<

Які книги сформували особистість Бориса Карпуса: нестандартне інтерв’ю з мером Нововолинська

Цей запис опубліковано більш як рік тому
12:18 | 21.06.2023 / Нововолинськ / , /
Перегляди
2083
/ коментарів 9

У кабінеті мера Нововолинська, українського міста на самому кордоні з ЄС, на одній із полиць є невелика книжка 1962 року. Вміщається мало не в долоню, в кишеню, в шухляду стола і має жовті від часу сторінки та чорно-білі портрети поміж них.

Коли Борис Карпус став міським головою, саме з неї брав чи то деталі, чи то натхнення для своєї першої промови з нагоди одного особливого дня. То був День міста, а в цій книжці є рядки: «…Очолені комуністами нововолинці разом з усім радянським народом успішно перетворюють в життя величну програму КПРС», пише ВСН.

Їх писав тоді власкор РАТАУ від Волині, а за роки цілий нардеп Іван Сподаренко. Очевидно, писав книжку, виконуючи замовлення партії. КПРС творила це місто як вінець радянського будівництва. Закінчив її автор пророцтвом: припустив, що буде з цим містом за 30 років. 

Йому — 40. Зростав у Нововолинську епохи 90-х. Малим він тривалий час був прислужником у церкві, куди водила Бориса бабуся, вчителька української мови з Колодяжного. Спершу—церкви в сусідніх Низкиничах, де правив тепер одіозний Павло Лебідь. Потім нового нововолинського храму — Свято-Духівського собору. Згодом — громадська активність, бізнес, політика і, зрештою, мерія.

Головний кабінет п’ятиповерхової споруди на проспекті Дружби, 27 Борис Карпус зайняв після того, як років 20 у ньому не змінювався господар.

І це той «мерський» кабінет на Волині, де серед всього іншого типового «начиння» точно завше можна знайти книжки.

…Перші дні травня. Щойно минула обідня перерва. У приймальню все частіше заглядають люди з питальним: «Є?». Їм кивають: нема. Двері закриваються. Мер через зайнятість зміщує сьогодні всі графіки. Часу на обід не лишається.

Лишається — на розмову.

Борис Карпус. Народився у Нововолинську. У жовтні 2020-го обраний міським головою. Нині Нововолинська громада — це колись шахтарське місто, збудоване в 50-х на місці чотирьох сіл, та ще сім навколишніх населених пунктів. У свій час це — промисловий центр Волині, нині традиційно сприятливе для бізнесу середовище. Борис Карпус змінив на посаді Віктора Сапожнікова, який народився на Донеччині, а переїхав в місто у 1958-му разом з батьками, керував ним кілька скликань поспіль і вважався одним із важковаговиків місцевого самоврядування Волині. Карпус прийшов у мерію із середовища активної і свідомої молоді. Певний час працював тут начальником управління економічної політики та інвестицій, депутатом міської ради. Має досвід проєктної діяльності, зокрема і як тренер та експерт у багатьох із них. На вибори йшов за підтримки партії «За майбутнє». Одружений, виховує двох дітей. 

Є деталі нашого світу, які нас, українців, тримають, без яких ми не ростемо і без яких не переможемо. Серед них — книги. Саме тому вважаємо, що в складний для країни час, час війни, говорити про книги — є надважливо. Традиційно ми це робимо в затишній луцькі книгарні. Однак цього разу зумисне запропонували Борисові Карпусу розмову БЕЗ книгарні, змінивши формат рубрики Розмова в книгарні”.

Нововолинськ і справді — місто без книгарні. У радянські часи, ще в 60-ті, така була, за нею досі іноді у соцмережах ностальгують старожили. Згодом нововолинці пригадують дві крамниці з книжками: одна з них діяла з 80-х і звалася «Кобзар», інша пропонувала дитячі книги. Зараз – жодної. Нині в приміщенні у центрі міста замість «Кобзаря» — продуктовий маркет. Цим текстом ми хочемо натякнути активним нововолинцям, що книгарня у цьому місті — гарна ідея.

