Відома-невідома Україна: Кому заважали українські села? Депортації 1944 – 1951 років

13-го вересня в Україні вшановують День пам’яті жертв примусового виселення 1944–1951 років. Для сотень тисяч людей останній ранок у власній оселі починався зі стуку у двері та наказу збиратися. Чому «добровільне переселення» проводили під конвоєм?

Після Другої світової війни частина українських етнічних земель опинилася у складі Польщі. Комуністичні режими прагнули зробити території по обидва боки нової державної межі національно однорідними. Політичне рішення перетворилося на депортацію мешканців Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини та Західної Бойківщини.

9 вересня 1944 року уряд УРСР і Польський комітет національного визволення уклали угоду про переміщення населення. На папері виїзд був добровільним. Насправді відмову залишати рідні села придушували погрозами, арештами, конфіскаціями та військовими облавами.

Упродовж 1944–1946 років до радянської України вивезли понад 482 тисячі осіб. Їх розмістили у 17 областях — від Галичини й Волині до Причорномор’я та Донеччини. Замість обіцяних будинків частина сімей отримала місце в сараї, коморі або чужій хаті. Худобу й сільськогосподарський реманент доводилося передавати колгоспам.

У 1947 році польська комуністична влада розпочала операцію «Вісла», офіційно пояснюючи її боротьбою з УПА. Проте виселяли не тільки підозрюваних у зв’язках із підпіллям. Села оточували вдосвіта. На збори зазвичай давали близько двох годин, інколи — лише 15–20 хвилин. У товарних вагонах опинилися діти, літні люди, змішані сім’ї. Особисту провину не встановлювали — вирішальним ставало українське походження.

Понад 140 тисяч депортованих розселили на півночі й заході Польщі. Їх навмисно відправляли невеликими групами у різні населені пункти, щоб не дозволити відновити громади. Метою було послабити родинні зв’язки, витіснити мову, віру та традиції. Майже чотири тисячі осіб ув’язнили в таборі Явожно. Там їх утримували без судових вироків, били й катували. За даними польського Інституту національної пам’яті, 162 в’язні померли.

У 1951 році СРСР і Польща обмінялися ділянками території. Радянський Союз отримав район із покладами вугілля та важливою залізницею, а сусідній державі передали частину Західної Бойківщини. Звідти примусово вивезли більше 30 тисяч мешканців. Більшість спрямували до південних і східних областей УРСР.

Держави рахували вугілля, колії та квадратні кілометри. Думки тих, хто жив на цих землях, ніхто не питав.

У дорогу люди зазвичай брали молитовники, вишиті сорочки та фотографії. Разом із цими речами переселенці зберігали говірку, пісні, традиції та сімейні історії.

Комуністичні режими змінили кордони та розпорошили сформовані поколіннями спільноти. Однак знищити зв’язок із власним походженням їм не вдалося.

Пам’ятати — означає повертати правду, яку намагалися стерти разом із рідною землею, та берегти своє коріння, що не змогли знищити жодні режими.