Як Паша Мерседес будував вплив, руйнуючи храми й громади
І ще раз вертаючись до постаті Павла Мерседеса. Отець Павло, він же Паша Мерседес, в миру – Петро Дмитрович Лебідь, фігура доволі одіозна. Уродженець села Бобрин, що на Рівненщині, у 1988 році акурат на Різдво, 7 січня, був висвячений на священника у Троїцькому кафедральному соборі міста Луцька, до 12 серпня 1992 року храм був московитський, доки люди, активні лучани, у перших рядах йшли бійці УПА, жіноцтво із Союзу Українок, репресовані та їх нащадки, не перевели у київський патріархат.
По закінченні Московської духовної семінарії – направлений у Низкиничі Іваничівського району настоятелем Успенського храму. На той час йому було 27 років. Відзначився тим в історії обителі, що не ніс добро та милосердя, не розбудовував, але нищив.
І певно за те 26 червня 1989 року в тому ж таки Троїцькому кафедральному соборі Луцька архієпископом Волинським і Ровенським Варлаамом пострижений в чернецтво з ім’ям «Павло» на честь первоверховного апостола Павла. Згодом, вже в часи Незалежності, 30 травня 1992 року архієпископом Волинським і Луцьким Варфоломієм зведений у сан архімандрита, за два роки – призначений намісником Києво-Печерської лаври. Отака кар’єра за руйнування (чи вивезення у невідомому керунку) унікальних артефактів як іконостас 18 століття.
У своїй статті “Хто Ви, отче Павле? Відкритий лист настоятелю Успенської церкви села Низкиничі”, опублікованому у місцевому виданні «Народна Рада». 05.09.1992 р., що написав разом із депутатом Нововолинському міської ради П.Надкриничним, я розкрив окремі сторінки постаті цього релігійного і політичного діяча, що був обраним депутатом Волиньоблради, опередивши дійсно гідних проукраїнськи налаштованих громадян, як-от Ярослав Федина. І сьогодні розумію, що не обійшлось без руки москви та кдб.
У своєму виступі о.Павло лив відвертий бруд на представників Руху. Блюзнірськи говорив, що рухівці зривають на храмах хрести, а натомість ставлять тризуби. І коли ми, власне першорухівці Нововолинська, звернулись до нього прямо, де таке було, звідки він це взяв, настоятель Низкиницької обителі вужем закрутився і відбрехався, що то, мовляв, йому сказали.
В обласній раді довго не пробув – за рік просто перестав приїздити на засідання, а згодом його місце зайняв Петро Дембицький.
На одне із релігійних свят я постановив сходити на богослужіння у Низкиницький храм, хоча звично не відвідував саме це культове місце. Людей було чимало. Але хтось із наближених доніс отцю Павлу, що я прийшов. Не називаючи прямо мого імені, священник вибухнув гнівною тирадою: ” Я знаю, що тут окремі прийшли слухати, щось винюхувати. Рухівці! Сищики! Іуди! ” Чи варто говорити, що мовою його спілкування була російська?
Потім, у 1994 році, він виїхав до Києво-Печерської лаври.
Незадовго по цьому від’їзді пригадуються мені і події навколо одного із храмів у селі біла Нововолинська – Тишкович. Громада стояла за київський патріархат, але було десь до десяти таких, які воліли бути у підпорядкуванні москві. Сільський голова дав їй можливість збиратись у котрійсь із хат. Для проукраїнських же, що мали суттєву перевагу у кількості, була церква. Все було певен час спокійно, коли раптом активісти з мп не вирішили подати до суду. І перше рішення правосуддя було на стороні київського патріархату, що доволі логічно. Промосковські подають апеляцію – і вже незабаром Львівський(!) апеляційний суд стає на сторону московитів!
Та на місці не спішили виконувати рішення суду. На вулиці початок 1990-х, все хаотично. Ми, рухівці з Нововолинська, не лишались осторонь ситуації про яку почули від місцевих жителів. І втручаємось. Нас повідомили, коли мають прибути судові виконавці. Гарно у моїй пам’яті той епізод – коли жінки стали колом довкола храму та не пускали правоохоронців. Скільки у тих простих жінках з села було сили, який дух! Жителі стали за КП. Ми, нововолинські рухівці, були глибоко зворушені такими діями!
А ситуація патова. Відтак сільський голова разом із працівниками виконавчої служби вирішили – треба радитись, і закрились разом з окремими представниками у котромусь приміщенні, можливо в сільському клубі.
До цих перемовин ми як особи фактично сторонні не були допущені, тому лишались на вулиці.
В результаті сторони дійшли до такого – не треба загострювати ситуації, не треба доводити до кровопролиття, до конфліктів. Але ж правоохоронці мають щось написати у документах. Якось зазначили про неможливість виконання судового рішення. Та згодом храм таки перейшов під московський патріархат.
Не обійшлося там без підтримки отця Павла. Ця десятка людей була підбурена ним. І він допоміг з позовами, юристами та з судами. Чи варто сумніватись у тому, що то не рука москви?
