«Українською, будь ласка»: історія одного «ущємльонного»

Виповзла сьогодні зранку на нову пошту, бо останній день зберігання посилки. Іду, як потороч – кашляю, з шарфа, замотаного аж по вуха, стирчить немита дулька, на носі окуляри, бо око все ще червоне. Заходжу на пошту, а там перфоманс.

Якийсь дядько років під піісят оре на дівчину-операторку. Дядько здоровий, червонопикий, нахилився аж до неї за стійку, руками розмахує, дівчина йому намагається щось сказати, але там ноль реакції – “я вашу кантору па судам затаскаю, чьто за сєрвіс, за чьто я дєньгі плачю!”

З того, що намагається пояснити дівчина і оре дядько, я розумію, що йому помилково відправили посилку на інше відділення, при чому то інше відділення – тупо через дорогу (в них номери відділень на одну цифру відрізняються, одне умовно 117, інше 118, в мене постійно такі промашки, десь я затуплю, десь той, хто відправляє, недочує).

Дівчина йому намагається це пояснити, каже – ви можете забрати свою посилку там, або оформіть переадресацію, але тоді зможете забрати її вже завтра. Дядько вперся, що він хоче тут і вже. Розмова йде третій раз по колу, зрештою дядько видає “чьто із тєбя, тупой куріци, вазьмьош, зові старшего, я с нім разбєрусь”. Дівчина прям з полегшенням кличе, як я розумію, старшого по відділенню і йде до мене.

Але ж мені цікаво, чим то всьо закінчиться, тому нащурила вуха, слідкую за ситуацією. Підходить хлопчина, не сильно старший за цю дівчину, каже – я вас слухаю, в чому проблема? Дядько починає йому навалювати то саме, про тупу “сатрудніцу”, за що він гроші платить, “дайтє мнє жалобную кнігу”, “разбєрісь с етім пабистрєє, я спєшу” (чомусь такі люди обов’язково тикають всім у сфері послуг), всьо то, що ми вже чули. Хлопець це всьо слухає з покер-фейсом, і коли дядько нарешті затикає свій фонтан, спокійно каже – вибачте, я вас не розумію, говоріть зі мною українською, будь ласка.

Бляха, мені здалося, що вуйка там на місці інсульт накриє. Ета шарашкіна кантора єщьо пажалєєт. Он сєчяс аставіт жалабу на гарячєй лініі. Ти, малєнькій хамьониш, от сєгодня бєзработний. Да ваабщє, я сєчяс всьо сніму на відєо, і всєм пакажу, как ущємляют маі канституционні права. Я імєю права разгаварівать на свайом язикє. Пусть всє знают, что в Кієвє пално фашистав! Чьто, нєчєва атвєтіть?

Хлопець все так же спокійно каже – так, ви маєте право говорити тою мовою мовою, якою хочете.

Дядько такий – ага, то єсть, ти прізнайош, что мнє ето гарантіруєт канстітуция! (Бляха, от поясніть, чому вся ця пліснява завжди апелює до конституції? На кожному відео з тцк, на кожному отакому срачі, завжди має бути згадано про конституційні права. Чи це якась заучена фраза, яка, як вони думають, має всім показати глибину їх обізнаності?)

На що хлопець йому відповідає – безперечно. Але покажіть мені, де в конституції написано, що всі інші довкола повинні вас розуміти? Ви ж зараз вимагаєте не права говорити російською, а обов’язку від всіх довкола, щоб вони теж її знали. Чому я повинен знати російську? Закон мене до цього не зобов’язує.

Я стою, аж рота відкрила – бляха, такий очевидний і простий, але такий крутий аргумент! Дядько просто аж підскакує на пуканній тязі, повертається до мене зі словами “нєт, ну ви відітє, что здєсь тварітся?! С етім же нада чтота дєлать!”

Треба було бачити його лице, коли я захриплим басом відповіла, що перепрошую, я вас не розумію, українською, будь ласка.

Короче, дядько вилетів з відділення мало що не разом з дверима, я забрала свій пакунок, сказала хлопцю, що він крутий, і оце сиджу і думаю – от як можна нормально і адекватно домовитися з отакими ущємльонними, які свято вірять, що всі кругом їм винні? І які готові горло тобі перегризти, коли ти кажеш, що не послуговуєшся російською, але агресивна в нас тут саме українізація, не переплутайте.

Матеріалом для публікації став пост Анастасії Гаріджук у фейсбуці.