Зірка телешоу та майстер з Волині: як потрапити у телевізор
Володимир-Волинський бандурист Валентин Лисенко – особистість, добре відома у музичному просторі України і не тільки. Справжній професіонал – закінчив столичну консерваторію, він декілька років тому яскраво «засвітився» у недійному просторі, успішно виступивши у телепроектах «Хвилина слави» та «Україна має талант». Нещодавно він представив рідне місто у музично-патріотичному проекті Віктора Павліка, з’явившись у відео на пісню «Дай нам, Боже». Щойно Валентин приїхав до Володимира, ми скористалися нагодою, аби розпитати його про нинішнє творче життя, сповнене музичних експериментів і цікавих задумів. Розпочали, звісно, зі «свіжого».
– Валентине, розкажи, як ти потрапив до цього проекту і які маєш від нього враження.
– Задум народився у Віктора Павліка, мого товариша і колеги по музичному цеху. Ми часто зустрічаємось на різних заходах, пересікаємось у різних колективах. Навіть маємо декілька спільних творів у супроводі бандури – колядки, щедрівки, з якими ми виступали на Першому національному. Ось він і запросив мене взяти участь у такому цікавому патріотичному проекті, де буде залучено багато артистів, музикантів. Усе це присвячено Україні, тим подіям, свідками чи учасниками яких ми зараз є. Пісня називається «Дай нам, Боже», виражає прагнення, щоб у країні настав спокій. Головна ідея – поєднати музикантів з різних куточків нашої країни – східного, західного, південного, північного, показати, що Україна, її музиканти – єдине ціле, однаково прагнуть миру. Тому ми об’єдналися, кожен музикант грав по шматочку цієї великої композиції, яка загалом триває майже вісім хвилин. Усього до проекту залучили близько 40 артистів.
Віктор Павлік спитав: як тебе підписувати? Кажу: звичайно, Володимир-Волинський. Це – місто, яке дало мені путівку в музичне життя, і для мене честь – про нього говорити і піарити його у позитивному ключі.
– Давай повернемося трохи назад, до періоду участі в телешоу. Цей досвід, ця «хвилина слави», яка звалилася на голову, дали тобі якийсь поштовх до подальшої творчості? Чи, може, навпаки, у чомусь зашкодили?
– До того моменту я подолав чималий шлях. До виступів у цих шоу музиці вчився 16 років. І якщо для когось такий успіх стає несподіванкою: йшов по вулиці, побачив кастинг, потрапив «у телевізор», і з нього зробили зірку, то така слава досить швидко минає, людина не може втримати те, що вона отримує. Адже у більшості за цим успіхом стоїть праця продюсерів, шоуменів, іміджмейкерів. А для того, щоб досягнути у своїй справі якоїсь вершини, треба бути майстром, бути готовим, присвятити цьому все життя. Я музикою займався з дитинства, тому для мене участь у телешоу,приязне ставлення, позитивні відгуки суддів і глядачів було лише підтвердженням того, що я на правильному шляху. Люди схвально відгукнулися на мою творчість, це додало сил, адреналіну і розширило сфери впливу. Бо якщо раніше я виступав для однієї аудиторії, а після участі у цих проектах почав отримувати запрошення від зовсім інших людей.
– Тоді про тебе казали, що ти вийняв бандуру з музею і приніс її у простір сучасної музики. Яким зараз є твоє сприйняття свого музичного інструмента, його місця у світі?
– Бандура сама по собі дуже старовинна. Але гра на ній – це як механізм спілкування. Якщо у тебе є смак і вміння, ти спілкуватися зі слухачем можеш за допомогою будь-якого інструмента, навіть найпримітивнішого. І тебе розумітимуть. Для мене важливо, наскільки майстерно людина володіє інструментом, наскільки вона всередині музикант і може достойно його представити. А після моєї участі у телепроектах бандура, звичайно, набула популярності. З’явилася ціла армія прихильників моєї творчості, дехто намагається це повторити, наслідувати. Я свого роду першопроходець у цій справі. Бандура має надзвичайно широкий спектр розвитку. Особливо з сучасними електронними можливостями. Сучасний світ дає необмежені технічні можливості для розвитку цього інструмента. Зараз моя головна мета – усе це будувати в інструмент, адаптувати його до сучасного мислення, сучасної культури, зробити це популярно, цікаво і молодіжно. У цьому є майбутнє.
