Цінності, що мажуться на хліб: деколонізація як умова виживання

Наприкінці ХІХ ст. Італійський фотограф Пієтро Марубі переїхав до міста Шкодер, що знаходиться 300 км. північніше Тірани, робив серії фотографій етнографічного плану, де албанське населення було показане як “екзотичне”, “інакше”, відмінне від традиційного цивілізованого світу, таке, що потребує цивілізованого погляду ззовні, цивілізаційного визначення ззовні – класична схема заниження цінності автентичної культури.

Що відбувається далі з історією Албанії? Вже у 1939 р. фашистська Італія вторглася на територію Албанії, яка була швидко окупована. Король Ахмет Зогу втік, а країна стала частиною італійської імперії. Чому албанці дозволили себе тоді колонізувати ще до, якщо хочете, фізичної колонізації?

Подібним було російське великоімперське трактування усього українського як регіонального, такого що не пройшло епохи просвітництва, не мало своїх Вольтера і Монтеск’є (натомість інтенсивно намагалось присвоїти-приписати своїй культурі просвітницький спадок Григорія Сковороду, Миколу Костомарова, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша), а відтак не може належати до цивілізованого культурного світового спадку.

Пізніше ця традиція маргіналізації українського культурного спадку та української ідентичності агресивно втілювалась совєтським союзом, розчиняючи тотожність в аморфній масі “дружби народів”, дозволяючи лише поверхневі ознаки української самобутності. Росія повсякчас намагалася визначати українську ідентичність, заперечуючи її самобутність – століттями українську культуру зображували як сільську, фольклорну підмножину “великоросійської” культури, а не як суверенну, сучасну національну ідентичність.

Російська імперія та радянська влада вилучали українські культурні елементи – традиційні пісні, вишивку, їжу – та представляли їх як “регіональні варіації” російської культури. Українських авторів, художників та вчених асимілювали або таких як Леся Курбаса, Миколу Хвильового, ціле «Розстріляне Відродження» 1930-х років – “стирали” з культурної мапи фізично.

Незнання чи неприйняття власного культурного спадку і ідентичності сьогодні, відчуття меншоварті, активно присутня “індиферентність” у ставленні до культурного та архітектурного колонізаторського спадку радянських знаків і символів – частини однієї неоколоніальної стратегії делегітимізації
самовизначення колонізованих, обезличення і дегуманізації, усі ці симптоми залишаються актуальними для сучасної колективної пам’яті в Україні.

Чому ми продовжуємо дозволяти себе внутрішньо колонізувати навіть зараз під час щоденного фізичного виборювання права на існування? Чому толеруємо у власному публічному просторі знаки і символи, які несуть дуже чіткий тоталітарний радянський посил, а потім дивуємось, чому цей режим відчуває себе “запрошеним” на нашу територію, яка пасивно (толерувала) чи активно – актуалізувала історичну память і ностальгувала за мистецьким та культурним спадком країни-агресора – “яка нам різниця до знесення радянських пам’ятників, потрібно війну виграти, зносити пам’ятник – це не на часі”.

У низці країн Європи після 2022 р. російські меморіальні таблички, бюсти та символи на пам’ятках зазнали деколонізації або були прибрані за рішенням муніципалітетів. Будівлі, що асоціювалася із російським імперським чи радянським пануванням, змінили функцію – стали музеями, університетами, архівами.

Фінське м. Котка (Kotka) 14 червня 2022 р. забрало останню в місті статую Леніна1. У м.Турку (Turku) у квітні 2022 р. міська влада також прийняла рішення демонтувати пам’ятник Леніну (подарунок із Ленінграда 1977). Скульптуру “Світовий мир”, подаровану УРСР у 1990 р. видалили з громадського простору приблизно в той самий час.

Колишній “Музей Ленінa” був радикально оновлений, зсуваючи фокус на радянські репресії проти населення. У лютому 2025 р. він повністю змінив концепцію, тепер це “Музей Східних взаємин” (Nootti) – перехід від культу особи до огляду історичних взаємин між Фінляндією та країною-агресором – Росією.

Ці демарші мали форму жесту солідарності з Україною, та заразом були сприйняті як символічне відмежування від радянського та сучасного російського режимів через поступову деконтекстуалізацію, усунення символіки, і перетворення архітектури і символіки у національно переосмислену культурну спадщину.

Фінляндія перетворила травматичне імперське минуле на елемент національного зростання – замість репродукції залежності – шлях емансипації. В її публічному просторі немає місця для символів країни-колонізатора.

Це не реваншизм, а радикальна відповідальність за колективну пам’ять!

На відміну від цього, українське публічне поле й досі борсається в суперечливому ставленні до радянської символіки. Зокрема в нас на Волині (де зродилося УПА) толерується наявність радянських пам’ятників, зокрема увіковічнення пам’яті про здобутки червоної армії на території села Старий Чарторийськ, де велись бойові дії проти націонал-соціалістичної Німеччини. Одні апелюють до “історичної та культурної цінності” обʼєкта, для інших це питання “не на часі”.

Заразом, у культурній політиці ми досі часто не маємо послідовної державної стратегії, яка б бачила у деколонізації не лише історичну справу, а й фундамент сучасної національної безпеки. Попередня літепла відповідь від Українського інституту національної пам’яті на запит щодо знесення пам’ятника у с. Старий Чорторийськ відверто насторожує.

Пам’ять, яка не осмислена – репродукується. І поки у центрі українських населених пунктів стоять радянські мозаїки з міфологізованими трудовими і військовими подвигами – ми погоджуємося на внутрішню колонізацію. А отже, дозволяємо ворожій культурній матриці відтворюватися й далі, навіть у часи онтологічної загрози для власного існування.

Іншими словами, символіка – читайте цінності – як каже професор Ярослав Грицак “мажуться на хліб”, які є певним мірилом матеріального ціннісного виміру спільноти (до слова, Фінляндія має один із найвищих показників ВВП на душу населення, що особливо показово з огляду на мінімальні природні ресурси, але осмислену політику пам’яті орієнтовану на національні інтереси).

Національна суб’єктність починається із мови символів. Усвідомлення і переосмислення колоніального спадку – не лише питання історичної справедливості, а необхідна, життєво важлива передумова для власного збереження. Це включає не лише демонтаж монументів або зміну функцій будівель, а і перегляд освітніх програм, історичних наративів, мистецьких канонів, але передусім – ментальності і пам’яті.

Або, як пише польська філософиня Ева Доманська, постгеноцидна культура вимагає від нас не лише пам’ятати, але й діяти, критично осмислювати своє минуле, не репродукувати колоніальних образів, не погоджуватись на “цивілізаційний погляд ззовні”. Де на місці зруйнованих символів колоніального радянського минулого постають простори пам’яті, мистецькі лабораторії, музеї переосмислення, школи етичного лідерства.