«ТАКЕ СОБІ МІСТО-БУНТАР»

… «Нововолинськ мого дитинства? Я тут наштовхуюся на непопулярність, бо він завжди був шахтарський, але я ніколи цього не відчував. Чому? Тому що я виріс в сім’ї тогочасних інтелігентів. Бабуся — вчителька. Мама працювала на шахті, але рано померла, мені було всього 9 років. Батько був інженером на заводі СТО, потім пішов у бізнес і поїхав у Київ, жив окремо.

Я зростав у цих буремних 90-х, коли вплив шахт максимально нівелювався, тому Нововолинськ для мене завжди був бунтарем. Таке собі місто-бунтар. Із позитивною конотацією». 

 *  *  *

… «Сюди їхали люди з різних куточків Радянського Союзу: Кузбас, Донбас, Дніпро. Роботяги. Далі їх трохи розбавили різною інтелігенцією. І от: чому ми тепер дуже добре спрацювали з внутрішньо-переміщеними особами? Тому що в це місто уже колись хтось приїхав. Тому що воно має такий досвід. У ментальній пам’яті цього міста це є. Я припускаю, що саме тому тут немає такої якоїсь патріархальності, закритості».

 *  *  *

… «Тут вимогливі люди. Вони були в Європі, вони хочуть, щоб у Нововолинську стало, «як там». Але не хочуть платити податки. Традиційно. І вимагають від влади, щоб вона це все робила. Ніхто, на жаль, не шукає  причинно-наслідковий зв’язок: ти платиш податки — тоді вимагаєш. Але нічого, якось справляємося з цим».

 *  *  *

… «У дитинстві нам доводилося їздити на дачу і жити там. То були скрутні 90-ті: бабуся мала невелику пенсію, з понеділка до п’ятниці були на дачі, потім поверталися сюди. Трохи легше стало вкінці 90-х. Та й у 1999-му пішов вчитися в тодішній електромеханічний технікум, зараз — коледж, по-іншому вже все сприймалося. Визрівала якась громадська активність. Як всі, я найдужче любив дитячі табори і гуляти нашою стометрівкою. То наша променада — простір, де все відбувалося».

*  *  *

… «Уся квартира була в книжках. Коли я нудився-марудився, то вивчав ту бібліотеку. У Радянському Союзі другою валютою був алкоголь, завжди. А в нас друга валюта — книги. Бабуся викладала українську мову та літературу, книжки зі шкільної програми було важко дістати, тому їх купляли томами, серіями. Щоб два твори якогось письменника прочитати, виписували все видання: Іван Франко — 12 томів, Леся Українка — 7 томів. 

У батьківській кімнаті стояло п’ять шаф з книгами у два ряди. У вітальні — чотири шафи. Українська, зарубіжна літературу та обов’язково енциклопедії різні.  Пригадую, сім томів «У світі тварин», у кольорі. Що мав робити — читав… Не було тіктока, інстаграма і фейсбука (сміється)». 

 *  *  *

… «На основі обійстя бабусиного тата у селі Колодяжне на Волині зробили колгосп-мільйонник. Я так розумію, що вони були із заможної сім’ї, прадід був старостою у церкві. Дуже й дуже хочу дослідити коріння глибше, дружина зараз цим займається». 

 *  *  *

… «У 17-ть я вперше пройшов тренінг із молодіжного лідерства. Багато спілкувався з практикуючими психологами. Час від часу вони підкидали якісь теми, я заглиблювався у них, тому ходив у книгарні за потрібними книжками. То було щось традиційне для тих часів від якихось тоді популярного Кійосакі — до «Бесід з Богом» Ніла Доналда Волша. Зараз я до цих книг маю інше ставлення. Але тоді це було модно». 

(Роберт Кійосакі — американський бізнесмен, книги якого легко ставали бестселерами видань «Нью-Йорк Таймс», «BusinessWeek» чи «The Wall Street Journal», розповідали про гроші, інвестиції і вчили фінансовій грамотності. Для прикладу, історія у жанрі нонфікшн «Багатий тато, бідний тато» — такі собі авторські притчі про те, як стати багатим. Видана у 1997-му, продавалася шаленими тиражами і була популярною на межі 90-х та 2000-х в Україні, де вчилися бізнесувати. 

