Що правда, а що вигадка у серіалі «Чорнобиль»: враження очевидця

Олексій Бреус – один з очевидців перших годин аварії на ЧАЕС. Чоловік розповів про обставини тих днів та про те, наскільки достовірно вони зображені у серіалі HBO “Чорнобиль”, через який світ ще раз відкриває для себе найбільшу в історії техногенну катастрофу.

Олексій Бреус бачив і особисто спілкувався з працівниками станції, які згодом стали прототипами для персонажів “Чорнобиля”, – повідомляє ВВС Україна.

У 1986 році він був старшим інженером управління на четвертому енергоблоці станції. Його робоче місце – той самий пульт, зображений у першому епізоді серіалу HBO “Чорнобиль”.

26 квітня Олексій був у ранковій зміні, яка проводила роботи по локалізації аварії і намагалася подавати воду до вже зруйнованого реактора.

Саме він – тоді 27-річний оператор – натиснув останню кнопку на пульті 4 енергоблоку.

Журналісти поговорили з ним про обставини тих днів та про те, наскільки достовірно вони зображені у серіалі HBO “Чорнобиль”, через який світ ще раз відкриває для себе найбільшу в історії техногенну катастрофу.

Аварія, радіація і “ейфорія”

Опромінення, червона шкіра, радіаційні опіки, опіки від пари – про це говорили, але це ще не показували так явно, як у цьому фільмі…

У той день я бачив Акімова і Топтунова. Вони були у, м’яко кажучи, не найкращому стані.

Було видно, що їм дуже зле, вони були дуже бліді – Топтунов був, буквально, білий. А потім у лікарні, як розповідали, його шкіра почорніла.

Бачив інших колег, що працювали вночі – вони були дуже червоні.

У фільмі є епізод, коли людина побувала біля реактора, потім виходить – і у неї через одяг з’являються червоні плями. Мені важко сказати, чи так швидко відбувається радіаційний опік.

У мене був невеликий опік під правим оком, але я його помітив не в перший день.

А сам я, коли вийшов після зміни з четвертого блоку, то під одягом був коричневий – така міцна “засмага”. А все, що було не вкрите одягом – руки, обличчя, шия – були червоні.

Але у колег, які працювали вночі, це було набагато гірше – ті, кого я бачив червоними, потім просто померли.

Коли з колегами ходив у приміщення біля реактора, щоб відкрити подачу води, – це для мене було місце з найсильнішим впливом радіації, де я пробув найдовше – і повернувся, то було відчуття піднесеності, рішучості, готовності на подвиги за будь-яку ціну.

Це називається “радіаційна ейфорія” – вона буває після впливу високого рівня радіації.

Вона швидко минула й мене почало нудити – класична реакція на опромінення.

Як і показано у фільмі, багатьох справді сильно нудило.

Часто розповідають ще про металічний присмак у роті (У серіалі про це згадують пожежники. – Ред.), але у мене такого не було. У когось було, але не у всіх…

Загалом у серіалі чи не вперше робиться спроба показати, що робили саме працівники станції всередині зруйнованого блоку після вибуху.

Пожежники

Пожежники, як і оператори станції, тієї ночі гасили вогонь у багатьох місцях. Всі чули, ніби була пожежа на даху і боялися, що вогонь перекинеться на сусідній блок та піде далі.

Але пожежа на даху – це міф. Там не було пожежі, про що кажуть і самі пожежники, і оператори, які були там. Були локальні осередки, їх швидко збили.

А на даху стояли пожежники, які подавати “рукавами” воду у розпечений і зруйнований реактор.

Однак, якщо у звичайному режимі в реактор насоси подають 48 тис. тонн води на годину, то те, що лили пожежні “рукави”, напевно, випаровувалось, не долітаючи до нього. Але у них було таке завдання, їх туди поставили і вони гасили реактор.

І через це вони потім загинули.

Це п’ятеро пожежників з пожежної частини Прип’яті, серед яких був і Василь Ігнатенко. І шостий загиблий пожежник – це Володимир Правік, начальник караулу пожежної частини ЧАЕС.

Не зменшуючи їхнього героїзму, все ж залишається питання: чи потрібно було гасити реактор так?

