«Ми так і залишились навіки нареченими»: спогади про загиблого Героя з Володимира
Молодший лейтенант командир зенітно-ракетного взводу 14 ОМБР імені князя Романа Великого Вадим Киричук (позивний «Балу») з Володимира загинув 10-го червня 2024 року у селі Подоли Куп’янського напрямку Харківської області.
Петицію про присвоєння йому звання Героя України подала його кохана дівчина Аліна Маркусь, з котрою познайомився на Харківщині, і з якою планував створити сім’ю, пише ВСН.
Втративши найрідніших людей, у десять років залишився сиротою.
«Коли розпочалася повномасштабна війна, моє місто Куп’янськ частково опинилось в окупації, за нього тривали важкі бої, і задля безпеки ми з родиною були змушені на деякий час виїхати. Коли ж наша армія звільнила його, повернулися до свого будинку, у якому на той час проживали наші військові, серед яких був і Вадим, – розповідає Аліна. – Ми з мамою не стали їх виселяти, та перебралися до сусідів. Згодом стала готувати для них, мені дуже хотілось чимось допомогти, усвідомлювала, як їм важко, тож хоч невелика, але підтримка не завадить. Так познайомилась з Вадимом, і одразу зрозуміли, що подобаємось один одному».
Вадим Киричук народився у Володимирі. Йому було десять років, як помер батько, за пів року не стало бабусі, а ще за стільки ж часу у засвіти пішла мама. Таким чином упродовж півтора року хлопець втратив найрідніших людей, залишившись круглим сиротою. І якби не двоюрідний дядько, батьків брат Михайло, опинився б в інтернаті.
«Як сьогодні пам’ятаю, було 21-ше листопада, за старим стилем християнське свято – Архистратига Михаїла і водночас мій день ангела. Я тоді займався бізнесом, і якраз повертався з Києва. У дорозі дізнався про смерть мами Вадима. Ця звістка змінила мої плани, я тоді збирався летіти в Австралію, на руках були усі документи, та через похорон виліт довелося відкласти, – ділиться спогадами опікун воїна, який замінив йому батька, Михайло. – Коли братову поховали, постало питання: що буде з хлопцем? Ситуація складалась не на його користь. Попри наявність родичів зі сторони матері, на нього чекав інтернат. Я не спав майже всю ніч, думав, зважував, і вкінці прийняв рішення: не поїду я ні в яку Австралію. Після пережитого Вадим отримав психологічну травму, став заїкатись, та найбільше боявся опинитися в інтернаті. Я подав документи на оформлення опікунства, і у нас розпочалося нове життя».
«Підписавши контракт, взяв мій позивний»
Вадим Киричук навчався у ліцеї №5 імені Кореневського. Михайло зізнається, він доклав усіх зусиль, аби хлопець успішно закінчив навчання. «Я намагався донести, що знання насамперед потрібні йому, бо лише від нього залежить його майбутнє». Зі слів Михайла, син ніколи ні в чому не мав потреби, бо він дбав про нього, як про рідного. Пригадує, коли тому виповнилось 14 років, подарував комп’ютер з колонками та іншою оргтехнікою, яку не кожен міг собі дозволити у ті часи. Дізнавшись про поїздки дітей сиріт до «Артеку», домігся, щоб Вадим також поїхав. Таким чином він кілька років підряд їздив у табір, а одного разу – на море до Одеси. А коли хлопець висловив бажання рибалити, купив найкращі снасті, аби той міг їздити на рибу з друзями. До слова, його батько був затятим рибалкою, його захоплення передалося й сину.
Після школи Вадим вступив до Волинського національного університету імені Лесі Українки на історичний факультет на бюджет. Про те, що був сиротою, нікому не сказав. Однак з роботою після отримання диплома не склалось, і хлопець разом з другом вирішили поїхати за кордон на заробітки. По поверненню не став бігати від армії, і пішов на строкову службу, а вже за кілька місяців, це було 7 вересня 2018 року, – на день народження Михайла, підписав контракт із ЗСУ.
