Легенда Волині Сергій Шишкін про війну в Україні: чи мусять музи мовчати, коли гармати гуркочуть
Яким чином може музикант допомогти в країні у час скрути і чи не залишиться сам в такій ситуації «за бортом», як створювалися «Бренди Волині», де черпати душевну силу в моменти найглибших емоційних «провалів» – про все це розмовляв кореспондент інтернет-видання «БУГ» із музикантом, бард піаністом, автором численних мистецьких ініціатив та почесним громадянином Володимира-Волинського Сергієм Шишкіним.
Нещодавно на своїй сторінці у Фейсбук ви досить різко виступили проти ініційованої керівництвом області заборони на розважальні і концертні заходи. Чому зараз не варто їх забороняти?
Дехто закидав, що я так реагую, бо це стосується безпосередньо моєї професії. Але реакція така була не тільки в мене. Втім, наскільки мені відомо, таке рішення було прийняте лише на Волині. Ця тема насправді вже настільки пережована, що вже й самі чиновники почали «оговорюватися», мовляв, це не стосуватиметься патріотичних заходів. Але як визначати межі цього патріотизму? Якщо я вийшов на балкон і зняв штани, показавши голу дупу, але при цьому тримав жовто-блакитний прапор – це патріотичний захід чи ні? Або люди грають музику, яка не є за визначенням «патріотичною», але разом з тим піднімає дух, настрій, від неї хочеться жити і щось робити. Це треба забороняти?
Простий приклад. Ми в Тернополі виступили з «Брендами Волині» на підтримку армії. А Олег Баковський тим часом проводив фестиваль у Луцьку, тільки зробив його закритим, у клубному форматі, де теж збирав кошти на військо. І згодом повторив у Рівному у більш відкритому форматі, де було зібрано на порядок більшу суму. Є люди, які ініціюють якісь проекти, тягнуть їх, забезпечують. А є «плачучі матері». Так само у війську, окрім героїв, є ті, хто не хочуть служити. І є добровольці. Так от, тих, хто не хоче служити, хто не дає робити, я не хочу слухати.
Усе ж таки є якась критична кількість людей, які розуміють, що важливо зберегти мистецькі заходи навіть зараз, коли країна в непевній ситуації. От зараз у Києві Гоголь-фест, у Львові завершився Форум видавців…
На Гоголь-фесті, до речі, виступав мій син і наша геніальна володимирська скрипалька Іванна Ворошилюк. Але розумієш, там відсоток людей, які сприймають ще щось, мають широкий кругозір, дещо інший. Він, в принципі, не завжди великий, але серед тої чисельності населення їх таки більше, ніж у нас. Чому я не можу щось таке зараз зробити у Володимирі? Бо навіть ті люди, які мене підтримували завжди, зараз таку пропозицію просто не зрозуміють. Я вже на це натикався.
Тобто спершу виграємо війну, а тоді будемо думати про культуру?
Я так само віддаю на війну. З тих мізерних коштів, які маю з пенсії. Бо я не можу агітувати людей робити це, якщо сам не робитиму. Не тільки концертами, а й грошима. Хоча це спокійно роблять різні клерки, чиновники. Коли почався рухляк в Криму і мої давні друзі Костя Зінкевич, Роман Мартинюк взялися допомагати армії, а за ними підтягнулося ще багато людей, я зрозумів, що мені доведеться відійти від концепції, що культура все-таки первинна. І почав їх підтримувати.
Яким чином український митець, зокрема, музикант може зараз допомагати нашій країні, нашій армії?
У силу свого самопочуття і стану здоров’я я мало що можу в плані мобільності. Власне, тому я й досі і не виступив перед 51-ю бригадою. Хотів зробити це відразу, коли хлопці ще були тут. Але на той момент, на фоні катастрофічної ситуації з технічним забезпеченням це було не на часі. Поїхати в зону АТО я фізично не можу. Радився з волонтерами, кажу: «Душа рветься». Вони кажуть: «Сергію, ми самі ледве дорогу витримуємо». Але купа музикантів, в тому числі і моїх знайомих туди прориваються, у тому числі самотужки. Це питання особистої ініціативи. Скажімо, від Юрія Журавля постійно іде якийсь продукт, направлений на підтримку бойового духу. Щодня він викладає в інтернеті нову, мегаактуальну графічну роботу. Вони з «От Вінта» виступають перед хлопцями.
Я не можу давати порад, особливо щодо того, що не роблю сам. Відчуваю бажання робити більше. Так, ми долучаємося своєю копійкою, організовуємо якісь мистецькі акції для збору коштів. Свідомо сповідую принцип «роби як я» – заохочую інших, щоб це робили. Інше питання, що своїх ресурсів практично не маю. Зараз усі музиканти, які роблять не мейнстрімну музику, відчувають скруту. Фактично, ніяких джерел заробітку. Їх і завжди було не густо, а тепер і поготів. Хто займався бізнесом, ходив на роботу – продовжує це робити, суміщаючи з волонтерською діяльністю. Тобто зберігають те, що дає їм прибуток. А якби я зараз сказав, що хочу зробити концерт, з метою заробити грошей, мене просто не зрозуміють. Хоча це, власне, і є моя професія. І я такий не один, про це,зокрема, і Марійка Бурмака писала.