“Дайвери”

(У серіалі керівники комісії з ліквідації наслідків катастрофи Легасов і Щербина шукають людей, які б спустились під реактор та спустили воду, що накопичилась там. Сцена подається як пошук добровольців, “які помруть через тиждень” від отриманої радіації. У реальному житті Олексій Ананенко, Валерій Беспалов і Борис Баранов, що виконали це завдання і стали відомі як “чорнобильські дайвери” чи “чорнобильські водолази”, пережили ліквідацію. Двоє живі і зараз, а Баранов помер у 2005 році. Олексій Ананенко – товариш Олексія Бреуса. – Ред.).

Описаної у фільмі зустрічі, де шукали добровольців, взагалі не було. Ця робота планувалася заздалегідь.

Про те, що треба прибрати воду з-під реактора, вирішили десь згори, завдання спустили на урядову комісію, вона – на керівництво атомної станції, а те – на зміну Ананенка, Беспалова і Баранова…

Вони не були добровольцями – їм сказали, що треба, вони відповіли – значить треба… Що абсолютно не зменшує їхній героїзм.

Звичайно, аквалангів чи батискафів у них не було. Був прозорий пластиковий гідрокостюм, голови відкриті.

Вони йшли по коліна у воді… У якомусь місці потрібно було рухатися по трубі, щоб не контактувати з водою.

Справді, у них там згасло світло – підвів радянський ліхтарик. Вони намацали потрібний вентиль, а потім ліхтарик, начебто, запрацював.

Рівні радіації, звичайно, були високі – набагато вищі від нормальних умов. Але не катастрофічні, променеву хворобу вони там не отримали. Де треба, вони пробігли, щоб зменшити вплив радіації.

Дивно, але ніхто з них – ні Ананенко, ні Беспалов – не може точно згадати, коли була історія з “дайверами”. Приблизно – 6 травня.

Пам’ятаю, як після цього у піонертаборі “Казковий” у Чорнобильській зоні, куди вивезли персонал з Прип’яті, на стенді вивісили наказ директора про преміювання Баранова, Беспалова, Ананенка за виконання особливо важливого завдання – їм виділили 80 карбованців (У фільмі Легасов шукав для цієї місії добровольців за 400 карбованців. – Ред.).

Шахтарі

(Ще одна лінія у серіалі – шахтарі, які викопали тунель під реактором, що мав на меті зупинити просування розплавленої активної зони вниз. – Ред.)

Шахтарі – одна з тих історій, які були абсолютно недоречні і непотрібні.

Були побоювання, що “лава” у реакторі пройде не лише басейн-барботер (З якого спускали воду “дайвери”. – Ред.), а піде нижче у ґрунтові води.

Щоб це зупинити, намагалися прорити тунель, щоб подати рідкий азот і перехопити лаву. Але у підсумку азот вже не подавали.

Хоча шахтарі все зробили і опромінилися.

Сталося це не в тунелі, який був фактично сховищем від радіації, а коли виходили води попити і покурити.

Вони знімали респіратори, роздягалися – але не так, як у фільмі, не догола…

Споглядання аварії

(У серіалі кілька десятків жителів Прип’яті в ніч аварії виходять на міст, щоб поспостерігати за заревом пожежі на ЧАЕС, неусвідомлюючи ризику від радіації. – Ред.)

Перш за все, вночі не було якогось великого полум’я. Світіння було під час вибуху, а потім вогню не було.

Вже на наступний день пішли певні фізичні процеси всередині зруйнованого реактора, які давали сяйво, але то був не вогонь.

Однак я знаю, що люди справді ходили поближче до станції – подивитися, що відбувається.

Я лежав у лікарні з хлопцем, студентом, який зранку 26 квітня на велосипеді їздив на міст. Він отримав дозу опромінення від якої, як казав професор, що його лікував, розвилася класична променева хвороба першого ступеню.

Тобто, для цього було достатньо, що він просто з’їздив подивився.

Інший знайомий, з яким я лікувався, розповідав, що у ніч вибуху гуляв біля цього мосту з подругою. У нього потім теж були якісь проблеми.

Але про те, щоб люди масово дивилися вночі – я такого не чув. Думаю, що це художня умовність.

“Антигерой” Дятлов і керівництво ЧАЕС

У фільмі дуже гарно передається той емоційний настрій, який панував тоді і серед персоналу, і серед влади.

Справді, ніхто не знав, як діяти.

Ми, оператори, керівництво станції, чиновники, Горбачов – ніхто не знав, адже такого ще ніколи не було. Але це нормально для такої ситуації – потрібен час, щоб визначитися, що сталося, і що далі робити.

