Усі усі духові оркестри Володимира-Волинського – від Кумецького

Про цікаву й багаточисельну родину холмщаків Кумецьких газета «Слово правди» писала не раз.

Згадати про них ще раз змусив цікавий  документ – викладач образотворчого мистецтва педколеджу Олексій Кумецький приніс до редакції автобіографію свого дядька, Дмитра Михайловича, написану у червні 1947 року, яку знайшов у архіві навчального закладу. Ось її виклад.

«Я, Кумецький Дмитро Михайлович, народився у 1912 році у сім’ї селянина бідняка у с. Тучапи Грубешівського району Люблінської області. З 16-ти років почав працювати при батьках у сільському господарстві. Закінчив вісім класів загальноосвітньої школи та у 1930 році школу музичну.

У 1931 році вступив у підпільну організацію КПЗУ.  …Із 1932-го працював секретарем (осередку) компартії  Сагринського району.  У тому ж році мене арештувала польська поліція за революційну роботу і після триденних тортур я потрапив до в’язниці. Через три місяці мене відпустили під нагляд поліції, та ще наступних 25 тижнів я регулярно відмічався на постерунку.

27 листопада 1932 року у Замості відбувся великий комуністичний процес, де на лаві підсудних сиділо 300 чоловік, у числі яких був і я зі своїм старшим братом Володимиром. Я не надав жодних зізнань, тож не було ніяких підстав для звинувачення і суд мене виправдав. Вийшовши на волю, продовжував роботу у компартії. У 1934-у мене призвали до Польської армії, де служив до 1936-го.  Після демобілізації мене постійно переслідувала польська поліція.

У 1939 році, коли Західну Україну звільнила Червона Армія, мене обрали комендантом червоної міліції у селі Тучапи. Згодом, коли Червона армія відійшла за Буг, наша територія потрапила під окупацію німецьких загарбників і вже у 1940-ому році німецький суд за причетність до червоної міліції присудив мені три місяці концтабору у Люблінській філії Майданеку.

Півтора року я переховувався від німецької і польської жандармерії, тричі мене ловили уночі в селі, мало не розстріляли, та мені все ж вдавалося утекти. У 1942 році мене затримала польська поліція і відправила у в’язницю у Янові Люблінськім. Через шість місяців був гнаний на тяжкі роботи, де на кожному кроці німецька СС  розстрілювала в’язнів. Та у 1943-ому, завдяки допомозі одного польського поліцейського, мені вдалося вийти з тюрми.

А 17 березня 1944 року я остаточно покинув свій дім і вночі разом із дружиною і малим 8-місячним сином утік від польських націоналістичних банд, які спалили наше село і побили багато молоді. У серпні того ж року переїхав у Володимирський район, у с. Лудин, а 29 вересня вступив у ряди Червоної Армії і до 9 травня 1945-го брав участь у розгромі німецьких загарбників. За участь у боях нагороджений медаллю «За відвагу».    Демобілізований 27 жовтня 1945-го. Із 16 лютого 1946-го став працювати директором Лудинської райДТС-ГС.   26. IV 1947 р.

Кумецький Д. М.»

Скупі рядки цього документу вражають не лише кількістю, а й вагомістю   подій, що вмістилися у 35 років життя одного чоловікова. А саме стільки було Дмитру Кумецькому у 47-му, коли писав автобіографію. Тоді вступив на заочний відділ педучилища, яке мусив закінчити, щоб мати право викладати у школі.

Як розповідає племінник, його дядько прожив 64 роки. Працював на станціях юних техніків, що після війни діяли при великих сільських школах.  У 49-му році перебрався із сім’єю до Володимира, оселився на приватній квартирі, потім як фронтовик одержав власну. Разом із дружиною виростив двох синів. Музикантом став його старший син Федір, на жаль, нині вже покійний, немає на світі й молодшого, Феодосія. Донька останнього Ірина Попик проживає у Зимному, правнучка  Дмитра Михайловича Анна зараз вчиться у педколеджі.

В історії Володимира-Волинського Дмитро Кумецький залишився як знаний музикант, організатор і керівник духових оркестрів. У повоєнні десятиріччя їх прагли мати кожна школа й більшість великих підприємств. Духова музика користувалася любов’ю народу, вона звучала у парках відпочинку, під неї танцювали, співали, одружувалися, проводжали в останню путь. Тож Дмитро Кумецький, очевидно, не раз подумки дякував завбачливості свого батька. Піклуючись, щоб не загубити нахил сина до музики, якою завжди можна було заробити на хліб, той віддав Дмитра на приватне навчання до єврея, котрий навчив грати на сопілці, трубі, кларнеті. Ця наука і визначила життєвий шлях Дмитра, який разом із рідними та двоюрідними братами з юності підпрацьовував на весіллях і похоронах  у навколишніх селах, згодом під час строкової служби грав на трубі-баритоні у духовому оркестрі польської кавалерії. А вже у радянський час працював у будинках культури, згуртовував музикантів-духовиків нашого міста і району.

У сімейному архіві є світлина 1927 року, де на фоні сільського хліва стоїть сімейний духовий оркестр Кумецьких із семи учасників. Посередині -п’ятнадцятирічний Дмитро  з кларнетом, поряд – на два роки старший від нього рідний брат Володимир (батько пана Олексія) з альтом,  у двоюрідного Олександра Йосиповича (його діти живуть на Лобачині) – труба-баритон, у Павла – бас. Перший справа на фото – двоюрідний брат Петро, він наприкінці війни загинув Угорщині. У складі сімейного оркестру було ще двоє  родичів – один на прізвище Вох, другий зовсім ще підліток Володя, котрому довірили бубон.

