Як Верховна Рада збирається карати за посягання на правоохоронців

В останній день роботи Верховної Ради, а саме 29 грудня 2017-го, парламенту був представлений законопроект «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо додаткових заходів захисту безпеки громадян та працівників правоохоронних органів» (реєстраційний номер 7451).

Авторами його є група народних депутатів, серед яких Віктор Король, Микола Паламарчук, Валерій Іщенко (фракція «БПП»), Артем Вітко (Радикальна партія) Віктор Развадовський, Володимир Мисик (група «Відродження»), а також позафракційний Яків Безбах. Якщо коротко, то новація, запропонована цим різношерстим колективом, зводиться до довічного покарання для осіб, що вчинили замах на життя правоохоронця, – пишуть в рубриці Точка зору на сторінках Радіо Свобода.

Закручування гайок чи оптимізація карного кодексу?

Власне кажучи, чинна версія статті 348-ї Кримінального кодексу України й так передбачає довічне покарання для тих, хто посягав на життя правоохоронця чи військовослужбовця. Щоправда, санкція цієї статті має на увазі певну варіабельність – від 9 до 15 років ув’язнення або ж – довічне ув’язнення. Між тим автори проекту №7451 звужують всі варіанти до одного, а саме – до максимальної міри покарання, що існує в Україні.

На перший погляд, нічого несподіваного у цій поправці немає. Мабуть, у всіх країнах світу (в європейських – так точно) такий злочин належить до категорії особливо тяжких і карається «по повній». Проте час для того, аби виступити з подібною ініціативою, вибрано, м’яко кажучи, не зовсім вдало. Надто живий в пам’яті соціуму Євромайдан, коли збереження життя та здоров’я спецназівців, що впритул розстрілювали протестувальників, не було пріоритетом номер один.

При цьому не скажеш, що профіль правоохоронних органів змінився настільки, аби вважати нинішніх їхніх представників зразками чесності та порядності. А відтак не зрозуміло, чому теперішні підрозділи МВС слід охороняти з більшою ретельністю, аніж тих, хто нападав на беззахисних студентів у ніч на 30 листопада 2013 року, або тих, хто пізніше застосовував вогнепальну зброю.

Ще більше питань виникає після прочитання пояснювальної записки, котра додається до згаданого законопроекту. В першому ж її абзаці сказано про те, що «останнім часом в Україні відбувається суттєве загострення політично-соціальної кризи та стрімке погіршення криміногенної ситуації. Непоодинокими стали випадки масових заворушень, втручання в роботу правоохоронних органів, значно збільшилась кількість хуліганських дій із застосуванням холодної, вогнепальної зброї, вибухових речовин та різних вибухових пристроїв».

І хоча з цими твердженнями не посперечаєшся, словосполучення «масові заворушення» неприємно ріже око. Саме так називали у далекому 2001-му акцію «Україна без Кучми». Цю ж дефініцію застосовувала влада Януковича і стосовно розгорнутого в центрі столиці Євромайдану. Проти нього тодішнє керівництво СБУ навіть готувало «антитерористичну операцію» (саме так, подібний термін виник за пару місяців до війни на Сході й мав зовсім інше емоційне забарвлення, аніж нинішня АТО).

Одним словом, все, що влада України колись йменувала «масовими заворушеннями», слугувало згодом для її повалення. Тому в цілому зацікавлення парламентарів від «Блоку Порошенка» в тому, щоб поставити певні заслони протестним акціям та убезпечити себе на майбутнє, можна зрозуміти. Повторюся: можна зрозуміти, але не можна пробачити. Члени БПП, які займають свої місця в парламенті якраз завдяки останнім «масовим заворушенням», мали б дати чіткіше тлумачення того, що вони вкладають у це поняття.

Неприємні асоціації

А тепер дозволю собі дещо відволіктися від даної теми та пригадати, як світова преса описувала терзання Володимира Путіна у переддень 100-річчя жовтневої перевороту. Медіа писали про те, що кремлівський вождь перебував у доволі незручному становищі: з одного боку, культ радянщини, впроваджуваний у Росії, мав би отримати своє підкріплення у вигляді бучних святкувань. З іншого – сама думка про можливість насильницької зміни влади є для Путіна настільки болючою та неприйнятною, що святкування революції нею майже повністю унеможливлене. Власне, офіційних заходів з цього приводу в Росії й не було – обійшлися аматорськими демонстраціями, які місцева влада, згнітивши серце, санкціювала.

До чого цей відступ? До того, що, здається, те саме стосовно Євромайдану починає відчувати сучасна українська влада. Від неї вимагається пошана до Небесної сотні, розслідування її розстрілу, покарання винних тощо. Водночас ця сама влада не може не почуватися мулько, приміряючи на себе долю Януковича та його кліки. Тим паче, відтоді, як заклики до нового Майдану стали просто таки невмирущим трендом.

І справа тут не в постаті Петра Порошенка, Володимира Гройсмана абощо. Останнім часом у вогонь суспільного роздратування дрова підкидаються не лише з вулиці Банкової чи Грушевського. Скандальний вирок «тітушководу» Юрію Крисіну або безмежно цинічне вбивство Ірини Ноздровської скерували суспільні настрої у нове русло. Мова йде вже не про імпічмент президенту, як цього вимагає його опонент Саакашвілі, – вголос вимовляються значно страшні та радикальніші речі, прихильники яких впізнають один одного за паролем «самосуд».

Колись акції непокори в райцентрі Врадіївка стали спонтанним розігріванням м’язів перед всеукраїнським Євромайданом. Зґвалтованою двома «мєнтами» почувалася не одна Ірина Крашкова, а вся Україна – недарма сутички біля райвідділків міліції та мітинги проти свавілля правоохоронців тривали не тільки на Миколаївщині. А безпосередньо у Врадіївці мав місце штурм районного відділення МВС, яке «відбивалося» всіма силами, зокрема, й застосовуючи сльозогінний газ.

Тоді, влітку 2013-го, дії обурених врадіївців кваліфікували як хуліганство, нині ж (у разі, якщо законопроект №7451 буде ухвалено) вони можуть бути потрактовані як масові заворушення. З усіма наслідками такого визначення. Все це надто серйозно, аби не стати предметом широкого суспільного обговорення. Бекграунд новітньої України змушує до ретельного зважування того, кого законотворці таврують як злочинців. Має ж бодай чомусь навчити їх досвід «попередників», котрі ухвалювали «закони від 16 січня». Чи вони – як і у 2014-муі – готові обома руками голосувати за все, що так чи інакше започатковує поліцейську державу, котра стоятиме на сторожі їхніх інтересів?..

Михайло Поживанов – голова Фонду муніципальних реформ «Магдебурзьке право», народний депутат України чотирьох скликань