Волонтери «йдуть в СЗЧ»…
Якщо коротко, то волонтери «йдуть в СЗЧ»… І не тому, що немає бажання допомагати. Зовсім ні. Ми «живемо» з хлопцями на фронті цілодобово. А тому, що закінчуються ресурси, ментальне і фізичне здоров’я. І може здасться дивним, але в нас такі ж проблеми і побутові турботи, як у всіх, і діти, і робота, і хвороби…
В декого навіть більше життєвих негараздів, ніж в його оточення. Але ж… Потреби фронту збільшуються, сили закінчуються, а розворушити людей не вдається. І хочеться кричати від того, що малесенькі запити не можеш закрити, бо більші стоять мертво.
І від того, що не знаєш, що відповідати тим, хто там надлюдські сили використовує, віддає життя, втрачає найдорожче… І від того, що не можеш передати, що насправді приховується за словами “відправила”, “знайшла”, “домовилась”, “замовила”,”купила”, “просять”, “потребують”… Скільки комунікацій, повідомлень, дзвінків, розмов, поїздок, часу, нервів, жертв і (часто) сліз…
Я не пожалітись… Не похвалити себе чи своїх колег… Я просто хочу, щоб ви почули, що якщо порветься волонтерська сітка, то фронт прорве сюди швидше, ніж ви думаєте, і в кого немає часу чи гривнів на підтримку фронту, той побачить рублі і руський мір в своїй хаті (якщо побачить). І ви маєте розуміти, що якщо хлопці закінчуються, а війна – ні, то завтра вам доведеться їх міняти.
Від того, що ви будете стурбовані новинами, вони кращими не стануть.
Не довіряєте – донатьте іншим волонтерам, мені буде менше роботи. Не довіряєте нікому – беріться закривати запити і відкривайте збори. Бо війна стосується кожного.
Я дякую всім, хто розуміє, підтримує хлопців і хто завжди поряд. Я ціную безмежно кожного.
P. S. І ще… Не дай Боже вам ще ставити палиці в колеса тим, хто пхає цього воза поперед себе, бо карма – штука безкомпромісна.
Джерелом для публікації став пост волонтерки Анни Косаринської у фейсбуці.