Ніл Доналд Волш — американець, журналіст, письменник, який став популярним завдяки книгам про самовдосконалення людини. Волш — містик, який нібито розмовляє з Богом і переказує його відповіді на різні життєві питання)

 *  *  *

… «Якось наш Павло Медина (нововолинський активіст) і його «Нові крила» (місцевий молодіжний центр, яким він керує) надали нового подиху ідеї про книгарню у Нововолинську. Він вирішив зібрати цікаві книги в одному місці, і давати їх охочим. Створити середовище для книжок. Написав у всі видавництва, які знайшов, попросив надіслати. Йому надіслали їх багато. Зрештою, змінивши кілька орендованих адрес, ті книги зайняли приміщення у центральній міській бібліотеці. Це вже коли я став міським головою». 

АЖ ПОКИ НЕ ПРОЧИТАВ «ОВОДА»

… «Якщо про книги, які свого часу щось в мені змінили, то це Етель Ліліан Войнич «Овід» (у першому перекладі українською 1929 р. — «Ґедзь»і Дейл Карнегі з його «Як здобувати друзів і впливати на людей»(Шалено популярна праця письменника із США Дейла Карнегі написана 1936 року. Той був оратором і займався приватною практикою, згодом почав навчати людей спілкуванню. У книзі простою мовою виклав поради для тих, хто хоче досягати успіхів  у спілкуванні). Щоб ви розуміли, друга в мене була без палітурки: російське видання якогось 1987 року. Мав таких дві, одну подарував своїй однокласниці, з якою сиділи за однією партою. Десь вдома роздобув, з батькової літератури. Мені було дуже цікаво це прочитати. Виніс з тієї книги два уроки: ти здобуваєш симпатію людини, якщо звертаєшся до неї на ім’я. У мене з цим досі величезні проблеми. А друге правило — усмішка (усміхається). І з цим не проблем, не шкода взагалі». 

(«Усміхайтеся, це — дуже простий спосіб зробити вигідне для вас перше враження», — писав Карнегі ще до Другої світової)

*  *  *

… «Овід — це бунтар. Я після цього взагалі цю книжку ніде не зустрічав. 

А розумієте, яка історія була. Ходив у церкву. Був прислужником. І всі думали, що я буду священником. Я завжди це заперечував. Але ходив у церкву і чимало років прислуговував. 

Я екстраверт. Такий, «махровий» при чому.  Скрізь, де я був, мені треба щось віддати групі людей: чи увагу, чи знання, чи досвід. Це завжди про це. Коли мені було 8 років, я з бабусею ходив у Низкиницький монастир. Так, до Лебедя (одіозний екс-настоятель Києво-Печерської лаври Павло Лебідь був настоятелем в Успенській церкві при Низкиницькому монастирі під Нововолинськом і навіть депутатом Волинської обласної ради якийсь час), у 92-му чи якому. Потім не знаю з яких мотивів (чи це було не модно, чи просто було ближче) ми стали ходити у новий Свято-Духівський храм у мікрорайоні Шахтарський. 

Бабуся водила мене за собою на службу, а що дитині робити в церкві? От дали свічку винести чи ще щось доручили – подія. Згодом, коли мене взяли в прислужники, я зрозумів, що це певна місія. Було цікаво. 

Потім став старшим, обов’язків набагато більше, я читав Апостола, Часи, дзвонив у дзвони, допомагав при хрестинах і вінчанні. А це завжди люди, урочисті події (слава Богу, на похорони мене ніхто не брав), ну й це завжди про радість: там народилися діти, там введення, там хрещення, а вінчання то взагалі… І тоді я прочитав «Овода». То був 7 чи 8 клас, геть не шкільна література. Герой того твору все поставив під сумнів. І я теж почав ставити все під сумнів».