Тим часом, ми як програвали інформаційну війну, так і продовжуємо це робити. Бо це не тільки пропаганда, це й виробництво власного продукту. Намагаючись звільнити інформаційний простір від російського контенту, ми раптом виявляємо, що не маємо чим його замінити. Тим часом люди, які творять український контент, загибаються, бо не мають можливості ефективно працювати.
В якийсь момент у вас була можливість спробувати ситуацію бодай трохи переломити – маю на увазі ваш «похід у владу», коли ви претендували на посаду начальника обласного управління культури…
Це був досвід, який приніс різні відкриття. Приміром, я усвідомив, що в області купа людей (і насамперед тих, які в силу посад мали б цікавитися культурним життям області) мене не знає – з Фейсбуку картинка малювалася дещо іншою. Тому це вийшла свого роду піар-кампанія. Але я відчував що це мій час, коли можна працювати. Я наполіг, щоб відбулися громадські слухання – і вони були дуже ефективними, бо з мого боку всі ці люди мистецтва прийшли. Я озвучив власне бачення – так, воно було неповним, але основний меседж був такий, що система повинна давати продукт, інакше вона сама себе розбещує. Продукт, який існує, творять люди з-поза системи управлінь і відділів культури. Але на той момент я не відчув зацікавленості з боку потенційного керівництва. Зрозумів: ні підтримки, ні розуміння від них не матиму. А ще я не побачив системних рухів зі сторони Мінкульту. Зміна «культурної» структури в регіонах не помітна серед його пріоритетів.
У мене була креативна програма, розрахована на три, максимум шість місяців. Я прагнув створити паралельну цій заскорузлій системі можливість розвивати унікальний, волинський культурний продукт. Зрештою, саме це ми тепер і робимо з «Брендами Волині».
Власне, ви вже й не одну акцію з благодійним збором коштів провели разом з ними. Як виник цей проект?
Я не задавався метою зробити його. Просто зібрав навколо себе людей, яких уже певний час знаю. Валерій Ленартович при мені почав знову грати – не тому, що я переконав, а тому, що він захотів. Галина Конах уже давно має впізнаване ім’я і музичних десятки нагород. Іванка віртуозна скрипалька. Ці люди самі себе сформували і самі себе «тягнуть». Я ж просто звів це все воєдино як якоюсь мірою продюсерський проект. Їх глибоко шаную як самодостатніх особистостей, вони жили без мене і житимуть далі. Це читабельні обличчя Волині, які будуть вписані у світовий контекст.
Та, наскільки я пам’ятаю, вперше ви зібралися разом як певна мистецька єдність не на Волині, а в Києві.
Починаючи з першої презентації моїх дисків, через мої імпрези у Києві багато хто пройшов, була певна кількість і волинських музикантів. Ті, з ким у мене найближче бачення – мінімалізм і віртуозна майстерність – стали тією основою, яка сформувала цей проект. До речі, назву придумали не ми: словосполучення «Бренди Волині» вжила якось Оксана Ярош, розповідаючи комусь про нас. Таке визначення здалося дуже влучним.
Що б ви сказали колегам по цеху, які кажуть: я поза політикою, для мене головне творчість?
Абсолютно нічого. Спілкуватися з такими я вже припинив. Можливостей визначитися зі своїми орієнтирами було пре достатньо: спершу Майдан, тепер – війна.
Чи спостерігали ви останнім часом зміни у Володимирі, як потішили вас, як почесного громадянина?
За час Революції Гідності, подальших подій я пізнав, чи радше відкрив для себе кількох важливих людей. А якщо говорити про структуру, скажімо, міської влади чи самоврядування, то в цьому плані очікуваних змін не відбулося.
Зараз кожному з нас дуже важливо вчасно поповнювати душевні сили. Пересічні люди часто черпають їх із творчості митців. А з яких резервів поповнюєте життєву енергію ви?
Найсильніше з того, що я останнім часом почув – композиція на слова Ірини Цілик «Повертайся живим», яку зробили Сестри Тельнюк та Kozak System. Я теж на цю тему дещо раніше написав пісню, «На війні, якої нема». Але ми у тут Володимирі дуже сильно «зав’язані» на нашу 51-шу бригаду, і мені не вдалося уникнути болю, який ми всі проживаємо з кожною трагічною звісткою про наших хлопців. А от їм вдалося зробити життєствердну таку річ.
Мені так само було важко після Ілловайська. Як з цього вигрібати? Дуже підтримує, коли люди до тебе по щось звертаються, і ти можеш їм це дати – потрібний меседж, емоцію. Оце відчуття, що те, що ти робиш, комусь потрібне. Відповідно, треба шукати те важливе, що ти можеш зробити. Не можеш поїхати стріляти – збирай гроші для солдатів, підтримуй морально, інформаційно. Бажано робити це максимально, щоб захоплювало. Тоді не буде часу і місця для дурних думок.
Віталіна ЛІТВІНОВА
