Виїхати, щоб померти на чужій землі?

За 11 місяців 2022 року з України виїхало загалом понад 14,5 мільйона українців, з яких 11, 7 мільйона – до країн Євросоюзу.

Сім’я дочки моєї знайомої ще рік тому, залишивши на ріелторів свою столичну квартиру, почала збиратися за кордон. Спочатку, зідзвонившись зі своїми знайомими, в одну із скандинавських країн вирушила жінка з двома малолітніми дітьми. Чоловік не зміг разом із ними, оскільки Верховна Рада прийняла рішення про заборону виїжджати за межі країни таким, як він. Але прагнення вирватися з України в чоловіка було дуже великим, тому вишукував різні варіанти. Врешті знайшов людей, які, швидше всього, за бакси видали «потрібні довідки» – і він зібрався. Очевидно, пильність у різних прикордонників різна, і за четвертою (!) спробою його таки пропустили. 

Подібних випадків є, на жаль, багато. Як стало відомо, від початку воєнного стану й до кінця грудня минулого року намагалися незаконно залишити Україну 12 тисяч чоловіків. Частина з них своєї мети все ж таки досягла. Статистика свідчить, що за 11 місяців 2022 року з України виїхало загалом понад 14,5 мільйона українців, з яких 11, 7 мільйона – до країн Євросоюзу.

Але чи не пошкодують колись ці люди, що залишили Батьківщину?

Мені пригадалася перша хвиля міграції земляків на початку незалежності, в 1990-х роках. Тоді до США найбільше мігрувало вірян протестантських церков, переважно тих, у кого там уже проживали рідні. Серед таких були й мої родичі, які згодом детально описували в листах подробиці заокеанського побуту. Вони дякували Богу, що благополучно облаштувалися в чужій країні й повідомляли в листах про тамтешні «дива»: холодильник сам розморожується, плитка вмикається без запальнички, пралка самостійно виконує всі функції. З великим захопленням розповідали про наявність різноманітних продуктів у той час, коли в нас і за макаронами були черги.

Тепер ситуація інша. Навіть у час війни ми не відчуваємо дефіциту. Щодо галопуючих цін, то просто довелося обмежити список того, що купували досі. Звісно, в особливій – фізичній і морально-психологічній скруті – перебувають внутрішньо переміщені особи. Але не можна сказати, що про них забули. Переселенці отримують певні пільги від держави, їм виділяють усе необхідне з гуманітарної допомоги, яка не перестає надходити з-за кордону. Тому, навіть залишившись без нічого, багато з них не збираються покидати Україну – влаштовуються на роботу, дітей віддають у школи й садочки, планують якось придбати житло. До речі, в Нововолинську за рахунок грантових коштів зводитимуть багатоквартирний будинок для ВПО.

Церква категорично заявила: матюками війну не виграємо, лайка несе велику шкоду, бо це – молитва до сатани й образа для Бога.

Чотири роки тому готувала матеріал під заголовком «Приїхати і померти на рідній землі». Моя двоюрідна тітка, яка прожила більш як 20 років разом з великою родиною у Каліфорнії, не переставала мріяти повернутися на Волинь, аби, як казала, померти на рідній землі. За волею долі, під час останньої поїздки сердечний напад залишив її в рідному Нововолинську назавжди.

Великий моральний авторитет, єпископ УГКЦ Блаженніший Любомир Гузар писав: «Я довгі роки був емігрантом, і з мого досвіду бути емігрантом – то завжди бути людиною другого класу. Безумовно, маєте заробіток, маєте спокій, все дуже гарно, але ви є людиною другого класу. Ви не є на своїй рідній землі. Адже жити на рідній землі – це дуже цінна річ. Дуже важливо, щоб бути самим собою». Краще про це і не скажеш.

