Волинська трагедія: кров лилася по обидва береги Бугу

Сьогодні ми спостерігаємо за новим розвитком подій навколо українсько-польського протистояння. Біло-червоні називають цей час «Волинська різня», хоча кров лилась по обидва береги Бугу… Я розповім, як торкнулись ті лихоліття моєї родини, що знаю із розповідей дідуся – Демчука Матвія Івановича.

Події, про які йтиметься мова, відбувались на теренах Любомльщини , а саме сіл Рівне, Гуща, Миловань, Борове, Островки, Перекірка. Останнього з них вже нема – поглинулось Боровим. Після війни совєти почали боротись із хуторами, з поселеннями в лісах, бо ж так було простіше слідкувати за людьми, бачити, хто до них ходить (зокрема вночі), чи не з’явилось чого нового у господарці, чи не відбувається чого небажаного, незаконного. Прийдуть владці з наказом: маєте тиждень, аби вибратись. І куди дінешся? Мусиш … Так змінилось і розташування Борового. Змінилось і Миловань в ті часи, від кінця 1930-х, розбудовувалось від села Гуща.

Дід вже був сімейним – дружина, діти. Спали в одязі, аби бути готовими в будь-яку мить зірватись і втікати в поле, до лісу. Дорослі ночували в хаті, а діти – на стрісі. Так повелось, що коли поляки приходили вбивати наших, то намагались це зробити не дуже гучно: відчиняють двері чи вікно і стріляють чи ріжуть. Бо як зачнуть шуміти, то привернуть увагу місцевої самооборони – місцевих з числа чоловіків і парубків, які патрулювали з косами, ножами та сокирами, іншим реманентом, або й рушницями, як хто був з мисливців. На підмогу могли прийти і повстанці, адже у Гущі була боївка УПА, а з цими вже не до жартів.

Одної ночі діда поранили – то було у 1943 року. Тоді ж загинули і ще двох односельчан – чоловік і жінка. З родинного обійстя винесли поляки все, що можна було взяти. Не місцеві, а зайди, прийшли з-за Буга. Туди ж, за річку, згодом перебрались і дві сім’ї – Бужко і Яніцькі. Ніколи з цими етнічними поляками не було проблем, жили мирно, а як почалось оте протистояння, то вибрались – аби не потрапити під гарячу руку. Хоча, дід казав, могли не без зловтіхи сказати, коли чутно ставало про жертви зі сторони української: ” Наші гуляють!”

Пригадувала про ті часи та події в селі Миловань і мама. Вони теж свого часу перебрались із Гущі, збудував дід там хатинку. Їх було три сестрички. То була зима 1943 року. Як одної ночі в село прийшли поляки, то діти тікали в високі зарості очерету біля місцевого болітця. Так, напіводягнені, і сиділи ледь не до світанку, плачучі і боячись. І не знали, чи застануть живих батьків …

Багато мови про села Островки і Волю Островецьку. Сьогодні вони знелюднені, їх фактично немає на карті як живих населених пунктів: у повоєнні часи радянська влада зрівняла будинки із землею, перетворивши територію на поля, пасовища та ліс. А географічно це колишній Любомльський (нині Ковельський) район Волинської області, поблизу кордону з Польщею. До 1943 року Островки були великим польським селом – близько 100 дворів, понад 600 мешканців. На відміну від південних та східних районів Волині, де сутички тривали з весни, Любомльський повіт залишався відносно спокійним майже до кінця літа 1943 року.

Події кінця серпня у селах Островки і Воля Островецька бачу як скоординовану ліквідацію польських осередків і помсту за попередні вбивства українського населення загонами польської Армії Крайової (АК) на Холмщині та Люблінщині навесні 1943 року. Кров за кров …

А от мій дядько, Вальчук Андрій, чоловік маминої сестри, багато розповідав про ці події  – він із тих, хто знав, хто мав доступ до інформації, до справжнії даних, бо в певен період життя працював у сільраді. Не все розкрито, не все відомо.

На Волині все же живуть свідки тих часів. Дитяча пам’ять вразлива, таке не забувається, таке з людиною назавжди. Як я досі пам’ятаю про те, що говорив тато про поляків , як застерігав нас не їхати на роботу у Польщу – куди завгодно, але не туди, де живуть ті, хто зневажав і нищив українців! Казав, що радше ходитиме без штанів, а не зароблятиме в супостата. І в нього були причини так думати…

В цей час треба збирати спомини. Від очевидців, яких щодень стає менше. Від їх дітей – моїх ровесників. І хоча за совєтів про протистояння українців і поляків мовчали, а поміж собою говорилося. Нам показували, де стояла чия знищена хата, де були різні криївки, в яких ховались від набігів, де поховані вбиті і закатовані – насправді поховані.

Польща багато робить задля того, аби зберегти пам’ять про “Волинську різню” – свою пам’ять, свій погляд, свою правду, свій біль. Ставить хрести – часто на місцях, де не було нічого, не вивчивши належно ситуації, не спитавши. Але кричить про трагедію, коли українці … просто дозволяють то робити.

А як же ми? А як наша трагедія? А як же спогади наших батьків, дідів? Невже Україна не хоче явити світу правду? Свою правду?!

Народний депутат України Ігор Гузь є одним із небагатьох, хто про це не мовчить, і має на таке повне право, бо і його родина постраждала. Бо і він чув спомини. Та чи багато таких голосів, які хочуть не помсти, але пам’яті, правди, справедливості?..

“Право і справедливість” – так називається партія, членом котрої є нинішній Президент Польщі Кароль Навроцький. І котрий добре знає, що історія – зброя. Очолюючи польський Інститут національної пам’яті, формував патріотизм саме через викладання історії, через розуміння процесів, які відбувались. Але – під потрібним кутом! Він не боявся називати нашу Галичину “Східною Малопольщею”. А на посаді директора Музею Другої світової війни ( 2017-2020 рр), змінив головну експозицію установи так, що поляки стали виключно постраждалою стороною, відкинувши тисячі тих, які брали участь у Голокості, приставши на іншу сторону. Сьогодні Інститут національної пам’яті розповідає польську правду про “Волинську різню” – де українська сторона є винятково агресором, а не також жертвою… Нагадаю: засновником партії “Право і Справедливість” є Лех Качинський – антикомуніст,член “Солідарності” Леха Валенси, восьмий президент Польщі. 10 квітня 2010 року він та ще 95 осіб загинули у авіакатастрофі біля російського Смоленська під час візиту для вшанування пам’яті польських офіцерів-жертв розстрілів НКВС у Катині. Росіяни вміють вирішувати проблемні питання – чи “мішками з цукром”, чи літаками. Про це Кароль Навроцький чомусь не згадує і тут правди не шукає.  

Українці, як так триватиме і надалі, то чи не оповідатимуть потім рускі про свої версії трагедій російсько-української війни?..

Я, син землі Волинської. Я батько “кіборга”, чиє життя забрав ворог в Донецькому аеропорту. Я промовляю до всіх вас, люди, пам’яттю діда і батьків, дядьків і тіток, їх сусідів і односельчан, і рідних всіх тих, хто полягли від руки поляків.

Пам’ятаймо. І знаймо про те, що цього всього би не сталось без допомоги і сприяння “братнього народу”, який і сьогодні нав’язує нам свою “братню любов” – ракетами, шахедами, КАБами, мінами і кулями, окупацією і смертями. Не забуваймо, хто справжній ворог.

Не забувайте і ви, поляки, бо як не встоїмо ми – ви наступні …