно так. Тобто в мене просто є своє бачення. Мені цікаво спостерігати за людьми, за їхніми реакціями. Коли знімаєш, у жодному разі не можна зациклюватися на тому, як же це сприйме глядач. Так само, й коли щось пишеш, не треба думати про те, зайде це читачу чи ні.
На вашу думку, в кінематографі нині йде тенденція до спрощення?
Тенденція до спрощення присутня завжди й у всьому, тому що така мета еволюції. Скажімо, для чого йти пішки, якщо можна використати автомобіль і зекономити час? Чи, приміром, навіщо крутити диск стаціонарного телефона, коли є мобільний?
Часто чуєте в свій бік критику? Як її сприймаєте? І чи важко жити, виділяючись із натовпу?
Я роблю все для того, аби мене якомога більше критикували. А загалом, сприймаю критику тільки від людей, яких поважаю. Коли пишу пости у «Фейсбуці», то не маю на меті зібрати якомога більше лайків. Я їх пишу для себе, щоб не забути. Такий-от своєрідний щоденник. Чи важко мені живеться? Та зовсім не важко. Я не боюся бути неприйнятим у якійсь компанії. Бо маю вже років зо двадцять кількох друзів, які сприймають мене таким, і яким я є.