Військовий з Іванич Роман Чипинюк отримав скепсис, цинізм, лукавство і зневагу від голови громади Лідії Томашевської

В усій Україні наразі воєнний стан. Крім Іванич, певна річ. Бійцям на передовій не допомагають, їхні запити й потреби ігнорують, а тих, хто повернувся з війни зневажають і принижують.

Вулиці засипані снігом, його не дуже добре розгребли, доволі слизько.

Старше покоління добре згадає, як центральними вулицями поважно крокував запряжений у віз коник, і з нього посипали пісочком, аби не так падалось. Монотонно цокотіли копита, роздувались ніздрі, розвівалась на вітрі гривка. Давно то було – ще коли в тихому селищі думалось про Україну…

Чим далі іде час, тим більше розуміється, що війна зовсім не у всіх. І тут не мова про тих, хто вивіз себе та діток за межі країни, навіть із спокійних ( відновно… ) регіонів. І тут мова не про те, що болить лише друзям і рідним тих, хто тримає в руках зброю, а також волонтерам. І тут мова не про те, що війна для багатьох почалась із повномасштабного.

Іваничі не будуть допомагати армії зі свого бюджету. А якщо й будуть, в рідкісних випадках, то лише під тиском не багатьох свідомих депутатів і лише зовсім не значними сумами… І питання не в відсутності коштів чи нормах закону. Громади, котрим сутужніше, знаходять механізми, перекидають ресурси, створюють спеціальні програми. Але не в нас, де в приорітеті закрити витрати на суди.

Іваничі – окрема республіка, яка керується лише вигаданими принципами однієї видатної персони, що вважає себе недоторканою, видатною і невразливою на своїй посаді, котру отримала з волі людей, більшість із котрих вже давно неодноразово пошкодували про свій вибір. Але як вже є, шляху назад нема.

Однак чим далі, тим в більшу прірву падаємо морально ми всі, вбиваючи своїм мовчанням фактично самих же себе, своєю ж байдужістю, інертністю, бездіяльністю.

Ну бо чого говорити, коли то не твої волонтерські ініціативи вбивають при самому корені? Ну бо чого говорити, коли з селища в результаті цих апатичних дій громади виїжджають на роботу кудись достойні і розумні представники місцевого самоврядування, аби мати можливість працювати, бо треба годувати діток? Ну бо чого говорити, коли це не ти – військовий, що через хвороби, контузії та поранення повернувся додому – і натикаєшся на потоки зневаги? Це ж не ти …

Родина Чипинюків знана в селищі і околицях дуже добре. Аня була в останньому скликанні депутаткою райради. Добра, чуйна, приємна, завжди усміхнена мама двоє чудових діточок. А які гарні світлини вона робила! Випускники, ви ж пригадаєте?

Роман – сильний, вольовий, мужній. Кілька років тому вже раз втік з лап смерті, здолав страшну хворобу. Занурений в освітній процес, його поважають і колеги, і учні, і їх батьки. Тактовний, стриманий, ерудований – справжній педагог сучасності! Не вагаючись, взяв до рук зброю і став супроти ворога, бо його серце завжди наповнене Україною. І вишколи, які проходив у патріотичних таборах, де відомий був, як друже Арієць – не були даремними. Поранення, ще одне – але до останнього тримався, не залишав побратимів, поки зрозумів, що його ресурси організму не безмежні…

І що зустрічає військовослужбовець Чипинюк у стінах Іваничівської селищної ради? Скепсис, цинізм, лукавство і щось особливо мерзенне та неприємне.

Ну от не буде грошей на дрони! Бо ні! І взагалі ще треба розібратись, зі слів топ-чиновниці, чого то так йому треба, якого він роду! Козацього, доброго крою, українського … Його руки стискали зброю, брат отримав поранення на нулі – важке, складне. Його дружина хвилюється за свого брата, котрий теж став до бою з ворогом. Але пані Лідія має сміливість озвучити бажання перевірити цю родину за допомогою правоохоронних органів. Надворі не 1937-й рік!

Ви забули Революцію Гідності? Ви забули Сергія Байдовського, близького друза і родини Чипинюків, і родини Ярошів, котрого забрала куля снайпера? Чи може хтось хоче нагадати собі, де ж то була пані Лідія у ті вогняні дні? І яку займала в той час позицію?

Окреме “дякую” обранцям, котрі не сказали ані слова на захист військового… Бог всім вам суддя. І час – вони розставлять усе по своїх місцях. І ще є бумеранг, який таки працює. Бо Героїв потрібно цінувати і поважати.

Джерелом для публікації став пост на фейсбук-сторінці жительки Іванич Катерини Матвіївої