Валентин Мороз: його звільнення вимагав увесь світ
15-го квітня виповнюється 90 років від дня народження Валентина Мороза – відомого історика і дисидента, багаторічного політв’язня радянських тюрем і таборів, члена англійського ПЕН-клубу.
Про це пише Район. Історія.
Луцьк. Клуб поетичного слова
Народився він у селі Холонів на Волині. У 1958 р. Закінчив історичний факультет Львівського університету. Працював учителем у середніх школах Волині, а з лютого 1964 р. викладав новітню історію в луцькому, а згодом й івано-Франківському, педагогічному інститутах.
У Луцьку Валентин Мороз увійшов до Клубу поетичного слова, який очолював філолог Дмитро Іващенко. Це був гурток поширення поезії українських шістдесятників. У нього входили студентки: Анатолія Панас, Олеся Ковальчук, Мирослава Герасимович, Марія Мельничук, поет Кость Шишко. Збиралися на квартирі Дмитра Іващенка у центрі міста.
Під впливом Валентина Мороза культурницький клуб став неформальний дисидентським гуртом. Мороз взяв на себе функції постачання забороненої літератури до Луцька, а Іващенко займався її розмноженням, виготовленням фотографованих та друкованих копій. У подальшому із самвидавними матеріалами ознайомлювалися інші члени Клубу, які, своєю чергою, їх поширювали серед знайомих.
Протягом 1964 – першої половини 1965 рр. Іващенко й Мороз налагодили тісну співпрацю з київськими та львівськими шістдесятниками і дисидентами. Контакти гуртка з Київським клубом творчої молоді здійснювалися через викладача Луцького педагогічного інституту Стефана Забужка, який спілкувався з Євгеном Сверстюком.
Арешт
У 1964-1965 роках КДБ організувало прослуховування квартир Дмитра Іващенка в Луцьку і Валентина Мороза в Івано-Франківську. Арешти дисидентів відбулися одночасно – 1 вересня 1965 року. Формально їхні справи об’єднали 25 листопада 1965 року, але всі слідчі дії в Луцьку та Івано-Франківську відбувалися узгоджено та синхронно. Під час обшуків виявили антирадянську літературу та засоби для її копіювання. Слідство тривало три місяці. На Волині відбулося 18 обшуків на квартирах шістдесятників, відтак гурток перестав існувати. Відбувся ідеологічно-адміністративний терор проти їх найближчих соратників, друзів і знайомих. На Волині організовано численні збори трудящих, які «одностайно засудили дії націоналістів та антирадянщиків».
У середовищі українських дисидентів арешт В.Мороза спричинив масштабну кампанію на його захист. Поет Іван Світличний із Києва їздив у Москву в пошуках доброго адвоката. Найактивніше заходи протесту проводив публіцист-дисидент В’ячеслав Чорновіл. А влада у відповідь – нові арешти. Спецоперація КДБ під назвою «Справа 88» у серпні-вересні 1965 р. отримала у вітчизняній історіографії назву – перша хвиля арештів української інтелігенції. За ґрати потрапили відомі діячі культури – Іван Світличний, Опанас Заливаха, Михайло і Богдан Горині, Іван Гель,Михайло Осадчий та інші.
Табори особливо суворого режиму
Кримінальну справу Іващенка і Мороза слухали в Луцьку у відкритому судовому засіданні 17-20 січня 1966 року. Це був перший судовий процес над українськими дисидентами, заарештованими під час хвилі арештів 1965-1966 років. У 1966 р. радянська влада організувала ряд судових процесів над заарештованими. Більшість із них було засуджено до ув’язнення від кількох місяців до шести років. Волинський обласний суд прирік В. Мороза на чотири роки ув’язнення в колонії суворого режиму.
Валентин Мороз після звільнення у 1969-му продовжив друкуватися у самвидаві, за що у 1970 році знову був арештований. На закритому судовому процесі йому дали максимально можливий вирок – 6 років спецтюрми, 3 роки таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання.
Цей вирок викликав жорстку реакцію в правозахисному русі в Україні та за кордоном. Відбулося понад сорок акцій протесту до Верховного Суду УРСР, у США й Канаді пройшли демонстрації протесту біля радянських посольств і консульств. Ім’я Валентина Мороза за кордоном стало символом жорстокості радянського тоталітарного режиму і придушення свободи слова.