– Тобто бандура в поп-культурі – це не наруга над традицією, а це нормально, стильно?
– Нам є чим пишатися. Де б я не був на гастролях, завжди спілкуюся з людьми. І бачу, як в інших країнах шанують свої національні інструменти, всюди стараються грати на них. Наша бандура набагато цікавіша по тембру, акустиці, можливостях. Але чомусь це і досі залишається неформатом. Та помаленьку, потрохи виходить з підпілля. Ось незабаром вийде на екрани фільм «Поводир» про трагічну долю кобзарства. Бандура пережила дуже багато трагічних подій, переслідування, але так і не змогла перетворитися на попіл, тому ми, тлінні, не повинні сумніватися у її величі. У цьому інструменті глибокий сенс. У звучанні її струн закладений код українства. Коли українець їх чує, то в нього підвищується почуття гідності, патріотизм.
– Ти зараз багато маєш виступів? Працюєш з іншими музикантами чи сольно?
– Ситуація в країні не сприяє концертній діяльності. У всіх артистів тепер нелегкі часи. У мене є декілька проектів, і не всі вони музичні. Скажімо, я дуже люблю фотографувати і займаюся цим у студії. Виступаю і з іншими артистами. Зараз, наприклад, тісно співпрацюю з Тонею Матвієнко в акустичному проекті. Вона зібрала найкращих музикантів. Акомпонуємо їй квартетом – бандура, контрабас, перкусія з дудуком і клавіші.Таким дуже цікавим складом граємо всі її твори, вони звучать повноцінно, дуже гарно, сучасно і по-українськи. Такого нема в інших артистів, це наша фішка.
Також виступаю сольно. У мене були запрошення і в Америку, і в Казахстан. Незабаром полечу в Єреван на фестиваль всесвітньої етнічної музики, представлятиму Україну.
– Де твою творчість сприймають краще?
– Усюди бачу гарну віддачу. . Не було такого, щоб я виходив на сценц і зустрічав несприйняття публіки. Спостеріг таку закономірність: коли в людей економічна ситуація стабільна, рівень життя високий, то й культура вища, ніж у тих, хто живе бідно і думає, де взяти копійку. Тому такі люди дозволяють собі ходити на концерти, цікавитись мистецтвом. У Європі рівень культури набагато вищий, ніж у нас. Але сподіваюся, що колись ми до них дорівняємось.
– Звідки надходить більше запрошень: з України чи з-за кордону?
– Раніше були пропозиції виступати сольно і з України, а зараз частіше за все з-за кордону. У травні відвідав дві країни. У нас же тільки на приватні, корпоративні заходи кличуть. Зараз така тенденція проводити весілля в українському стилі, пішла мода на українське, тому маю надію, що бандура буде затребуваніша. Бо левову частку прибутків я інвестую в те, щоб ставити різні експерименти – творчі, музичні.
– Розкажи про ці експерименти детальніше.
– Зараз я працюю над вдосконаленням звучання свого інструмента. Самотужки розробив механізм, який монтуватиметься на бандуру. Це щось на кшталт педалі, як у роялі, яка повністю заглушатиме струни. Цей винахід також дозволить бандурі звучати іншими тембрами, дещо змінить звук. Таким чином відкриються дуже круті можливості для виконання. Над цим я працюю уже певний час і вкладаю у розробки дуже багато коштів. Не звертаюся ні до яких спонсорів – ніколи ні в кого нічого не просив. Усіма матеріалами і можливостями забезпечую себе сам. Щойно закінчу технічну сторону, буду проводити музичні експерименти. Планую зробити абсолютно новий інструмент, який ніхто не має і не мав.