(Роман «Овід» письменниці Етель Ліліан Войнич був супер популярний в СРСР. Цю книжку часто можна було знайти в домашніх бібліотеках того часу. Герой, юнак Артур Бертон, є членом організації, яка бореться за визволення північної частини Італії від австрійців і водночас є глибоко релігійним. Він опиняється у в’язниці і розуміє, що причина тому — недавня сповідь і зрада його духівника. Зрештою, Артур ставить під сумнів існування Бога і церкву як таку. Романтична історія про закоханого бунтаря, сина кардинала, революціонера з Італії, який навіть під страхом смерті не навертається до Бога, а у фіналі гине, написана ірландкою, красиво лягала на радянську атеїстичну дійсність. Цей текст мало знають в Італії, зате добре знали на радянських теренах. Тому він і був у домашніх бібілотеках місцевої інтелігенції)

 *  *  *

… «Десь у років 18 мене серйозно захопила «Чайка Джонатан Лівінгстон»

(Автор повісті Річард Бах — американський філософ і письменник. За фахом — пілот. У його творах багато про небо і любов до авіації. Це така собі притча 1972 року. Життя чайки, яку звати Джонатан Лівінгстон, яка вчиться літати, і для якої політ є способом життя. Філософська історія про те, як знайти себе і не втрачати прагнення польоту). 

 *  *  *

… «Дуже довго я писав проєкти. Робив це за гроші. Потім проводив тренерську діяльність. Був і інший бізнес, наприклад, оптова торгівля дикорослими. А тоді — мерія». 

НЕ РАДЯНСЬКЕ, НЕ НАРКОМАНСЬКЕ, А – ЯКЕ?

… «Ми перша рада, яка прийняла рішення розірвати договори оренди на землю та приміщення з УПЦ МП. Далі слово — за громадою. Маємо всі юридичні підстави, аби робити наступні кроки. Не готова? Чекатимемо, нікому не треба міжусобиці. Задача була: винести питання на порядок денний. Я вважаю, що це правильно. Треба зробити так, аби на вулицях, на кухнях чи в кав’ярнях люди обговорювали цю тему і думали про це. Наступний крок в цій історії — приїзд Епіфанія (митрополит Київський і всія України був у Нововолинську 9-10 травня травня)». 

 *  *  *

… «Це був перший візит блаженнішого митрополита Єпіфанія у Нововолинськ за все існування міста. Без перебільшення — історична подія. Митрополит побував у трьох церквах: Михайлівському соборі, Кирило-Мефодіївському і Свято-Духівському. Зустрівся з депутатами. Говорили також про Низкиничі та історичну плинність, минуле цього міста». 

 *  *  *

… «Сьогодні ми всі бачимо, що Нововолинськ ніколи не сприймався як місто з історичним фідбеком. Він не абсорбував в себе історію сіл, на місці яких колись постав. Відомий факт: Нововолинськ увібрав у себе чотири села (Русовичі, Дорогиничі, Панасівка та Низкиничі).  Два з них розчинилися повністю: 1974-му Дорогиничі та Русовичі вже повністю влилися в місто. Від Панасівки лишилася тільки вулиця Панасівська. Низкиничі ще є, але теж розчиняються». 

*  *  *

… «Наша громада тепер — це не тільки місто, а й низка навколишніх сіл: Гряди, Грибовиця та інші. І треба зрозуміти (а це має бути доволі довгий і глибокий суспільний діалог), як ми з цим усім будемо жити. Ми щось переймаємо, абстрагуємося, розчиняємося чи — як? Що з традиціями і всім іншим? Це наше друге важливе завдання. Нам у цій ситуації дуже пощастило з нашим музеєм, його людьми, з Юрієм Велінцем, дослідником. Зараз команда, яка там збирається, робить неймовірні та унікальні речі. 

А перше? …Ми над цим дуже багато думали і працювали, просто війна застала: якщо Нововолинськ — не радянське, не наркоманське, не шахтарське місто, то — яке? Нам треба дати відповідь на це запитання».