«Я сам колишній військовий, виріс у родині, де всі служили, навіть мама. Тому коли Вадим вирішив долучитися до лав ЗСУ, підтримав, хоч і попередив, що доведеться їхати у зону АТО. Батя, (так називав мене з дитинства, відколи замінив йому рідного батька) можна я візьму твій позивний», – запитав мене. Мій позивний «Балу» завжди приносив мені успіх, тому був тільки «за». Йому подобалась військова служба, й дуже радів, коли отримував чергове звання. У таких випадках казав, що буде доганяти нас з дідусем. Мій батько був полковником, я з мамою – старшини, брат теж військовослужбовець. За шість років, починаючи з солдата, Вадим дослужився до звання молодшого лейтенанта, яке отримав за три місяці до загибелі. Пригадую, як радісно заявив, що нарешті перегнав мене. Я щиро радів його успіхам, і бажав дослужити до генерала».
«Коли він переїжджав, подарувала свій хрестик, як оберіг»
Вадим Киричук був на полігоні, коли розпочалося повномасштабне вторгнення. Їх перекинули спочатку у Миколаїв, потім на схід. Його бойовий шлях пролягав через Бахмут та Куп’янський район, де він познайомився зі своєю коханою Аліною.
«Наші стосунки розвивалися стрімко, ніби ми знали одне одного все життя. Кожен день приносив нові відкриття, здавалося, час летить невблаганно швидко. Ми легко знаходили спільну мову, а спільні мрії й плани з’являлися самі собою, – продовжує ділитися спогадами про коханого Аліна. – Був початок жовтня 2022 року, одного дня Вадим повідомив про те, що вони переїжджають. Я стала плакати, бо не хотіла розлучатись, але розуміла, так треба. У мене був ланцюжок із хрестиком, і я вирішила подарувати йому, як оберіг. Він залишив свої контакти, й ми тримали зв’язок телефоном. А вже у листопаді я приїхала до нього у Володимир. До слова, це була моя перша дальня поїздка, бо так далеко сама ніколи не їздила. Вже там познайомилась з його батьком Михайлом, з яким ми одразу знайшли спільну мову, і який дуже тепло до мене ставився. Згодом наші зустрічі почастішали, я приїздила до коханого, як тільки випадала можливість. Ми могли годинам розмовляти й ділитися сокровенним, були щемливі моменти, коли обидва давали волю сльозам, і знали, що про це ніхто не дізнається, бо довіряли один одному. А ще Вадим почав робити у батьківському будинку ремонт, аби ми могли жити у ньому після одруження. Правильніше, зароблені гроші надсилав Михайлу, а той займався будинком. Разом із тим, мріяв про сина, про що часто говорив».
Вони відчували один одного на відстані
Про те, що у Вадима є дівчина, Михайло дізнався від нього, й зрадів новині. Хлопець розповів батькові про їхнє знайомство, й зізнався, що планує освідчитись, а весілля справити у липні. Дівчина кілька разів приїжджала у гості. Одного разу приїхала з мамою, від якої Михайло дізнався про те, як вони були змушені виїхати через обстріли, рятуючись від окупації, про те, як повернулися, коли місто звільнили від росіян, і в будинку зустріли Вадима з хлопцями. У пошуках житла, серед напівзруйнованих будівель, воїни знайшли ту, яка вціліла, і заселилися в одній кімнаті. А ще розповіла про знайомство та кохання з першого погляду Вадима та Аліни. Стосунки між закоханими тривали півтора року. Увесь цей час дівчина підтримувала його, і часто приїжджала, де б він не був. Її знали побратими та командир, усі вони з повагою ставились до неї. А у січні 2024 Вадим освідчився Аліні.