Ув’язнення у Владимирській в’язниці було найважчим через нелюдські умови утримання. За сталінською традицією чекістів його помістили у камеру з кримінальниками. Вони знущалися з нього, була і спроба вбивства – один з них завдав Морозу чотири поранення загостреною ложкою у живіт, у лікарні накладали шви. Потім майже два роки дисидента тримали в одиночній камері, що погіршило його моральний і психологічний стан.
Проте і в умовах Володимирської тюрми Мороз умів протистояти системі. Під час побачення з дружиною і сином у квітні 1973 р. він відмовився перейти на російську мову. За це його побачення було перерване. У серпні 1974 р. він написав листа на ім’я першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького, де описав факти порушенні прав українців у Володимирській тюрмі. У 1974 році В.Мороз витримав 145-денну голодівку, домагаючись переведення з в’язниці до табору. Про ці митарства його дружина Раїса Мороз повідомила зарубіжним журналістам. Виникла нова хвиля підтримки дисидента у всьому світі. За звільнення Мороза клопотав лауреат Нобелівської премії миру, дисидент, академік Андрій Сахаров.
Обмін на агентів КДБ та громадянство Канади
Під тиском громадськості 22 листопада 1974 року Мороза перевели з камери-одиночки до політичних в’язнів. І там він брав участь у їхніх колективних протестах. Під час проведення XXV з’їзду КПРС у 1976 році група з 32 політв’язнів, серед яких був Валентин Мороз, Юрій Шухевич і російський дисидент Володимир Буковський, провели акцію з вимогами припинити використання голоду як покарання і вплив на дисидентів та проти психіатричних репресій проти них.
Влітку 1976 року Мороза помістили у виправно-трудову колонію в с. Сосновка в Мордовії.
Під тиском міжнародних акцій на підтримку українських політв’язнів радянська влада обміняла Мороза та ще чотирьох дисидентів – Олександра Гінзбурґа, Георгія Вінса, Марка Димшиця та Едуарда Кузнєцова – на радянських агентів КДБ Черняєва та Енгера, колишніх службовців ООН, засуджених у США на великі терміни за звинуваченням у шпигунстві. Обмін відбувся в ніч з 27 на 28 квітня 1979 року у Нью-Йоркському аеропорту імені Джона Кеннеді, куди п’ятьох політв’язнів доправили, навіть не повідомивши, куди і для чого їх везуть.
За кордоном Валентин Мороз із дружиною оселився у США, викладав у Гарвардському університеті, видавав журнал «Анабазис», вів щотижневу радіопрограму в Торонто. У 1981 році Мороз переїхав до Канади, отримавши громадянство. У грудні 1992 року повернувся до Львова. Був професором, завідувачем кафедри українознавства в Українському поліграфічному інституті ім. І. Федорова, професором кафедри українознавства Львівського державного інституту фізкультури, викладачем політології Львівської філії Української академії державного управління при Президентові України. В останні роки життя видав тритомну монографію «Україна у двадцятому столітті».
Помер 16 квітня 2019 року. Похований у Львові на Личаківському кладовищі.
Поезії Валентина Мороза, опубліковані у поетичному збірнику «Поезія з-за колючих дротів» у Мюнхені у 1978 році:
УКРАЇНА
Сонячна червінь, важка чорнота —
твої барви
Вигнуті вії летючих тополь –
твоя пісня
Сплетені берла трирогих богів –
твої знаки
Сивого степу нічне шепотіння –
молитва
Сонячний присок на синьому небі –
знамено.
ЛУЦЬК
Любарте-князю, срібнобородий лицарю,
вже заніміли гудців твоїх яворові гуслі,
маєстати княжі на спорохнілому пергаменті вицвіли,
і почорніло ймено твоє на щербатім залізі.
Позбираю забутих слів квадратові гривни,
з віщого срібла викую чарівний ланцюг,
підійму з намулу Дажбога дерев’яне олтарище
і збагну заповітів ваших праукраїнський дух.
Замурується в землю Столп’е, за болотом осяде Седлище,
забіліє співучий Забороль березовою корою,
гостровухим вовком хтивий Хотомель визирне,
а Біла Вежа виросте ведмежою головою.
Прогримить копитами Ратно, засяє щитами Войниця,
на штири боки протрубить Рожище туровим рогом,
вгостить медами Липно – дуплаве деревище,
а Городло валами вгорнеться за нешироким Бугом.
Позліталися сови над заборолом замчища,
розполохуючи сиві сутінки попелясті крила,
і лякають язичників таємничими письменами
похилені плити на караїмських могилах.
