Закопана історія: навіщо ОУН та УПА ховали свої архіви

Один бідон під землею міг зберігати більше правди, ніж десятки радянських підручників. У таких сховках ОУН та УПА залишали списки людей, звіти, листівки, свідчення репресій і документи, за які можна було поплатитися життям. Через десятиліття ці архіви допомагають відкривати те, що радянська влада намагалася стерти з української історії.

У серпні 2026 року житель села Загір’я Андріан Шаган прогулювався лісом поблизу Старих Скоморохів на Івано-Франківщині й випадково зачепився за дріт, що стирчав із землі. Під шаром ґрунту він виявив запечатаний металевий бідон. Усередині лежав архів Більшівцівського проводу Організації українських націоналістів, датований переважно 1948–1949 роками.

25 серпня знахідку передали до Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби імені Степана Бандери. Його працівники очищають крихкий папір від землі та пилу й оцифровують уцілілі матеріали. Навіть найменші фрагменти зберігають для подальшого вивчення, адже на них можуть залишитися прізвище, дата або кілька слів, важливих для відновлення певної події чи людської долі.

Майже вісім десятиліть у бідоні зберігалися списки учасників підпілля, назви сіл, фінансові звіти, відомості про бофони, листівки та описи тогочасного життя. Є серед записів і свідчення про дії радянських силовиків: обшуки, арешти, примусові виселення, пограбування та насильство щодо місцевих жителів. За словами директорки музею Марії Середюк, близько 20% матеріалів перебувають у достатньо доброму стані, щоб прочитати їхній зміст. Ще приблизно 40% збереглися частково. Решту сильно пошкодили волога й час.

Архів уже почав відкривати свої таємниці. Серед паперів дослідники виявили варіант листівки ОУН із закликом не вступати до так званих винищувальних батальйонів, які радянська влада використовувала для боротьби з українським підпіллям. Їхніх учасників у народі та підпільних матеріалах називали «стрибками».

За словами директора комунального підприємства «Пам’ять» Василя Тимківа, про існування саме такого варіанта листівки історикам раніше не було відомо. Попри значні пошкодження, знахідку вдалося ідентифікувати та зафіксувати.

Про діяльність підпілля розповідають і фінансові звіти. Зокрема, у сховку знайшли відомості про бофони — грошові документи, які отримували люди, жертвуючи кошти на потреби визвольного руху. Навіть під постійною загрозою викриття учасники ОУН вели облік надходжень і витрат, складали звіти та фіксували події у населених пунктах.

Цінною для науковців є також мова архіву. У текстах збереглися особливості тогочасного українського правопису: наприклад, сучасне слово «декларація» писали як «деклярація». Такі деталі дають змогу побачити в пожовклому папері голоси людей, які жили, говорили й писали українською наприкінці 1940-х років.

Утім, знайдені записи ще не можна сприймати як остаточно підтверджені факти. Кожне прізвище та описану подію необхідно зіставити з іншими архівними матеріалами. Заступниця директорки музею Оксана Романів пояснює: щоб установити істину, інформація має збігтися щонайменше у трьох джерелах. Попереду — перевірка імен, дат та обставин.
Про знахідку повідомляє Суспільне Івано-Франківськ⁠.

Фахівці припускають, що бідон поблизу Старих Скоморохів був тимчасовим сховищем. Папери, ймовірно, планували забрати або передати далі, але цього не сталося. Люди, які знали про місце, могли загинути, потрапити до радянських в’язниць і таборів або втратити можливість повернутися.

На Івано-Франківщині вже виявили приблизно півтора десятка архівів ОУН та УПА. Скільки подібних схованок досі залишається в землі, достеменно не знає ніхто. Свідчення підпілля знаходять у різних областях України — у молочних бідонах, металевих скриньках та інших місткостях, які мали захистити папір від вологи.

Один із найвідоміших таких комплексів — Лапаївський архів, знайдений 2009 року в лісі неподалік Львова. Матеріали закопали восени 1950-го. У бідоні збереглися поради для підпільної друкарні, інструкції щодо ведення фінансів, протоколи Служби безпеки ОУН, вишкільні матеріали та звіти з Волині, Львівщини, Рівненщини, Тернопільщини й інших регіонів.

Особливу цінність становлять поіменні списки загиблих повстанців із біографічними відомостями та описами обставин смерті. Для дослідників і родин це можливість установити долю людини, про яку десятиліттями могло не бути жодної звістки. Там також знайшли листи українців, депортованих до Сибіру. Люди писали про голод і тяжкі умови життя, просили рідних про допомогу та благали врятувати дітей. Підпільники збирали статистичні відомості про виселення й описували, як радянська влада вивозила українські сім’ї. Згодом колекцію оприлюднив Центр досліджень визвольного руху⁠.