 *  *  *

… «З яким містом себе ідентифікують мешканці Нововолинська? Я вивчав стратегічне планування і розумію, що має бути якась велика ідея. Кожна людина, яка підмітає рано-вранці місто, має розуміти, що ця її робота, щоденна і копітка, призводить до того, що місто — європейське. Зробити цю тяглість — моя задача. Провести фокус-групи, дискусії і так далі. Щоб ми вийшли на якесь бачення нашого міста: наприклад, ми — центр профтехосвіти? Окей, розвиваємо цю тему. Чи ми — центр ІТ і туризму? Окей, розвиваємо це. 

Це внутрішня історія, а зовнішня — що таке Нововолинськ для всіх інших, хто за межами міста. Для вас та решти. 

Однак, коли прийшла війна, назріли зовсім інші пріоритети. Ми об’єдналися навколо війни, все решта — не на часі. Зараз можливо, повертаємося. Але дискусія нині короткотермінова: куди ми рухаємося найближчі рік чи два». 

«ТУТ СМАЧНА ПІЦА. І НЕ ТІЛЬКИ»

… «Місто і громада загалом недооцінені з точки зору туризму. Ніхто не вірить, що він тут може бути. І це дуже добре. Бо завжди коли щось недооцінюють, то на ринку це супер. Для прикладу: існує паломництво або релігійний туризм.

Будятичі — земля, де народився Володимир Великий. Тут у нас взагалі поле не оране. Навколо цього можна будувати колосальні речі: від наукових конференцій — до розкопок та досліджень. А супутнє — торгівля і так далі. Мільярд православних є, вони є шляхом святого Якова ходять скільки там  тисяч кілометрів? Так, чого до нас не ходити? Тут прекрасне місто і смачна гастрономія. 

Так-так, дуже. Попрошу це відмітити. Тут багато людей в Італії і з Італії, тому тут смачна піца. І не тільки». 

 *  *  *

… «Ні, немає у мене якогось ранкового ритуалу ходіння мера на роботу. Інколи йду пішки, інколи приїжджаю. Живу в самому центрі: чотири хвилини від того, як вийти з квартири і до сісти за стіл. Якщо ніхто не спиняє. Часто спиняють, то я можу прийти на 8.10 чи 8.15.  Кава/чай не раніше 11-ї. Тут теж я не прив’язаний до звички: прийшов — треба каву». 

 *  *  *

… «Насправді цей кабінет зараз трохи захаращений. Не скажу, що я прихильник мінімалізму, але я люблю більше простору.Тут у нас п’ята частина різних подяк, які громада отримувала за півтора роки. Наприклад, ми вдруге виграли кубок з футболу, і це унікальна історія. З 1974 року нововолинський «Шахтар» жодного разу не вигравав кубок області. У той рік, коли я став міським головою, вони виграли. Це був 2020-й. Пригадую, якраз став міським головою і вручав їм медаль.

А в 2022-му вони мали задачу просто залишитися у турнірній таблиці. Й остання гра була така: ми грали з Володимиром — у нас, а Ковель з Луцьком — у Луцьку. В турнірній таблиці у нас 14 очок, у Володимира 15, у Ковеля з Луцьком — 16. Ми виграємо — стаємо перші. Якщо у грі Ковель – Луцьк нічия, то ми — перші. Тут рахунок 2:1 на користь Луцька. І раптом Ковель на 89-й хвилині забиває і зрівнює його! Ми виходимо вперед. Ну, от: інколи перемагає математика». 

«МИ НЕ ЧИТАЄМО КНИЖКИ ОДИН ОДНОГО»

(На полиці під картою громад у сірому на колір, мінімалістичному, але з яскравими деталями просторі мера стоїть шеренга книг. Трохи не схожа на звичні «кабінетні» шеренги. Щось стоїть, що лежить. Хаос — так, як би ці книжки лежали вдома.  Без Святого Письма, пафосних літописів державної влади, тощо. Натомість — Орвелл, Стівен Хокінг, Річард Румельт…)

… «Це — подарунок від Оксани Киричук (перебираємо книжки, які тут є, і я так не розумію, що з цього подарунок, чи Орвелл і його «1984», чи «Жесткий менеджмент» коуча Дена Кеннеді, чи «Чому нації занепадають» Дарона Аджемоглу та Джеймса Робінсона). Це — Стівен Хокінг, легендарний англійський астрофізик. Він там питання задає про Бога, виникнення Всесвіту і таке різне… Нормально».

