Як бійці 51-ї бригади та добровольці повернули місто Мар’їнка Україні

Наприкінці липня 2014 року місто Мар’їнка, Донецької області знову стало українським. Його звільнили військові та добровольці, повернули у жовто-блакитний сегмент карти.

Влітку 2014 року звільнили багато населених пунктів, але я маю бажання розповісти саме про Мар’їнку – місто, яке за рік часу стало мені рідним, – розповідає для видання ZIK начальник прес- служби окремої механізованої бригади оперативного командування «Захід» старший лейтенант Влад Якушев.

Маленьке таке містечко, де до війни мешкало близько 10 000 людей, а тепер заледве набереться кілька тисяч. Гарненький зелений центр з широкою центральною вулицею, маленькі будиночки у зелені дерев, футбольне поле…

Коли я потрапив у Мар’їнку, на футбольному полі уже не грали. За ним були позиції сепаратистів. А у будинку прямо навпроти нього – наш спостережний пункт.

Якось до нас приїхали журналісти і запитали в «Бізона», який, спираючись на кулемет дивився у вікно: «Що ви робите?»

«Дивлюсь футбол, без м’яча та гравців» – відповів їм командир опорника.

З приходом у Мар’їнку «руського міра» зникли не тільки футболісти. Забиратись довелося ветеранам Великої Вітчизняної, яких бойовики вигнали з лікарні, бо вирішили влаштувати там свої позиції, тікати прийшлося дітям з інтернату, бо там мали стати ворожі міномети. По вулицях нишпорили озброєні бойовики, розпитуючи про людей, які співчували Україні.

На щастя, це жахіття було недовгим.

Мені повезло служити з людьми, які звільняли містечко два роки тому. Від них я знаю, як це було.

– Вони тут міцно сиділи, – розповідав мені заступник комбата танкового батальйону «Бедрик», який на той час був військовослужбовцем 51-ї бригади. – Сєпари засіли за цим бетонним парканом коло елеватору. Ми як почали по ним валити, то ті бетонні секції по повітрю літали. А от у тих будинках снайпер сидів. Його піхотинці завалили.

Зараз елеватор наш. Трохи подовбаний, бо по ньому недавно била ворожа арта, але стоїть. Може колись, після війни, запрацює знову. А у будинку, звідки снайпер стріляв, товчуться майстри – ремонт у квартирах роблять.

Брав Мар’їнку батальйон спецпризначення «Колос», сформований з військовослужбовців 51-ї бригади, та батальйон «Азов». Серед бійців, які штурмували місто, був і Олександр з позивним «Птаха».

За цим будинком – ми, за іншим вже росіяни. Ми спробували розрізати Мар’їнку на дві частини і потім зачистити. З першого разу не вдалося. В нас були втрати. З другого разу дійшли до центру. Сильний був бій. Сєпари, як зрозуміли, що не втримаються: накрили Мар’їнку градами та мінометами. Врешті нам вдалося викинути їх у зеленку до конного заводу, – розповів «Птаха».

Минулого літа, коли Мар’їнку захищала 28 бригада, ворог знову спробував захопити місто. Це була справжня битва. Готували операцію російські військові, атакував російський спецназ за підтримки артилерії і закінчилося все повною поразкою «російскаво оружия».

28-му поміняли ми, і майже рік тримали її, чіпляючись за окопи на останній вулиці.

Майже рік під снігом, дощем і яскраво помаранчевим сонцем.

День за днем, я ходив по вуличках Мар’їнки і перехожі вітались зі мною.

Я добре пам’ятаю стареньку, яка взяла мене за лікоть і сказала: «Дякую вам, синочки».

Пам’ятаю смак яблук, якими мене пригощали на вулиці Тельмана. Таню та Леоніда, які живуть у будинку навпроти ворожих позицій і які завжди запрошували мене на каву.

– Тільки не іди з головного входу, там тебе дуже від них видно. Лізь ззаду, через паркан, – казав Леонід.

Я ліз і на зустріч мені, радісно підвиваючи біг велетенський маламут Мішка.

Я скучаю, бо не бачу дяді Володі та тьоті Галі, які ображались, якщо я питався дозволу помитись в них, бо вважали, що їх дім – мій дім.

І мені бракує телефонних дзвінків керівника будинку творчості – Аліни, її голосу: «Владька, як стріляти перестануть, бери Сан Санича і приходьте, я ухи наварила!»

Ми пішли з Мар’їнки, і наше місце зайняли десантники, а потім гірсько-піхотна бригада та батальйон «Донбасс». Їм теж важко, але я певен, вони надійно тримають підступи до міста. І все ж, я, при найменшій нагоді шукаю новини про Мар’їнку. І нервово смикаю плечима, знаючи, що її обстрілюють ворожі САУ.

Із другою річницею звільнення тебе, рідне місто. Ще рік тому ти було для мене лише крапкою на карті, і от я готовий обрати для тебе маленьке сердечко у якості позначки.