Ще один архів у 2019 році віднайшли у Стратинських лісах на Івано-Франківщині. Він зберігався в молочному бідоні та металевій скриньці. Дослідники встановили номер підпільної пошти «612», який належав головному командирові УПА і голові Бюро Проводу ОУН Роману Шухевичу. Саме на цей номер було адресовано найбільше конвертів.

Із різних територій надходили хроніки сотень УПА, описи боїв, звіти про втрати та становище на місцях. Серед записів були відомості про вишкільні табори, рейди, курси санітарів і мінерів. Поряд із військовою інформацією збереглися згадки про богослужіння, спільні вечері зі священниками, святкування Зелених свят, пісні та поезії. Першу частину цієї колекції оприлюднили 2022 року, про що повідомляла «Історична правда»⁠.

Подібні знахідки траплялися і у інших областях. На Житомирщині листівки ОУН та УПА 1947 року виявили всередині гільзи італійського артилерійського снаряда. П’ять друкованих видань містили заклики до спротиву сталінському режиму та боротьби за незалежність. Ці матеріали стали ще одним свідченням того, що українське підпілля діяло значно ширше, ніж це десятиліттями подавала радянська історіографія.

Ця тема має і виразну нововолинську історію. У міському історичному музеї зберігаються фотодокументи та свідчення репресованих, політичних в’язнів і вояків УПА. Серед них — історії учасників визвольного руху, які згодом проживали у шахтарському місті. Музейники використовують ці матеріали, щоб розповідати про людей, які боролись за Україну. Один із них — зв’язковий ОУН та УПА Михайло Оробчук. Він зберіг і передав музею тексти повстанських пісень, молитов та унікальних колядок. Ці матеріали увійшли до збірки «Недоспівана Україна». Частину переказів узяли також із листів учасника бойових дій УПА Теодора Варави із Шептицького. Так пам’ять, яку десятиліттями передавали пошепки або зберігали в родинах, стала доступною для наступних поколінь.

Чому ж архіви доводилося закопувати? Один список, що потрапив би до радянських спецслужб, міг призвести до викриття цілої мережі. У матеріалах містилися справжні імена і псевдоніми, назви сіл, маршрути зв’язку, фінансові відомості та дані про людей, які допомагали підпіллю. За таку підтримку могли ув’язнити, катувати, депортувати або вбити не тільки учасників руху, а й членів їхніх родин.

Проте якби йшлося винятково про безпеку, папери було б простіше спалити. Їх натомість складали в металеві місткості, запечатували й залишали у місцях, відомих вузькому колу людей. Отже, ці свідчення прагнули не просто приховати від ворога — їх намагалися зберегти для майбутнього.

Учасники визвольного руху розуміли, що радянська система бореться і з людьми, і з пам’яттю про них. Повстанців оголошували «бандитами», їхні мотиви спотворювали пропагандою, злочини каральних органів замовчували, а прагнення українців мати власну державу подавали як злочин. Тому бідон зі списками, звітами й листівками ставав своєрідною капсулою часу — доказом, який мав пережити своїх авторів.

Сьогодні ця історія набуває нового значення. У серпні 2026 року Україна повернула з Нідерландів останки полковника Армії УНР, засновника Української військової організації та першого голови ОУН Євгена Коновальця. Його вбив у Роттердамі 1938 року агент радянських спецслужб Павло Судоплатов. Через 88 років останки діяча перевезли на Батьківщину та 18 серпня з військовими почестями перепоховали на Національному військовому меморіальному кладовищі. Про це повідомив Український інститут національної пам’яті⁠. У травні 2026 року на Національному військовому меморіальному кладовищі також перепоховали голову Проводу українських націоналістів Андрія Мельника та його дружину Софію.

Повернути своїх діячів — це не тільки привезти останки з чужої землі, це означає назвати загиблих, установити долі депортованих, віднайти місця поховань, прочитати вцілілі свідчення та дозволити українцям самим розповідати власну історію. Протягом століть нас змушували виправдовувати прагнення до свободи на своїй же землі, бо рішення про майбутнє України ухвалювали чужі імперії. Тепер повертаються голоси людей, які не погоджувались з таким майбутнім. Вони не знали, хто і коли знайде їхні записи, але берегли їх із надією, що вільна Україна колись зможе почути.

І сьогодні головне запитання вже до нас: чи зуміємо ми зберегти цю правду, пам’ятати своє минуле й цінувати державу, за яку вони боролися?