 *  *  * 

… «Ось книжка про те, як вибудувати таку стратегію розвитку міста, щоб вона була ефективна. Почитав половину і кинув, бо почалася війна. Крім того, вона в академічному стилі й трохи читається важко (книгу Річарда Румельта «Гарна стратегія — погана стратегія» повертає на місце).

 *  *  *

… «Оця класна. Рекомендую всім мерам: «Що ми бачимо і чого не бачимо. Закон, держава, кляті гроші!». Щоб ви собі уявляли, це книга представляє теорію французького економіста та просвітителя 19 століття  Фредеріка Бастіа 1801 – 1850 роки. Коли Адам Сміт ще тільки розказував про руку, ще неясно, придумав він її чи не придумав (невидима рука ринку — теорія шотландця, економіста і філософа Адама Сміта), цей чоловік уже написав про різні стимули з боку держави для малого бізнесу. Тобто: ми його, цей бізнес, оподатковуємо до, після чи взагалі не оподатковуємо. Чи: театр та образотворче мистецтво, як його розвивати, їм давати гроші, не давати або вони самі їх повинні заробляти.

Це актуально дуже. Ось дивіться: є у нас директор «Нової пошти», який хоче, аби в Україні були приватні дороги, так? Оце про те саме. Регулювати чи не регулювати? Держава має це робити чи хтось інший? Хто має надавати соціальні послуги: держава, громадські структури, приватні особи?». 

(Серед кількох книг, які Карпус не десь там на полиці, а тримає під рукою — зліва біля столу, бо, очевидно, найсвіжіші – Збігнєв Бжезінський. Резонансна, у яскравій палітурці «Велика шахівниця. Панування Америки та її геостратегічні імперативи», в якій автор, американський політолог та письменник, соціолог та поляк за національністю, який був радником одного з президентів США із питань національної безпеки, писав і про особливе значення та роль на геополітичній шахівниці України як держави, яка зреклася «більш ніж 300-річної російської імперської історії»).

… «Велика шахівниця» —  подарунок (робить паузу…) друга. Бжезінський — мастхев, радник п’яти чи чотирьох президентів США. Ще не почав, але вже дуже подобається. Геть нормально ставлюся до того, що можна читати три чи чотири книги паралельно». 

*  *  *

… «Це теж геть недавно подарували. Горбулін — радник чотирьох наших президентів. Почав її читати. 2021 року, актуалочка. Якщо людина, яка здійснює процеси управління в цій країні, не читала ці книжки, з нею в принципі немає про що говорити. Треба розуміти, куди ми рухаємося». 

(Учений, інтелектуал, експерт у сферах безпеки та оборони, політик Володимир Горбулін видав книгу, яка називається «Як перемогти Росію у війні майбутнього» розмірковує, як створити такий арсенал, який би стримував сусіда-агресора)

 *  *  *

… «Дружина читає інше. Ми не читаємо книжки один одного. Єдина є книжка, яка мені зараз дуже цікава, але не знаю, чи знайду на неї час — «Невидимі жінки». 

Невидимі жінки. Як вижити у світі, де навіть цифри брешуть на користь чоловіків»  — історія про вражаючі приклади гендерної нерівності, яку написала офіцерка Ордену Британської армії. Її звати Керолайн Кріадо Перес, і вона британська журналістка і феміністка, а ї книга, написана у 2019-му, швидко стала бестселером)

Коли людина працює, живе, місто, суспільство не помічає ролі іншої статі в якихось процесах. Ось приклад: якщо жінка виходить на вулицю з возиком та дитиною і йде додому з пакетами, то їй незручно переходити дорогу. І це не питання доступності та людей з обмеженими можливостями. Це тема жінок в цьому статусі в цей період. Півтора року — для цього періоду в місті дуже мало всього зроблено. Місто про таке не думає, насправді». 