На знімку 1953 року – духовий оркестр районного будинку культури у складі 18-ти чоловік на чолі з Дмитром Михайловичем. Прізвища оркестрантів  вже важко відновити. Олексій Володимирович називає  лише кількох: Бесараба, котрий працював у технікумі, Тадуеша Станіславського.  Четвертий у середньому ряду – Олександр (син загиблого на фронті Петра Кумецького), він керував духовим оркестром у Хобултові, працював водієм, возив голову колгоспу.  На передньому плані  – Дмитро і збоку від нього – Павло Михайлович, теж ветеран війни, інвалід, контужений  на фронті, він прожив найдовше із братів. Перший зліва у верхньому ряду  володимирський взуттєвий майстер Олександр Яскорський.

На ще одному фото, 1961-го року, – керівник і диригент разом із учасниками духового оркестру міської школи № 1. Організатор ветеранського оркестру «Арсен» Володимир Шостакевич на цьому знімку упізнав себе, В’ячеслава Нарушинського, Василя Шевчука, який згодом став військовим музикантом. Володимир Арсентійович розповідає про свого наставника, як про людину великого педагогічного хисту й називає його послідовником Антона Макаренка. Дмитро Михайлович з надзвичайною турботою ставився до  повоєнних хлоп’ят, багато з яких росли напівсиротами, часто без особливого батьківського нагляду, напівголодними, у нужді. Бувало, помічаючи, що котрийсь з учнів, а заняття оркестру відбувалися після уроків, часто світить голодними очима, тихенько просив його товариша з більш заможної родини: «Васю, принеси завтра ще шматок хліба й сала, щоб і твій друг міг перекусити». Мав велике терпіння уважно й наполегливо пояснювати кожному, як саме треба зіграти той чи інший уривок твору, не відходив від учня доти, поки той не зможе виконати  все якнайкраще. Інколи захищав своїх хлопців перед шкільними вчителями. Але й вимагав дотримання дисципліни. Сам щиро ставлячись до вихованців, вкладаючи у них душу, не терпів обману й непорядності.

 – Ми дуже поважали й любили Дмитра Михайловича, – розповідає Володимир Шостакевич, – пишалися його прихильністю до нас й тим, як його цінували не тільки у місті, районі, а й за їх межами. До нашого вчителя приїздили музиканти зі Львова, часто зверталися військові диригенти, бо він умів розписати партії для усіх інструментів духового оркестру. Партитури з-під його руки виходили такими, що замилуєшся –  написані завжди чорною тушшю, чітким акуратним почерком, їх можна було давати музикантам найвищого класу. Нам було приємно бачити серед його друзів таких же талановитих і шанованих музикантів, як, наприклад скрипаль Біскаль, котрий перед початком Другої світової війни встиг повчитися у Варшавській консерваторії. 

Робочий день Дмитра Михайловича був розписаний по хвилинах  – уроки у різних школах, заняття із оркестрами підприємств, державних установ, колгоспів… Рідні й друзі визнають, що він, як і кожен смертний,  не був бездоганною людиною, та чим грішив – то хіба надмірною чутливістю і загостреним почуттям справедливості. Та міг іноді підняти чарчину. Однак ніколи не відмовляв у підтримці, якщо міг допомогти. Так, десь комусь допомагаючи, йому довелося грати у негоду, тоді сильно застудився.

У останню дорогу диригента проводжали кілька більше сотні музикантів. До скорботної процесії протягом її ходи приєднувалися оркестр за оркестром (за словами Шостакевича духові колективи були тоді у кожному полку, а у Володимирі стояла дивізія) – військові, навчальних закладів, промислових підприємств…

Володимир Шостакевич зберіг партитуру зворушливої мелодії, записаної Дмитром Кумецьким ще у часи його молодості. Це історія нещасливого, як у Ромео і Джульєтти, кохання юної панночки і офіцера. За легендою, поручик, дізнавшись про смерть примхливої дівчини, яку любив більше від власного життя, в останні свої хвилини записав на нотних лінійках заворожуючу музику.

До речі, переважну більшість учасників аматорського ветеранського оркестру «Арсен»  прилучив колись до музики саме Дмитро Кумецький. Сивочолі духовики з честю продовжують традиції свого наставника, їхній колектив користується популярністю не лише на Володимирщині. Чули їхню музику  у різних містах Волині, у Львові. Дивувалися різноманітним репертуаром у Польщі, де арсенівці вражали виконанням творів, яких навчилися ще у Дмитра Кумецького і які звучали у довоєнній Холмщині.

Концерти «Арсену» часто благодійні  – на користь бійців АТО, поранених чи хворих товаришів. Містяни уже звикли, що без цього невеликого колективу ентузіастів не обходиться жодне велике державне чи релігійне свято, міський ярмарок. Найчастіше у їхньому виконанні і для містян, і для воїнів 14-ої бригади звучать українські народні й авторські мелодії, які так любив їхній наставник, обдарований митець, інструменталіст і популяризатор духової музики, світлої пам’яті Дмитро Михайлович Кумецький.

Ірина НАДЮКОВА.