Проводи: молитва і пам’ять чи нікому не потрібні ритуали?

Молитва і пам’ять… Блог базований на минулорічнім дописі в фейсбук та передвеликодніх реаліях, з котрими стикається більшість… 

Наближається Великдень. Це не лише ремонти, побілка бордюрів і дерев, нічне бдіння над писанками. А і особливий стан душі, що настає лише в ніч з суботи на неділю – а зокрема на ранок, як вже оголосив батюшка про Воскресіння, опісля ти йдеш додому, десь там сонце ледь прокидається, і люди христосаються… Це ще й проводи. А що таке проводи?

Це однозначно треба купити шмат ядучого кольору пластмаси з дротом і “пришпандорити” на хрест чи тумбу над могилою родича. Це треба виполоти там мікрогрядку і втикнути якусь рослинку. Це треба на лавочку і столик свіжу клейонку – як стара за зиму з’юзалась. Це треба подивитись, що там в сусідів і зробити не гірше…Це треба впхатись на цвинтар в провідний день, виловити батюшку і покласти шмат паски з крашанкою на могили. А потім додому – на поминки…

А сенс?.. Мертвим від того ні холодно, ні тепло! Ви були на цвинтарі опісля провід? Там стадами ходять певні маргінальні елементи і визбирують продукти харчування, окремі вживають алкоголь “не отходя от кассы”. Бродячі песики, котики, пташечки… Відчуття, що кладовище перетворюється на язичницьке капище з жертвопринесеннями.

Є ще така традиція, коли крашанку розбивали об постамент і розкришували пташкам разом з паскою. Ніби в звірятку приходить дух родича і поживиться тим всім. Душам і духам то не дуже треба. Вірніше – не треба то їм взагалі. Єдине – чого від нас чекають ті, хто чекає нас там, “де нема ні недуги ні журби” – це молитва і пам’ять. Все. Крапка.

Пам’ятники, віники, столики, меморіали, мавзолеї, проводи – то ми робимо, як не дивно, тільки для самих себе, для власного его. Чи для чужого ока. Запалена свічечка, тиха сльоза, тепле слово важить значно більше од тих всіх матеріальних витребеньок.

У мене нема і ніколи не буде можливості помолитись над могилою прадіда, якого забрали в 1937-му ( місце смерті і поховання невідоме) чи родини з лінії татової матері та й її самої ( РФ), єдиного дядька (РФ), предків бабусі ( Грубешівський повіт, Республіка Польща). Саме тому розумію, що та вся матеріальна сторона питання – така несуттєва…

Не говорю, що треба тупо забивать на ділянку, де спочили рештки тіла – знак повинен бути однозначно. Але – скромний. Мінімалізм – охайний і чистий, в першу чергу, таким тільки може бути вираз справжньої поваги і любові… Чи в наших споминах померлі є тими, що відійшли? Вони живі, бо посміхаються, співають, сваряться, працюють, не перетворившись на скам`янілості чи фотографії.

Варто усвідомити єдине – покійним потрібні лише дві речі від нас, живих – молитва і пам’ять. Не шикарнезні надгробки, не врочисті проводи, не застілля на некрополії.

Краще приберіть могилу,покладіть квіти, пов’яжіть стрічку, поставте лампадку, порозмовляйте з тим, до кого прийшли, запаліть свічку в храмі, замовте панахиду. Але робіть то щиро і усвідомлено – не тому, що то традиція, не тому, що так треба і роблять усі, вкладайте душу у думки і вчинки.

А писанки-паски-цукерки – віддайте сусідській бабуні, і попросіть, нехай у молитві згадає спочилого раба Божого…