 *  *  *

… «Зазвичай, беру книгу вранці. Увечері вже не маю на це сили і часу. От зараз це  — «Сила моменту тепер» (автор бестселера – Екгарт Толле, філософ і психолог, який вчить бути вільним від залежностей і від страждань).  Сьогодні всім треба стоїцизм. Всі кинулися читати стоїків. Нуу, це ще не стоїцизм, але вже не шарланство. 

А три роки тому, якщо ти не читав Харарі, то тобі руку не тиснули». 

(Юваль Ной Харарі — ізраїльський історик та філософ, який у 2011-му видав відому «Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього»)

 *  *  *

… «Зараз «Переворот» Джарека Даймонда читаю. Про сім різних країн, яким за сто — сто п’ятдесят років вдалося очухатися від різних воєн. Японія, Чилі, Фінляндія і так далі. Цікава книга. Наприклад, чого Фінляндії вдалося стати такою, якою вона є зараз. Дві війни. Фінська зимова 1939-1941 років. У 1941-1949-му — на стороні Німеччини. Виплата репарацій СРСР. Потім були перевалочною базою для СРСР, як тепер Білорусь для Росії. А тоді почали інвестувати і розвиватися». 

З того, що ще вдома є… Порадив би «Від нуля до одиниці». Це Пітер Тіль, він разом із Маском заснував PayPal. Пише, що монополія — це класно. Я з ним погоджуюся. В момент, коли ти вже виходиш на монополію, задача не входити в клінчі у війни з кимось, а весь ресурс витрачати на розвиток». 

 *  *  *

… «Перший том Айн Ренд «Атлант розправив плечі» почитав  — і подякував. Цей соціалізм 1954 року я поставив на поличку. Зрозумів про що книжка, стало нецікаво. Я не сталевар і не буду цим займатися ніколи». 

 *  *  *

… «Колись прочитав «Маятник Фуко» Умберто Еко отак — із гуглу. І я зрозумів, що це не моє. 397 сторінок тексту А4 формату, просто крутєйше. Але як закрутив з Грінвічем, течією і золотом — космос! Однак мені в цьому всьому не сподобалася саме електронна історія про книжку. Цікаво взяти книгу в руки, розгорнути… Це ж як з роботою: ти ж бачиш, скільки до кінця залишилося». 

(У приймальні стає людно. Схолонув чай. Тиснемо руку. Наостанок запитую, з ким із волинського політикуму Борис Карпус найчастіше говорить про книги…)

… «З Юрієм Єлевою (екс-заступник попереднього міського голови цього міста), який тут працював, ми могли говорити про книги. З Ігорем Гузем (нардеп від округу і товариш за громадською та політичною діяльністю) часто говоримо про книжки. Він часто викладає списки прочитаних, а я іноді черпаю в тих списках деякі ідеї. От це через нього я точно знаю, що мені якось теба почитати Каху Бендукідзе та Лі Куан Ю. Просто, щоб розуміти, що це. І… (задумався) Ну, з дружиною (усміхається). Вона в мене не політик, але книжки — наша тема».

 P. S…

(Йдемо на вихід. Раптом мер повернеться до полиці під картою. Серед книжок дістане одну малопомітну, тонку, старішу, її палітурка не то вицвіла, не то затерлася кабінетами і часом. Усередині — печатка публічної бібліотеки будівельно-монтажного управління. Печатка, очевидно, з книгозбірні колишнього  власника — Валентина Грекова).

