Вугілля, яке забирає життя наших солдат

Взяти українське вугілля з непідконтрольних територій Донбасу, видати його за південноафриканське і продати державі, а отже, споживачам, втридорога.

Для видання Економічна правда пише Володимир Манько.

Думаєте, це тіньова оборудка мафіозної структури?

Ні, цю схему, за часів війни на сході України успішно реалізують наші можновладці. Як показує практика, такий принцип закупівель мало кого непокоїть.

В очікуванні колапсу

Надворі — літня спека, і питання енергозабезпечення України нині цікавить можновладців менше, ніж бажання відпочити десь на екзотичному курорті.

Втім, вже за чотири-п’ять місяців до нашої держави прийде традиційно “несподіваний” холодний сезон. А отже, знову стануть актуальними економія газу та перехід на альтернативні джерела опалення.

Як завжди, важливим буде питання виробітку електроенергії для забезпечення потреб українців. Значить, уряд знову ламатиме голову над тим, у кого дешевше купити вугілля, аби уникнути віялових вимкнень електрики.

Сценарій енергетичного колапсу можна передбачити: урядовці гарячково шукатимуть постачальника, який би продав їм вугілля за більш-менш “притомною” ціною. Як наслідок, зупиняться або на зарубіжному трейдері, або на купівлі донедавна власного енергоносія, який видобувають на окупованих територіях.

Україна продовжує закупівлі вугілля у Південноафриканській республіці. Крім того, трохи раніше з вуст високопосадовців лунали ідеї налагодити постачання енергоносія з Австралії. При цьому профільний міністр Ігор Насалик таки зізнався: торгівля велася і з окупованими територіями. Об’єми — близько 4 млн тонн на рік.

Щоправда, днями голова Національної комісії з регулювання у сферах енергетики і комунальних послуг — НКРЕКП — Дмитро Вовк повідомив, що Україна “не може отримувати вугілля з окупованих територій Донбасу”.

Дмитро Вовк. Усі фото надані автором тексту

Втім, за інформацією моїх джерел, на території самопроголошених “республік” триває масштабна підготовка вугілля для його продажу на контрольовану нашою державою територію. Отже, “ділові” стосунки між українською владою та окупаційним режимом нині значно тепліші, ніж відносини військові.

“Південноафриканське” вугілля йде через російську митницю

“Під час війни з ворогом не торгують!” — скажете ви, і з цим важко сперечатися. Проте для наших високопосадовців морально-етичні питання не головні.

Один з прикладів — стаття “Вугілля не пахне. Як російський бізнес продає енергоресурси з зони АТО“. У матеріалі було докладно описано, як українська влада закуповувала вугілля з непідконтрольних територій Донеччини та Луганщини, видаючи його за корисні копалини з Південноафриканської республіки.

Схема складна і проста водночас. Представник України — ПАТ “Центренерго” — уклав договір з гонконгською компанією Arida Global Limited, яка зобов’язалася доставити в Україну вугілля, куплене в ПАР.

На постачання величезної партії є відповідні документи. Усе б нічого, якби “імпортне” вугілля не йшло через російські морські порти та залізничні станції.

Постає питання: чому вантаж з ПАР потрапляє в Україну не через вітчизняні митні зони? Чи не тому, що він завозиться з окупованих територій Донбасу? Про цю схему детально писала “Українська правда” в матеріалі “Операція “Легалізація”. Як Медведчук і Ко “вПАРюють” вугілля Україні”.

Схема руху імпортного вугілля в Україну

Натисніть для збільшення

Рейси, яких не було

Розглянемо сертифікат на вугілля, яке, за легендою, повинно було надійти до України суднохідними шляхами. Учасники угоди — експортер Cortex Sales Limited та отримувач вантажу Arida Global Limited.

Перевозити вантаж з ПАР повинні були два потужні судна — балкери Yasa Neslihan та Moonray. Документ для Moonray був виданий 14 листопада 2015 року, для Yasa Neslihan — 26 листопада 2015 року.

Цікавинки почалися вже з моменту вивчення тоннажності вказаних суден. Наприклад, Yasa Neslihan може перевезти за раз не більше 82 849 тонн вантажу.

На замовлення Arida Global Limited балкер повинен був перевезти 42 895 тонн вугілля, що дорівнює валовій місткості судна, тобто кількості вантажу, яка може поміститися у балкері нижче його верхньої палуби. Таку дивну точність можна пояснити бажанням імпортера не “ганяти” Yasa Neslihan кілька разів.

