<

За любов до доньки отримав позивний «Папік»: розповіли історію загиблого Героя з Володимира Сергія Засадка

Цей запис опубліковано більш як рік тому
15:06 | 22.03.2023 / Володимир / , /
Перегляди
1088
/ 1 коментар

Того літнього червневого дня Сергій Засадко повернувся до рідного Володимира, який зустрів його гучним сигналом потяга. Це була його остання дорога додому. А гудок залізничного транспорту – шана від колег, з якими герой працював бригадиром на Ковельській дистанції колії «Львівська залізниця» до того, як став на захист України. 

Солдат водій артилерійської батареї  Сергій Засадко загинув 28 квітня 2022 року внаслідок артилерійського обстрілу на Донеччині. Однак тіло воїна вдалося повернути через кілька місяців після експертизи ДНК. У нього залишилися дружина Надія, восьмирічна донечка Єва, батьки та дві сестри, пише ВСН.

“Коли стали зустрічатися з Сергієм, з’ясувалося, що обидва з двійнят”

Сергій був з двійнят. На світ з’явився разом із сестрою 12 липня 1984 року на престольне свято Петра і Павла. Закінчив НВК ЗОШ №3, після чого вступив до місцевого ВПУ на газозварювальника. Однак працювати пішов не за професією, хоча був професіоналом у своїй галузі. Крім того, добре знався на ремонті машин, тож був відомий серед водіїв як хороший ремонтник. Загалом, як говорить його дружина Надія, мав золоті руки. Та попри це пішов шляхом батьків, котрі все життя пропрацювали на залізниці.

“Уявіть, яким потрібно було бути фахівцем, якщо у старому “жигулі” дверцята та багажник переобладнати на дистанційне управління. З одного боку, це виглядало смішним, з іншого – говорило про те, що він чудовий майстер, – розповідає Надія Засадко. – Це так Сергій нашу стареньку машину “осучаснив”.

Вони познайомилися  на роботі. Жінка родом з Рівненської області, так збіглося, що вона також виявилась з близнюків, має сестру. Закінчила залізничне училище та отримала направлення у Володимир на залізницю, де пропрацювала кілька років, після чого перейшла на посаду чергової, на яку з нетерпінням чекала, бо планувала повернутися додому. Та життя внесло свої корективи. 

“Сергій почав приділяти мені увагу. Спочатку сприймала все за жарт. Та й інакше не можна було, бо він увесь час намагався розсмішити, у нього, до слова, було прекрасне почуття гумору, він був душею будь-якої компанії та нашого колективу. Відчуття того, що став частинкою мого життя, зрозуміла одного дня, коли його не було на роботі, тоді ніби чогось не вистачало, хоча правильніше – кого.

Згодом дружні стосунки переросли у романтичні, і ми обоє зрозуміли, що кохаємо один одного. А через пів року одружилися.  У 2014 році 25 лютого народилася донечка Єва.

Якраз тоді відбулася анексія Криму, разом із тим в Україні розгорталися тривожні події.  А коли розпочалася мобілізація, Сергій заговорив про те, що повинен іти захищати державу. Я запанікувала, бо не уявляла, що робитиму сама з немовлям. Якраз тоді потрапила до лікарні, і коханий змушений був взяти на себе обов’язки по догляду за донечкою.

Тоді ми обоє навчалися. Сергій – у Львівському залізничному технікумі, я – у Дніпропетровському залізничному університеті. Разом зі мною їздив у Дніпро, допомагав з Євою. Ми завжди і всюди були разом, тож я не уявляла себе без нього”. 

За любов до доньки отримав позивний “Папік”

24-го лютого країна прокинулася від вибухів. Ворог наступав з кількох сторін. Попри значну перевагу у силі, наші ЗСУ дали достойну відсіч. На жаль, не обійшлося без втрат. Сергій не міг спокійно спостерігати за тим, як гинуть хлопці, і пішов до військкомату.

“На той час ми проживали у батьків чоловіка у Зимне, а у нашій квартирі згодом поселили переселенців з Маріуполя. Того лютневого дня коханий написав повідомлення, у якому зізнався, що дуже любить нас із донечкою, і щоб я берегла себе та її. Якраз на очі натрапила інформація про мобілізацію, і я хотіла телефонувати йому, але він задзвонив сам.

Передчуваючи недобре, поцікавилася, де він, і чи забере мене з роботи, як він це завжди робив. Відповів, що приїде по мене. Але приїхав свекор. Коли дізналася про те що Сергій мобілізувався, дуже плакала. Навіть більше, хотіла піти разом із ним служити, та зупиняла думка про дитину. 28-го лютого він уже був на полігоні, якраз тоді на нього прийшла бронь. Про те, що міг би не йти на війну, й чути не хотів. Сказав, що він там, де має бути. А  у березні його перекинули до Краматорська”.

У підрозділі, у якому випала нагода служити Сергію Засадку, переважна більшість хлопців була з Донеччини. У розмові з дружиною жартома зізнавався, що навчає їх української мови, і вже є певні успіхи. На війні отримав від побратимів  позивний – “Папік”. З їхніх розповідей Надія дізналася, що так вони називали його через неймовірну любов до донечки, про яку постійно розповідав. 