… «Оце класна книжка (всміхнеться мер, тримаючи в руках книгу з того часу, коли його на світі не було і яка не схожа ні на філософське вчення, ні на бізнес-настанови).  Напевне, все таки я взяв її колись у нашому музеї, коли писав свою першу промову на цій посаді на день міста. 1962 рік. Не знаю, хто автор, не дивився. Розповідь про Нововолинськ у кращих традиціях радянської пропаганди. З описами, діалогами…

«Шановна товаришко, чи ви не хочете сьогодні ударно пропрацювати?» (читає випадкові фрази)

«Наша шахта має хороші механізми, а люди в нас висококваліфіковані. Отже, ми повинні працювати не гірше від інших, тож давайте трудитися по-комуністичному».

… І так уся. Я готувався до промови і мені було цікаво почитати, як жили у 1962-му, заглибитися в ці речі. Тут навіть прогноз від автора про те, як житиме місто у 1980-му. 

«1980-й. Молоде ще місто матиме 30 років воно досягне чимало. Матиме кілька шкіл-інтернатів, спеціальних учбових закладів, абсолютно вирішиться житлове питання. Всі квартири будуть газифіковані. Прискореним темпами будівництва сприятиме виробництво окремих кімнат, які встановлюватимуться на будь-якому поверсі з допомогою баштових кранів. Очолені комуністами нововолинці разом з усім радянським народом успішно перетворюють в життя величну програму КПРС і створюють матеріально-технічну базу комунізму». Не збулося. Та й таке». 

(Карпус повертає книжку на полицю під карту його громади. Стояти серед інших — яскравих та сучасних. Поміж сувенірів та нагород. Може, саме вона на багато років «прописала» Нововолинську образ «міста шахтарів». Бо так і зветься. Багато років це звучало як синонім до слова Нововолинськ.

Радянські плани про місто-базу комунізму ще років 60 тому стояли в подібних кабінетах на подібних полицях і виконували роль такого собі «святого письма». Принаймні ідеологам хотілося б, аби в них вірили приблизно так само.

Тепер стоять і нагадують: як тут будували міфи.

Щоб їх долати успішно, Нововолинську доводиться читати зовсім інші книжки).

Текст: Олена Лівіцька

Фото: Людмила Герасимюк




коментарів: 9
  1. Занадто багато роздумів про світову літературу і мікроскопічно мало конкретних справ для міста, виборці якого обрали Б.Карпуса, у надії на передові ідеї та майбутні добрі справи почерпнуті з прочитаних книг. Тільки не з “Овода”, – Боже врятуй і помилуй! Але, маленька настільна книжечка “з 1962 року”, розкрила мені очі та допомогла зрозуміти багато речей, до того незрозумілих… В тім числі й про штучне гальмування декомунізаційних процесів у Нововолинську.

  2. Про книги….а коли про сміттєпереробний завод буде?… Коли той клятий совковий асфальт,вірніше його залишки,буде замінено?… Коли золоту зірку прибереш? Чи закон про декомунізацію нововолинського влади не стосується?… Іще… На дворі 21 століття,а нововолинські “хрущівки” снують дротами всі хто хоче… І дуже хочеться знати розпорядок дня міського голови. Ну справді,дуже хочеться порівняти з “папєрєднікамі”.

  3. На днях спостерігав цікаву картину…один з Нововолинськ з “молодих активістів” вигулював собачку…не йорка… Собачка зробила свою справу і “активіст” пішов додому,а кучка залишилась.Пам’ятаю, скільки років піддони в міському парку валялись після “молодіжних ініціатив”…

  4. На мою думку – зарано робити і давати такі інтерв’ю тому, що результатів праці ще немає. От коли вони будуть і які, тоді і виникне запитання, або інтерес: “А як це він зміг?”,- а от так , книжки такі читав….
    Ну, а з приводу “Овода” – згоден: “Боже врятуй і помилуй!” Самі ж відповідаєте – це для радянської ідеології, а що вона таке? Підла зрада Бога, тому, засумніваються тільки ті, які віри і не мали, і не задумувались про те, що Самого Христа зрадили, але ж Він не засумнівався, а навпаки сказав: “Твоя воля, Отче!”
    Не жартуйте з такими цінностями, як Віра в Бога.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

24 Липня, Середа