Сертифікат на вантаж балкера Yasa Neslihan

Натисніть для збільшення

У випадку з балкером Moonray нестиковки очевидніші. Максимальна вага вантажу, яку він може перевезти, за даними профільного сайту, становить 57 тис тонн. А от згідно із сертифікатом на постачання вугілля, для забезпечення потреб українських ТЕЦ судно повинно було транспортувати аж 76 тис тонн за рейс.

Як Moonray перевищив би дозволений максимум майже на третину, загадка.

Сертифікат на вантаж балкера Moonray

Для обох балкерів кінцевими пунктами рейсів були визначені російські чорноморські порти. При тому, що прийняти вантаж такої тоннажності, за словами експертів, цілком міг би український порт “Південний” на Одещині.

“Більше того, єдиний російський чорноморський порт, здатний розвантажити таку партію, — “Новоросійськ”, але він працює винятково на експорт”, — говорить генеральний директор приватного морського термінала Андрій Ставніцер.

Далі — більше. Спеціалізовані сайти з відстеження руху суден мають статистику щодо останніх портів, до яких заходив той чи інший корабель. Так от: Yasa Neslihan 20 грудня 2015 року перебував у порту Італії.

Хоча період відвантаження вугілля, згідно з рахунком, виданим Arida Global Limited для оплати ДП “Укрінтеренерго” від 26 листопада, становив 60 календарних днів. Проте, враховуючи, що шлях вугілля включав не тільки доставку морем, а й залізничне транспортування, дати не викликають подиву.

З Moonray учасники схеми знову “прокололися”. На запит УП щодо портів, до яких заходив балкер у період ймовірного транспортування вугілля, була отримана відповідь, дані якої охоплювали період з липня 2015 року по січень 2016 року.

Відповідь на запит “Української правди”

Так от: 29 жовтня 2015 року Moonray реєструвався в порту Гани, 2 січня 2016 року — біля берегів Китаю. Ні в портах ПАР, ні будь-де у Чорному морі судно не перебувало. Отже, транспортування енергоносія не було взагалі.

Сумнівній компанії — сумнівний банк

До речі, в інвойсі, наданому Arida Global Limited ДП “Укрінтеренерго”, банком, який обслуговує гонконгську компанію, вказаний латвійський Rietumu Banka — один з найбільших у Балтії. Проте недавно банк опинився у центрі потужного скандалу.

Інвойс на оплату імпортного вугілля

Все — через рахунки, які керівництво банку легко погоджувалося відкривати офшорним компаніям, аби ті уникали сплати податків. Схеми, участь у яких брав Rietumu Banka, спливли після оприлюднення “панамських паперів”. Нині, як повідомляє місцева преса, справу установи розслідує прокуратура Франції.

Раніше керівнику однієї з філій вказаного латвійського банку пред’явили обвинувачення уконтрабанді нафтопродуктів на територію балтійської держави.

Успішний тандем Медведчука та Бакая

Дослідження репутації гонконгської Arida Global Limited показує, що сумнівна компанія співпрацює з банком з не менш сумнівною репутацією. Розслідування кореспондентів УП свідчить: за зареєстрованою 2011 року Arida Global Limited стоїть відомий український олігарх, кум президента Росії Віктор Медведчук.

Останній, до слова, є ключовим переговорником з питань обміну полоненими. Чи буде така особа ратувати за припинення бойових дій, якщо це унеможливить схеми тіньового заробітку?

Віктор Медведчук

Одним з “гвинтиків” схеми закупівлі вугілля з окупованих територій Донбасу є і скандально відомий екс-керівник Держуправління справами Ігор Бакай.

Нині кум російського прем’єра Дмитра Медвєдєва переховується у РФ. Українські правоохоронці розшукують його за розтрату державних коштів в особливо великих розмірах. Та, як бачимо, пильна увага з боку українського правосуддя не заважає Бакаю брати участь у “чорних” фінансових оборудках.

Ігор Бакай

“Сірий кардинал” Сало

Активну участь у торгівлі псевдоафриканським вугіллям бере і наближений до Віктора Медведчука російський бізнесмен Ігор Сало.