З дитинства не сприймаю лайливих слів і хамства, яке їх супроводжує. Їх не використовували ні в нашій сім’ї, ні в школі, ні в університеті, ні на роботі, ані в колі друзів, з якими спілкувалася. Тому ніколи не могла пройти мимо, щоб не зробити зауважень, коли підлітки голосно матюкалися. Нецензурну лексику вважала і вважаю досі частиною життя людей некультурних і малоосвічених.

З початком війни ситуація у царині мови набрала дещо спотвореного вигляду. Матюки, які й раніше проскакували в медійному просторі, значно більшого поширення набули з 2014 року, коли москва анексувала Крим і розпочала гібридну війну на Донбасі. Тоді фанати харківського футбольного клубу «Металіст» запустили наспів «Путін х**ло!», який миттєво став популярним. Його співають часто на різних акціях, на стадіонах і вечірках – причому не лише в Україні.

А з початком відкритої широкомасштабної агресії росії нецензурщиною почали користуватися масово, причому інколи її вживають на означення синоніма патріотизму. Зокрема, йдеться про відому фразу українського захисника з острова Зміїний у Чорному морі, який на вимогу росіян здатися послав російський військовий корабель у відомому напрямку.

Після того цей вислів мегапотужною хвилею накрив нашу країну – його можна було побачити на білбордах уздовж автострад, на вулицях українських міст, на зупинках, на автомобілях, при входах у ресторани й бари, а також у ЗМІ. Він став крилатим, своєрідним мемом. Укрпошта навіть випустила марку з відісланим подалі російським кораблем, а українці активно почали носити футболки з цією фразою.

Цю фразу настільки інтенсивно популяризували, що окремі тверезо мислячі люди і представники духовенства змушені були звернути на це увагу.

Використовувати безкінечно матюки – це явне впадання у крайність, незважаючи на те, що, як дехто вважає, сплеск нецензурної лексики притаманний періодам війни, бо нібито вона допомагає зняти стрес. Та, на мою думку, це – не найкращий спосіб отримати релакс і висловити оркам свою зневагу. Адже в нас настільки багатющий фольклор, що ми маємо свою… лайку! І вона – зовсім інша, різноманітна і соковита. То чому ж використовуємо чуже й брудне?

Ви, напевно, чули, як русня спілкується? Нещодавно мені на очі потрапило одне відео, як там, у якійсь рязані, обурюються реакцією українського суспільства на по-звірячому закатованого нашого воїна, який посмів сказати «Слава Україні!». Та в їхньому діалозі більше матюків, ніж слів! А ми ще й весь час наголошуємо на тому, що ніколи ні в чому не уподібнимося оцим низьким істотам, з якими ще донедавна кремлівські ідеологи пришивали нам «братерство». 

Особливо неприємно вражає вживання нецензурщини в дописах відомих людей: літераторів, політиків, громадських активістів. Якось, прочитавши емоційні враження однієї знайомої симпатичної юнки, яка сміливо бореться з місцевими корупціонерами, за що їй справді великий респект, я не втрималася і присоромила її. Вона зі мною погодилася…

Уважно читала думки інших на цю тему. Так-от, церква категорично заявила: матюками війну не виграємо, лайка несе велику шкоду, бо це – молитва до сатани й образа для Бога.

У Святому Письмі написано, що в кожнім слові міститься прихований смисл. 

І кожне з них несе свою енергетику, яка може позитивно або негативно впливати на все. «Жодне погане слово нехай не виходить з уст ваших, а лише гарне, що може в потребі повчити, і щоб це вийшло на користь тим, які чують його», – читаємо там (Еф. 4, 29). Тому священники закликають: «Припиніть сквернословити! Перестаньте пропагувати матюки!». Вони точно не допоможуть нам подолати ворога.

Гарно цю думку ілюструє фраза із «Записок українського самашедшого» геніальної Ліни Костенко, яку активно поширюють користувачі соцмереж: «Мабуть, чогось такого подібного в цілому світі немає. Мова солов’їна, а тьохкають чортзна-що…» 

Солов’ї ж не матюкаються…