– У тебе настільки ґрунтовні знання про особливості будови такого типу інструментів?
– Річ у тім, що іще одна сфера, якою займаюся – це тюнінг і реставрація бандури. Я роблю повністю новий дизайн, перероблюю внутрішню будову інструмента, міняю конструкцію. Надаю нового звучання. По дизайну роблю інструменти для популярної музики, в рок-стилі, з петриківським розписом. Виходять гарні, як картинки, і з покращеними акустичними можливостями. Якщо до реставрації бандура звучить досить тихо, то після – як оркестр. Плюс зменшується вага інструмента, він стає зручнішим для гри. Матеріал лишаю той самий, просто знімаю усе зайве, чим «начиняли» інструмент в радянські часи.
– Пригадую, колись чула твої авторські композиції. Ти досі пишеш музику?
– Не лише пишу, а й виконую. До слова, на фестиваль у Єревані везу якраз дві авторських композиції. Власне, вражаю, що ніхто не зможе написати для інструмента музику краще, ніж музикант, який грає на ньому. Композитор, який все життя працював над симфонічними твори, для бандури такий досконалу композицію не створить.
За останні роки я отримував багато замовлень на різні заходи, відтак написав багато цікавої музики. У мирний час мав велике замовлення на 70-річний ювілей «Запоріжсталі» – написати потужну музику, яка відобразить сталеву міць української енергетики й українську душу. Постановка мала бути грандіозною – бандура з оркестром, балет. Працював над музикою три тижні, потім усе це показували у Запоріжжі.
Деякі твори викладаю у вільний доступ, але роблю це нечасто. Стикнувся з прикрою ситуацією – деякі колеги, котрі самі не можуть написати, просто крадуть мої композиції, видаючи за власні. Це дуже засмучує. Але, з іншого боку, тішить, що я своєю творчістю багатьом дав поштовх рухатися вперед, задав гарний тон сучасності в бандурній музиці. Дехто з колег робить це справді талановито, дехто – по-дилетантськи. Коли бандурою займаються без смаку, це найбільше шкодить її розвитку.
– Ти співпрацюєш не лише з музикантами, а й з гуртами. Знаю про українсько-ірландський етно-фьюжн проект «Green Park»…
– Це насправді класний проект. Нас у ньому троє – я,бандурист, Євгеній Седько, гітарист, який закінчив КПІ як звукорежисер і інженер, він взагалі не музикант, але настільки опанував гітару у стилі фламенко, що його почали запрошувати в журі на конкурси гітаристів, і Андрій Мороз, перкусіоніст, який грає на етнічних ударних інструментах, їх у його колекції – до 300 різних з усього світу. Андрій взагалі цікавий ударник – сам робить інструменти і грає на всьому, що потрапляє під руки, навіть на каналізаційних трубах і бочках. Ми маємо різнопланову програму: клубну музику в акустиці, сучасну, обробки українських народних пісень. Чому так назвалися? Бо ми усі – за здоровий спосіб життя, екологічний розвиток суспільства, збереження природи, екотехнології. У хлопців є свої будиночки, де вони займаються зеленим господарством, вирощують екологічно чисту городину. Цей проект у нас існує поки для душі. Паралельно в кожного є інші справи, якими заробляють на життя.
– Які маєш творчі плани?
– Їх у мене багато, і розраховані на різну перспективу – рік, п’ять, десять років… Якщо не будеш ставити планку – не буде смаку жити. А коли є мета – то жити хочеться. Давно хочу виступити в рідному Володимирі, але не хочу робити це абияк. Мрію привезти інших артистів, з якими співпрацюю, техніку, світло, балет… На це треба кошти, але поки що вкладаю їх у свої розробки. Ось незабаром планую виступити на ювілеї нашої музичної школи. Тож там і зустрінемось!
Віталіна ЛІТВІНОВА
