Ховатися від ТЦК – це ганебно

А ви помічали одну неприємну закономірність: найбільш гучні противники мобілізації та головні ненависники армії – це далеко не ті, хто щось створює, розвиває або бере відповідальність за своє життя і країну.

Якщо відкинути ботів і тих, хто пише за гроші ( а це майже 80% всіх коментарів в мережі), дуже часто це люди, яких можна назвати низьким прошарком суспільства. І мова тут взагалі не про гроші.

Ці люди можуть мати нормальний дохід, нерухомість, автомобілі, навіть якийсь бізнес. Але при цьому залишатися інтелектуально бідними. Їхній світ – це не про розвиток, не про сенси і не про відповідальність. Це про комфорт, звички і небажання виходити за межі свого маленького “зручно”.

Там, де одні обирають книги, навчання, подорожі, нові навички чи культурні події – ці обирають нескінченні “шашлички”, алкоголь і максимально прості розваги. І завжди знайдеться виправдання: “ми прості люди”.

Але проблема не в простоті. Проблема в тому, що “простий” у їхньому випадку – це синонім відмови від розвитку.

І саме цей інтелектуально пасивний прошарок сьогодні найгучніше виступає проти мобілізації. Не тому, що вони глибоко аналізують ситуацію. А тому, що вони не хочуть брати відповідальність і виходити зі свого комфортного світу.

І тут важливий момент: справа не лише у страху. Страх – це нормально.

Проблема в іншому – у відсутності внутрішнього розуміння, навіщо взагалі захищати країну. Для них це не про територію, не про мову, не про культуру чи традиції. Це щось абстрактне і далеке.

Їхня логіка проста: “аби мене не чіпали”.

Що буде навколо – вже другорядне.

Вони не думають про те, що приходить разом із втратою держави: чужі правила, чужа мова в публічному просторі, інша реальність, де твої права – не гарантія, а умовність. Бо для цього треба дивитися ширше, ніж межі власного подвір’я.

Їхній принцип – як зі сміттям: головне, щоб у мене було чисто, а що за парканом – байдуже.

І саме ці люди не просто критикують – вони системно намагаються знецінити тих, хто реально щось робить.

Військовий висловився в інтернеті? Значить “він не був на передку”.

Жінка служить? “Пішла не воювати”.

Волонтери просять донати? “Та вони всі крадуть”.

Це не аналіз і не критика. Це постійна спроба знайти негатив у будь-якій дії, щоб самому в це повірити і виправдати власну бездіяльність.

Бо якщо визнати, що військові воюють, волонтери допомагають, а хтось реально тягне на собі країну – доведеться поставити питання до себе.

А цього вони якраз і уникають.

І при цьому вони вигадали для себе зручну казку: нібито військові на фронті масово проти мобілізації та ТЦК. Нібито ті, хто воює, мріють повернутися і “розібратися” з системою та захистити їх від призову.

Бо так зручніше. Так можна нічого не робити і при цьому відчувати себе правим.

Але реальність інша.

Більшість військових чудово розуміє, що без мобілізації війна не закінчиться. Що без підсилення і ротації вони просто не витримають. І підтримка мобілізації серед тих, хто реально на фронті – це питання не ідеології, а виживання.

А ось найгучніші історії про “військових проти ТЦК” часто походять від тих, хто ще вчора сам уникав служби, а тепер сприймає все через призму особистої образи. І саме з таких випадків зручно будувати свою картину світу.

Бо їм не потрібна правда. Їм потрібно виправдання.

Бо значно легше знецінити армію, ніж визнати: хтось зараз ризикує життям, поки ти робиш вигляд, що це тебе не стосується.

У всьому світі захищати свою країну – це відповідальність дорослого суспільства.

І тільки там, де люди мислять вузько і короткостроково, з’являється масова позиція: “нехай хтось інший”.

Ніхто не зобов’язаний бути ідеальним. Але коли людина не служить, не допомагає, не підтримує під час війни – і при цьому дозволяє собі зневажати армію, це вже не позиція. Це спроба виправдати власну бездіяльність.

І правда тут незручна: проблема не лише в системі чи владі. Проблема в тому, що частина суспільства свідомо обирає інтелектуальну бідність, пасивність і життя в дуже вузькому світі, де головне – щоб їх особисто не зачепило.

Бо сильну країну будують не ті, хто прикривається фразою “ми прості люди”.

А ті, хто, незалежно від доходу чи способу життя – думають ширше і беруть на себе відповідальність.

Матеріалом дляпубліувції став пост Вадима Кириченка у фейсбуці.