Ігор Сало

У бізнес-колах СНД Сало відомий як людина, яка захоплює підприємства рейдерським шляхом. Така доля, за інформацією преси, спіткала ПрАТ “Індар” — відомий в Україні завод-виробник інсуліну. Діяч також захопив ДП “Межиріцький вітамінний завод” та ладижинський спиртозавод “Екстра”.

Нині “сірий кардинал” з РФ поклав око на прибуткову вугільну галузь. Бізнесмена можна зрозуміти: на територіях “республік” Донбасу видобуваються мільйони тонн якісного антрациту, який можна продавати Україні за ринковими цінами.

До участі у схемі підприємець залучив сина Володимира, якого особисто відряджав на переговори до Москви. Там нащадок одіозного рейдера лобіював призначення на посаду “міністра вугільної промисловості” “ДНР” “своєї” людини.

Володимир Сало (ліворуч)

Нині зрозуміло, що все задумане Ігор Сало реалізував. Структури, підконтрольні бізнесмену, є активними учасниками торгівлі вугіллям між Україною та псевдореспубліками. А завдяки участі у схемі доставки компанії “РЖД логистика” добре заробляє і “здібний” син рейдера.

Російський бізнесмен, який не має нерухомості в Україні, проживає у будинку Бакая. Практика жити у помешканні, зареєстрованому на іншу людину, не нова. Згадаймо Юлію Тимошенко, яка жила у розкішних будинках родичів, або Олега Ляшка, який винаймає елітний маєток начебто за 5 тис грн на місяць.

Зрозуміло, що відомим політикам необхідно зберігати імідж “людей з народу”, у яких не може бути будинків та авто за сотні тисяч доларів. Тому можновладці реєструють на себе скромні квартири та недорогі транспортні засоби.

Ну а Ігор Сало, певно, не хоче оформляти тут нерухомість, щоб у разі виникнення проблем якомога швидше повернутися до Росії.

Кадри “ЛНР” на посадах українських підприємств

Те, що у тіньових схемах із закупівлі вугілля у “ЛНР” та “ДНР” державні мужі України грають важливу роль, підтверджують і кадрові рішення. Найбільш показовим з них є призначення екс-міністром енергетики та вугільної промисловості Володимиром Демчишиним керівника ДП “Луганськвугілля”.

Ним, за даними реєстру Мінюсту, досі є Вадим Слива, який з 2015 року обіймає посаду “заступника міністра палива та вугільної промисловості” “ЛНР”.

Вадим Слива

Чи можливе було б таке призначення у розвиненій країні світу?

“Закордонне” вугілля з показниками вітчизняного

Про те, що вугілля, закуплене Україною для використання на ТЕЦ ПАТ “Центренерго”, має “донбаське” походження, говорять і фахівці вугільної галузі. Проаналізувавши характеристики товару, спеціалісти Інституту вугільних енерготехнологій переконують: компанії-учасниці схеми дурять український народ.

Показники якості імпортного вугілля

Натисніть для збільшення

“Український антрацит може похвалитися високою якістю. Він значно калорійніший за вугілля з ПАР. При горінні вітчизняного показник теплоти згорання становить близько 8 тис кКал/кг. У висновках експертизи, проведеної на митній станції Гукове, вказана цифра 7 942 кКал/кг, що відповідає нормі для антрациту. Вугілля з ПАР таких показників не має”, — відзначає співробітник інституту.

За його словами, рівень вмісту сірки — 1,63% — також характерний для місцевого антрациту. Отже, маємо чергову владну містифікацію: під виглядом закордонного палива українцям продають вітчизняне вугілля, яке видобувають на тимчасово окупованих територіях Донеччини та Луганщини.

У кого вигідніше

Очевидно, що урядовці і далі будуть вигадувати хитрі схеми для закупівлі палива на непідконтрольних територіях Донбасу. Таке вугілля коштує близько 1 200 грн за тонну, тоді “південноафриканське” — не менш як у 1 500 грн за тонну.

Ще дорожче — близько 1 800 грн за тонну — вартуватиме вугілля з Росії. Значить, державні мужі і наступного сезону не відмовляться від “чорних” схем. Так вони зможуть заробляти на поставках, отримуючи товар за порівняно невисокою ціною.

Пересічним українцям залишається затягати паски і з сумом спостерігати за цинічними ігрищами влади, яка не гребує фінансувати терористів.

* * *

Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться.

Точка зору редакції “Економічної правди” та “Української правди” може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.