Іду заради того, аби стати на захист захисників України
Рішення про моє висування здивувало багатьох, мушу пояснити, чому і нащо то мені треба.
Чимало побратимів запитують “Сань, нащо тобі оте все депутатство, то ж така брудна справа?” А разом із тим не маю іншого виходу. Як голова міської спілки ветеранів АТО – мушу. Бо хтось повинен захищати! В 2014-му не питали, чи хочу. Так і зараз сам себе не спитав. Просто зрозумів, що повинен стати на захист хлопців, їх родин, а зокрема родин і пам’яті тих, кого війна забрала…
Хай би як не було, але коли постає питання землі, пільг, чи ще чогось – приходять. І хтось кричить в лице спершу одне, хтось не ходить на зустрічі спілки, каже про давні конфлікти. Я – офіцер. Я людина слова і людина честі, вірний присязі і народу України.
У мене не може бути ворогів поміж своїми. Не дивлюсь чи доброволець, чи по призову, чи служив короткотерміново чи вже на яку ротацію їде. Ви всі для мене рівні. Кожен із вас в першу чергу учасник АТО. А отже має право на те, що написано в законі. Моя мета – чи не найбільша – це монумент захисникам України. Від часу козацтва – до сьогодні. Аби мали куди прийти помовчати. Вважаю, що місто зобов’язане це зробити.
Чимало натикаюсь в новинах на публікації про відкриття чи роботу реабілітаційних центрів для учасників АТО та їх сімей. Не стану розписувати про моє минуле – ви і так все знаєте. Про це інколи нагадують сни і спогади, частіше нагадують болі в спині. Розумію, що такий центр треба. Навіть необхідний. Для того, аби хлопці могли жити. Для того, аби не було новин про самогубства. Я пам’ятаю добре про 93%. Ті, хто в темі, то знають, що це. І про те, що після 7 років після події в середньому починається – афганський синдром.
У нас він буде іловайським, дебальцевським, ізваринським, савурмогильським, аеропортним. І буде жорсткішим, бо повертались в країну, де говорили, що нас ніхто на війну не посилав. Бо у людей не було бойових дій, вільно звучала російська мова. Я пам’ятаю похорони тих, хто наклав на себе руки. Очі їх рідних. Я пам’ятаю, скільки важить хрест, який носив на чолі жалобної процесії.
Багато говорю з родинами, чиї сини і чоловіки стали Героями, бо з фронту повернулись лише тіла. Їх біль не згасає. Не обіцятиму золотих гір, зроблю лише те, що повинен зробити. Я повинен стати на захист захисників. Як очільник ГО “Нововолинська спілка ветеранів АТО”. Як один з вас. Я не дам забути, що війна триває!