Що стосується характерів ключових персоналій Чорнобильської катастрофи, таких як директор Брюханов, головний інженер Фомін, заступник головного інженера Дятлов – то тут у серіалі не художня умовність, а просто брехня.

Їхні характери вийшли абсолютно перекрученими – просто якісь лиходії. Насправді вони були не такими.

Думаю, Дятлов, який керував випробуваннями тієї ночі 26 квітня на четвертому блоці, став головним антигероєм у серіалі тому, що саме так багато хто його сприймав серед працівників станції, підлеглих операторів, у перший час після аварії.

Але це було згаряча. Потім думка змінилася. Він справді був жорсткою людиною, його боялися – коли він з’являвся на блоці, це була подія, яка всіх напружувала.

Однак Дятлов все ж був фахівцем високого рівня… і причина аварії була не в його авторитарному стилі, а в недоліках реактора…

А Легасова я не міг бачити. Його робочим місцем був бункер під першим адміністративним корпусом.

Ядерники

Один з моментів, який мені не сподобався у серіалі, що працівники станції весь час чогось бояться, у них трясуться коліна.

От шахтарі показані міцними хлопцями, яким море по коліна. А ядерників чомусь показали з зовсім іншими характерами.

Хоча вони були абсолютно не такими – ніхто не втік, всі залишилися.

У мене навіть думки не було тікати звідти, тому що була робота, яку треба було виконувати.

У фільмі показали, що оператори рятували постраждалих, робили розвідку стану реактора і рівня радіації, а також намагалися подати воду до реактора.

Але не показали, що вони також гасили вогонь, забезпечували водою пожежників і намагалися запобігти новим вибухам і пожежі.

А це була важка і важлива робота, яка забрала життя операторів.

Очорнювання Радянського Союзу і КДБ?

Звичайно, у фільмі є багато типових для заходу штампів: кухоль горілки і КДБ на кожному кроці.

КДБ справді було на кожному кроці, але його не було видно і воно наче не дуже заважало (хоча, насправді, заважало, й секретність, зрештою, – одна з причин аварії).

Я сам давав підписку КДБ про нерозголошення відомостей про аварію на ЧАЕС на трьох сторінках. І першим пунктом мені заборонялося розповідати, цитую, “про справжні причини аварії на Чорнобильській АЕС”.

Про справжні причини аварії можна сперечатися і досі, але тоді малася на увазі заборона говорити про те, що натискання кнопки аварійної зупинки реактора призвело до вибуху.

Але загалом, намагання у фільмі показати недоліки Радянського Союзу через штампи – один з мінусів фільму.

При цьому ж суттєві недоліки справді були… І очорненням Радянського Союзу я серіал не вважаю.

Потрібний серіал

У цілому, враження позитивні.

Мабуть, вперше Чорнобильська аварія подається так потужно – як глобальна катастрофа, що затягнула величезні маси людей. Про це говорили, але не так виразно.

Фільм повертає увагу людства до явища Чорнобиля – до його масштабів і до того, що воно не минуло, а й досі є. І у цьому плані він дуже потрібний.

Я час від часу працюю з туристами, які їздять у Чорнобильську зону. Й відчувається, що інтерес до Чорнобиля – не локальний, а справді глобальний.

І фільм, зважаючи на рейтинги, його ще збільшує. Уявляю, скільки людей поїде в Чорнобиль після останньої серії.

Туроператори опитують своїх туристів про мотиви поїздки, і дехто вже відповідав, що вирішили поїхати, лише подивившись трейлер серіалу – адже пізніше очікують аншлаги на цих поїздках.

Сам Олексій Бреус працював на ЧАЕС з 1982 року. Робоче місце – пульт управління 4 енергоблоку станції.

26 квітня дізнався про аварію, коли приїхав на ЧАЕС, як на звичайну зміну.

Фактично весь день він працював у зруйнованому блоці над ліквідацією наслідків аварії.

Олексій зробив останню спробу запустити з пульту останній вцілілий насос для вже неіснуючого реактора.

Повертався на станцію у перших днях травня 1986 році – якраз тоді, коли під реактор спускалися “дайвери”.

Під час всіх цих подій отримав значне опромінення (120 бер при радянській нормі 5 бер на рік), після чого лікарі заборонили йому працювати на об’єктах з радіацією.

Пізніше Олексій Бреус працював журналістом.

Також займається живописом – входить до групи незалежних художників “Стронцій-90”, чиї картини присвячені темі Чорнобильської аварії.

Живе у Києві з родиною. Зараз йому 60 років.