Інвалідність – не вирок
3 грудня щорічно відзначають Міжнародний день інвалідів.
«Мірилом розвитку будь-якої держави Світу є її ставлення до інваліда» – з таких от слів, які можна визнати аксіомою, розпочав розмову із журналістами «БУГу» активний громадський діяч, інвалід і просто надзвичайно позитивна людина Макарук Антон.
У нашій країні 15% відсотків населення – інваліди (за даними ВООЗ 2011 рік), і ця позначка не падає. Але та інша частина населення, яка психологічно і фізично здорова не завжди готова прийняти і адекватно розуміти людей з будь-якими вадами.
– Протягом останніх десяти років зусиллями держави була прийнята низка законів, які регулюють практично усі аспекти життя людей з інвалідністю. Наскільки ви, як людина із обмеженими фізичними можливостями, відчуваєте дієвість цих законів?
– В нашій країні, насправді, це не дуже відчутно. І ми – люди з обмеженими можливостями, наче, лишаємось мало помітними для влади. Але я не можу сказати, що все так погано. Якщо чогось захотіти і діяти, можна досягнути будь-чого. Не буду приховувати, я вже 17 років як отримав водійські права, не маючи правої руки. Так, отримати їх було не легко, звернувшись до всіх гілок влади, мені все ж пішли на зустріч.
“Он лезет на меня без голови!”
– Скільки років Ви живете із такою травмою, і як це трапилось?
– 9 грудня 1981 року я отримав травму на шахті №3 (якої сьогодні вже не має), мені було 29. Ці спогади назавжди закарбовані у моїй пам’яті. Тоді я не втратив свідомості та бачив, що трапилось з моєю рукою. Комбайнер який був тоді поруч почав втікати, йому показалось, що я лізу без голови в його сторону. Я був весь в крові, ось такі «великі очі у страху»…Я дуже любив свою роботою і пишався тим, що я шахтер…
“Де таткова ручка?”
– Зараз Ви абсолютно позитивна людина, з усмішкою і активною громадською позицією. Як Вам вдалось реанімуватись у суспільстві, втративши улюблену престижну роботу.
– Пам’ятаю як до мене в лікарню прийшла дружина із трирічним синочком. Це дуже вразлива історія. Мій синочок, підійшовши до мене, почав плакати і шукати таткову ручку… Реанімуватись допомогла сім’я. Дуже вразила і стимулювала книга про льотчика Маресьєва, про його подвиг. Всім її рекомендую.
– Хотів би ще сказати, що є проблема з пенсіями, вони виплачуються, але не індексуються. Та зважаючи війну в країні, ми лишаємось задоволені і цим. Важко було найти роботу, працював де приходилось. Так і виживав.
– Що Ви можете побажати, тим хлопцям, які повертаються із зони АТО із різними травмами? Що мають зробити звичайні громадяни, щоб допомогти таким людям повернутись до буденного життя, щоб відчувати себе комфортно?
– Потрібно жити на одному рівні, спілкуватись з інвалідом на одному рівні. Хлопцям побажаю взяти всю волю в кулак, і навчитись жити із цим. В мій час не було психологів, як професії, в сучасному світи такі люди можуть реально допомогти будь-кому у складній життєвій ситуації. Ще побажаю починати з маленького. Покроково, людина з інвалідністю починає не зважати на свою обмеженість. Все у Вашх руках.
Таку оптимістичну і буденну коротку історію свого життя розповів нам Антон Петрович, за що йому дякуємо. Бажаємо натхнення у починаннях та надалі запалювати оптимізмом всіх оточуючих людей.
Оля Івашко, інтернет – видання “БУГ”