“Він справді розчинявся у ній. Вона для нього була всесвітом. І коли потрібно бути принцесою, був нею. Кумедно було спостерігати, як “папік” під два метри зросту, покірно сидів на підлозі з яскравим макіяжем, а Єва фарбувала йому нігті. У дитсадку та школі на усіх заходах вони були разом, разом проводили весь вільний час, вчили уроки, відвідували гуртки. А ще він вчив її бути сильною і самостійною”. 

Перебуваючи у зоні бойових дій, Сергій давав про себе знати кілька разів на день. Завжди запевняв, що з ним усе гаразд. Хоча у нього не завжди було все добре. Навіть у скрутних ситуаціях солдат Засадко намагався знаходити позитив і підтримувати інших.

З розповідей одного з побратимів, якось вони потрапили під сильний артилерійський обстріл, з якого ледь вибрались живими. І поки хлопці приходили до тями, до них підійшов Сергій зі словами: “Я не встиг доказати анекдот”. У хлопців ледь цигарки з рук не випали. 

“Того фатального дня він, як завжди, подзвонив у гарному настрої. Ми порозмовляли, і я б мала заспокоїтись, що з ним все гаразд. Однак не лише на душі стало чомусь не спокійно, а й погіршилось самопочуття. Я на трохи прилягла, потім вирішила піти до церкви, сподівалася, що після цього стане легше.

Погане передчуття чомусь ніяк не покидало мене. Я набрала Сергія, але він не відповідав. Ввечері також не брав слухавки. Це мене насторожило, та спробувала себе заспокоїти, що може не бути зв’язку. Вранці ситуація повторилася. А за якийсь час подзвонили квартиранти і повідомили про те, що мене шукали з військкомату. Я зателефонувала за вказаним номером, який їм залишили, і почула страшну звістку. Голос, який повідомив її, ще довго будив мене вночі”.

Довга дорога додому Сергія Засадка

З розповідей побратимів Сергія, вони поверталися із завдання, як почався артилерійський обстріл. Один зі снарядів розірвався поруч з машиною, за кермом якої був Сергій. Кількох бійців викинуло, деякі отримали контузії та поранення.

Побратим Сергія Владислав оговтавшись, побачив, що той так і залишився сидіти нерухомо у кабіні. Він став кричати, що витягне його звідти, але почалася детонація боєприпасів, і автівка загорілась. Майже два місяці тривала експертиза ДНК. І лише 22-го червня герой повернувся додому на щиті.

“Цифра 28 стала фатальною для чоловіка. 28-го лютого він пішов на війну, 28-го квітня загинув. Від дня його загибелі минув майже рік, а я й досі не змирилася з його смертю. Ніби дитина, вчуся жити, усвідомлюючи, що більше ніколи його не побачу. Важко повірити, але восьмирічна донечка виявилася сильнішою за мене. Воно й не дивно, бо такою її навчив бути Сергій. Коли починаю плакати, підходить до мене і просить заспокоїтись. А ще любить дарувати квіти. Каже, раз тата немає, а саме він задаровував нас ними, вона їх даруватиме мені».

Надія розповідає, що їх з донечкою підтримують колеги по роботі. Роблять це у пам’ять чоловіка, якого любили та поважали. Вони подарували Єві гарного велосипеда та смарт годинника. Не забувають та обіцяють приїхати після перемоги побратими Сергія, котрі часто телефонують та цікавляться життям Надії та Єви. А на свято Миколая надіслали у подарунок малечі багато солодощів. 

“Сергій інколи сниться мені. Одного разу наснилось, що збираю його у дорогу, а він сидить біля фонтану увесь мокрий. Напевно, це через мої сльози. Я сіла йому на коліна, обійняла, і слізно прошу не їхати, пояснюю, що дуже важко без нього. Він обійняв мене і каже: “Мушу йти, щоб перемогти”. Після чого ми починаємо танцювати. А я продовжую плакати. Він продовжує заспокоювати і говорить, що все буде добре.

Якось приснився Єві, що вибирав з нею іграшку, яку вона мене просила купити напередодні. Ми пішли у магазин, і вона вже вибрала, та потім поглянула на іншу, і попросила її, додавши, що з татом уві сні саме цю вибирала. Від її слів у мене мурашки побігли по тілу. Чомусь віриться у те, що він завжди поруч, і незримо оберігає нас”. 

Сергій Засадко за життя не лише був майстром на всі руки, який умів виготовляти ковані вироби, ремонтувати машини, а ще був донором. Кожних два місяці здавав кров, і лише кількох місяців не вистачило, щоб отримати звання почесного донора України. Разом з дружиною планували другу дитину, про те, що може не повернутися, навіть думки не допускав, бо мав далекоглядні плани.

“Сергій, як і більшість хлопців, котрі пішли на війну, не служив у війську. Але у перші дні повномасштабної війни не роздумуючи взяв до рук зброю, бо своїм обов’язком вважав захист батьківщини. На жаль, його слова про те, що він там, де має бути, тепер мають інше значення”.

Поховали Героя у селі Зимне. 




один коментар
  1. Папіком зазвичай називають за любов не до доньки, а, скорше, до чужої доньки майже повнолітнього віку

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

22 Травня, Середа