«Він якраз перебував у відпустці, і я приїхала до нього у Володимир. Прокинувшись вранці, сказав, що поїде з братом у магазин по продукти, хоча холодильник був забитий ними, про що я йому сказала. Їх не було кілька годин, а коли повернулися, помітила його хвилювання. Коли ж брат увімкнув камеру, все зрозуміла. Вадим хотів, аби ми одружилися обов’язково у Володимирі. На жаль, не судилося, ми так і залишились навіки нареченими».
Дівчина розповідає, між Вадимом і нею був невидимий зв’язок, вони відчували один одного на відстані. Так, одного разу їй не давала спокою тривога, від якої серце було не на місці. Хоча дівчина постійно хвилювалась за коханого, коли той був на позиціях. Того дня її душа була не на місці – щось невидиме й невловиме тривожило середини. І вона написала про це Вадиму. «Ти й справді відчуваєш мене, – відповів він. – Бо якраз зараз нас сильно обстрілюють».
Був початок червня, Аліна вкотре приїхала до Володимира на прохання Вадима. Хлопець не вперше просив її відвідати батька, у якого крім нього та брата, його дядька, який теж воює, нікого не було. Так він намагався компенсувати ту увагу, якої не міг приділити йому через війну. Того недільного вечора Аліна чекала на дзвінок від коханого, він завжди телефонував, коли повертався з позицій. Коли ж задзвонив, зраділа, а потім дала слухавку Михайлу. Це була остання їхня розмова.
«Наступного дня Аліна не дочекавшись дзвінка, стала бити на сполох. Я заспокоював її, намагаючись пояснити, що це війна, і всяке буває. Може зайнятий, і не має як взяти слухавки. Однак мої слова на неї не подіяли, і хвилювання меншим не стало. Десь о сімнадцятій годині подзвонили знайомі, й повідомили, що Вадим загинув. Спочатку не повірив, адже могли помилитись, а ще у мене жодного разу не виникало думки, що з ним може щось трапитись. Був упевнений, що повернеться додому живим та неушкодженим. Я щиро сподівався, що на старості буде до кого голову прихилити, та й онуків няньчитиму. На жаль, не судилося».
«Після смерті снився, і намагався через мене попередити хлопців про небезпеку»
Напередодні загибелі коханого Аліні ледь не щодня снилися тривожні сни, яким намагалась не придавати значення. Та й Вадим завжди заспокоював, запевняючи, що усе буде добре, навіть тоді, коли перебував у Бахмуті.
«Понеділок розпочався тривожно. Вадим мав би змінитись, і дати про себе знати, але чомусь мовчав. Наступного дня, 11 червня, я мала повертатись додому, на руках був квиток на потяг до Харкова. Ми домовились про те, що за місяць приїдемо разом з ним та мамою. Десь по обіді зателефонував його побратим, і висловив співчуття. Не повірила, стала набирати хлопців, з якими служив, але ніхто не відповідав. За кілька годин приїхав двоюрідний брат, який був свідком освідчення Вадима, й підтвердив інформацію про загибель. Згодом дізналася про те, що коханий загинув в результаті обстрілу. Двоє хлопців було поранено, його смерть була миттєвою».
На похороні Аліна ледь трималась на ногах, періодично втрачаючи свідомість. Вона сиділа біля труни і не зводила з неї очей, поруч стояв коровай, який мав стати символом їхнього шлюбу, натомість став гірким нагадуванням про нездійсненні мрії та втрачене майбутнє.
«Після смерті Вадим часто снився, особливо до сорока днів. Уві сні чомусь сердився, й згадував своїх хлопців та командира, ніби щось намагався донести. А я ніяк не могла второпати, чого від мене хотів. Допоки не дізналась, що одного дня вони потрапили під жахливий обстріл, на щастя, усі лишились живими. Тоді до мене дійшло, що він намагався попередити їх, і сердився, коли не розуміла».
Після смерті коханого Аліна створила петицію про присвоєння йому звання Героя України, яку просить підтримати за цим посиланням.
Поховали Вадима Киричука на Федорівському кладовищі. Йому назавжди 29.
Автор Жанна Білоцька
