Українська мова — це те, що робить нас не просто громадянами України, а людьми, які здатні втримати свою державу

Зазвичай я публікую лише звіти від імені фонду — коротко, по суті: що зроблено, кому передано, завдяки кому доставлено. Пишу про виконану роботу, не додаючи особистих думок. Але цей пост — виняток. Можливо, один із небагатьох особистих. І, як на мене — один із найважливіших.

Вже дванадцятий рік відкритого збройного протистояння, що почалось із АТО ще у квітні 2014 року. Вже четвертий рік повномасштабної війни. Москалі нищать наші міста, вбивають мирних людей, знищують нашу культуру, нашу ідентичність. І віддає накази мовою, яку ми досі чуємо щодня у центрі Києва. Мовою, яку досі передають своїм дітям українські батьки.

І от я почув це знову…

Велика компанія, святкування з дітьми, сміх, тости — і жодного українського слова. І жодного слова про Україну. У тому середовищі не відчувалось, що в країні війна.

Київ. Серце країни, яка бореться за свою незалежність. І це , погодьтесь, не поодинокий випадок. І це, погодьтесь, не лише в Києві…

За два тижні у столиці, куди приїхав у службове відрядження, я не раз ловив себе на думці: української в побуті — менше, ніж очікуєш. Менше, ніж було ще кілька років тому.

І це лякає.

Мова — це не просто, як нас колись вчили в школі, засіб спілкування, пізнання і впливу. Це фронт. Це перший бар’єр, за яким стоїть наша ідентичність.

Відсутність своєї мови — це перший етап колонізації. Це та сама тиша, з якої починається злам. Московія це знала завжди. Тому так методично русифікувала українців десятиліттями.

Згадаймо факти. У 1720 році Петро I заборонив друк українських книжок. У 1863 — Валуєвський циркуляр обмежив друк українською. У 1876 — Емський указ повністю заборонив українське слово в театрі, освіті, на сцені. У ХХ столітті — обов’язкова російська в школах, витіснення української з науки, кіно, медіа. Це була цілеспрямована політика знищення української ідентичності.

Іноді хтось каже: «А от в інших країнах є дві державні мови, і все нормально». Так, є такі випадки — наприклад, у Бельгії, Швейцарії, Канаді. Але в цих країнах двомовність є наслідком історичного співіснування різних народів на одній території — народів, які визнавали одне одного, мали право на свій голос і розвивалися паралельно. Там не було війни за знищення одного з них. Там не було колоніального поневолення. Там була повага.

А в нас — інша історія.

Російська мова навʼязувалась силою колонізатора, який прагнув знищити нашу мову, культуру й самобутність. Ми не мали вибору. Нас змушували. І сьогодні ми маємо справу не з історично сформованим співіснуванням, а з реальною загрозою — країною, яка досі хоче нас або поневолити, або знищити. І яка послуговується тією ж мовою, яку ми досі часто чуємо в себе вдома.

Для порівняння: подивіться на Білорусь. Формально у них є дві державні мови, але ж фактично російська витіснила білоруську майже повністю! І тепер країна втратила не лише мову, а й незалежність. Це яскравий приклад того, як двомовність може стати зброєю для окупації, якщо не стояти за своє.

Бо ми — українці — дуже часто є кращими, ніж нас хоче бачити агресор! І єдиний спосіб для нього з цим впоратись — зламати нас. Забрати мову, забрати памʼять, зробити нейтральними. А значить — беззахисними.

Поляки говорять польською. Французи — французькою. Італійці — італійською. Це природно, це правильно, це гідно. І в цей же час у нас певна частина суспільства досі живе з відчуттям, ніби “мова — не головне” і #какаяразніца. Але саме через цю байдужість і формується ґрунт для нової окупації. Бо без мови — немає опори.

Я не говорю зараз про військових чи специфічні ситуації. Хоча у перші дні повномасштабної мова стала для нас кодом, захистом, паролем. Згадайте паляницю, об яку заплітались язики окупантів! Здавалось би, ось момент істини, точка біфуркації! Але …

І давайте згадаємо про звичайні родини, дітей, працівників кафе і офісів. Тих, хто вже міг перейти на українську — але не перейшов. Хто не вчить, не підтримує, не передає її далі, не купує книг українською, не дивиться фільмів чи серіалів.

Це не просто звичка — це відповідальність. Кожного з нас.

Ми мусимо усвідомити врешті-решт, що саме українська мова — це те, що робить нас не просто громадянами України, а людьми, які здатні втримати свою державу! Це мова, яка дає ідентичність, гідність, напрямок. І кожного разу, коли ми її не використовуємо — ми, хоч трохи, але відступаємо.

Я знаю, що цей пост прочитають ті, хто розуміє, про що я. А ще,сподіваюсь, і ті, хто вагається. Якщо ти досі думаєш, якою мовою краще, просто згадай: накази на знищення твоєї землі, накази про знищення твоїх захисників, твоїх друзів, накази про ракетні обстріли українських міст звучать саме російською. То що ж обираєш ти?

Фото буде додано. Дякую всім, хто підтримує українське не лише в думках, а в щоденних вчинках. І якщо ти дочитав до цього місця – переходь за реквізитами і закинь донат на те, аби накази про знищення нас звучали рідше – і допоможемо нашим захисникам бути точними та автономними на позиціях.

Збираємо 73 000 грн на:

• Лазерний далекомір Leica Rangemaster CRF 2800.COM
• Зарядну станцію EcoFlow Delta 2

Це не просто техніка, а реальна допомога для наших військових, аби корегування вогню було точним, а дрони, рації та тепловізори не сідали в найвідповідальніший момент.

• Посилання на банку
• Номер картки банки: 4441 1111 2723 6796

Наближаймо Перемогу спільними зусиллями!

З повагою та сподіванням на підтримку – керівник БФ “Новопоміч” Тарас Макарук