Смерть військового ТЦК, якої могло не бути: де ми опинилися

Вбивство військовослужбовця на Полтавщині – це не просто кримінальний злочин, це вирок суспільству, в якому ми зараз живемо. Смерть людини, яка виконувала свій обов’язок перед державою, стала кульмінацією багаторічного суспільного і державного провалу, де кожен наче має свої закони й правду.

Спробуймо поглянути на картину ширше. В Україні зараз, у розпал повномасштабної війни, ситуація виглядає як хаотичний конвеєр зламу правил і принципів. В той час, коли одні добровільно йдуть на фронт і гинуть під обстрілами, інші шукають лазівки, щоб за 8–12 тисяч доларів виїхати за кордон і спокійно жити. Мобілізація перетворилася на театр, де замість системного підходу панують паніка і зловживання. Окремі військові комісаріати давно втратили довіру, перетворившись на символи корупції.

І ось у цьому контексті трапляється вбивство. Людина бере зброю і стріляє у військового. Для чого? Щоб “звільнити” знайомого від обов’язків служби? У що ми перетворюємося як нація? Як ми можемо перемагати ворога на фронті, коли в тилу точиться інша, внутрішня війна – війна за несправедливість і власну вигоду?

Цей випадок показує, як тонка межа між героїзмом і зрадою. Військові, які повертаються з передової, бачать розділену країну: ті, хто б’ються за кожен метр своєї землі, і ті, хто просто чекає, щоб “це все” закінчилося без їхньої участі. Тих, хто має мільйонні статки і уникнув мобілізації, жодним чином не зачіпають трагедії інших. І це вже не поодинокий випадок – це системний розлад.

Закони в Україні рівні для всіх – так, принаймні, заявляє Конституція. Але в реальності ми стикаємося з тим, що “рівніші” мають більше прав і можливостей. Як пояснити солдату, який у мороз тримає позиції, що хтось за великі гроші виїхав і п’є каву в Берліні чи Варшаві? Як пояснити його матері, що на її сина дивляться, як на розхідний матеріал? Як пояснити людям, що життя військового має цінність, коли в тилу його готові вбити за автомат?

Це не окрема проблема мобілізації чи злочинності. Це комплексний провал довіри між владою, суспільством і законом. Якщо ми далі будемо рухатися в цьому напрямку – країна почне катастрофічно втрачати внутрішній фундамент. Зневіра поширюється, як інфекція, вразивши майже всі соціальні інститути.

У нашої держави зараз два фронти – зовнішній і внутрішній. І якщо ми дозволимо розвалу тилу продовжуватися, жодна перемога на передовій не матиме значення. Війна – це час жорстких рішень і чесних підходів. Ми не маємо права забувати, що справедливість – не просто поняття з підручників. Справедливість – це те, що або об’єднує, або руйнує націю.

Ми можемо перемогти ворога на полі бою, але чи зможемо подолати ворога в собі? Чи зможемо стати єдиною державою, де закон буде понад усе? Це питання, на яке відповідь залежить від кожного з нас. І, на жаль, часу на роздуми залишилося дуже мало. Він взагалі є? Чи ми вже в “піке”?

Нагадаємо, 1-го лютого у місті Пирятин на Полтавщині, на автозаправній станції застрелили військовослужбовця Полтавського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки.

Джерелом для публікації став блог Аліни Михайлової виданні “Українська правда”.