Я приєднався до громадсько-політичного руху АТАКА

Отож, друзі, хто ще не знає, я приєднався до громадсько-політичного руху АТАКА, який очолює Ігор Гузь. І хоча перед рухом наразі не стоять політичні завдання, політики так чи інакше не уникнути.

У частини моїх друзів це рішення викликало обурення чи нерозуміння, адже я «чесний журналіст», а це «проект під вибори», через який «Гузь знову хоче заїхатив парламент». А ще лідер нашого руху «дружить з Ігорем Палицею», про якого я написав не одну критичну статтю.

Але я зараз не буду писати, що ми всі насправді «молоді і перспективні», а ще «білі і пухнасті» й «віримо у світле майбутнє». Приблизно з такими меседжами політтехнологи пишуть тексти для кожної нової партії чи руху, щоб потім успішно забити болт на всі пафосні обіцянки. Цілком ймовірно, що я один із тих 90% молодих людей, які, сповнені оптимізму, пішли в політику, а через рік-два розчарувалися/скурвилися/дискредитувалися чи вирішили «пожити для себе». Але я все ж ризикнув…

Чесно, простіше було б і далі працювати журналістом. Після того, як типовий журналіст навчиться майже «на автоматі» писати новини, особисто познайомиться із впливовими політиками, освоїть алгоритм написання політичної аналітики чи проведення «майже» чесних розслідувань, він потрапляє у «зону комфорту»: відносно непогана зарплата, відносно неважка робота, відносно високий рівень впізнаваності.

Щоправда, іноді потрібно сходити на «рекламну» подію і написати безапеляціний матеріал про «досягнення» Ігоря Петровича/Степана Петровича/Андрія Володимировича/… , бо ти, звичайно, «великий молодець» і «світило журналістики», але якщо будеш «видєлуватися», про їх досягнення замість тебе напише хтось інший, навіть за меншу зарплату. Або системно ігнорувати певні теми, бо так сказав на нараді Денис Миколайович.

Значно менше журналістів намагаються не сприймати такі «правила гри» і засновують проекти із громадської журналістики. Вони отримують менші зарплати, здебільшого за рахунок грантових програм і нечисленних внесків «прогресивних» підприємців. Такі журналісти моніторять декларації чиновників, викривають корупціонерів і популістів, готують матеріали на соціально важливі теми. Але навіть граючи за правилами чесної журналістики, вони поступаються рейтингами «продажним» виданням. Ібо «баланс думок та неупередженість» рідко сумісні із словом «сенсація». І перше, як правило, програє другому в очах пересічного споживача медіа-контенту. Тому тут здебільшого «виживають» лише ті, хто насправді займається журналістикою на громадських засадаж, маючи альтернативні джерела доходів. Адже кому ти потрібен «такий чесний», коли не можеш забезпечити базові потреби своєї сім’ї.

Але не буду більше критикувати журністів. Я ж тепер громадський активіст, майже політик. Мені тепер треба «піаритися», треба, щоб мене «любили» журналісти, щоб про мене писали і говорили, бажано – безплатно. Та і сам я кілька разів писав “джинсу” і замовчував теми, “незручні” для керівництва видання, де я працював.

Отож, я заходжу в наше українське політичне болото. Разом за «АТАКОЮ» будемо його розгрібати. Ну і побажайте мені там не потонути;)