Що робити жінкам за 40, які шукають роботу: після розповідей моїх приятельок, напрошується висновок – їхати за кордон

На жаль, це правда. Бо у нашій країні вони чомусь вважаються старими і непотрібними. Хоча мали б бути на вагу золота. Бо жінки такого віку давно вийшли з декретних відпусток, відбулися у професії і головне – мають можливість та бажання працювати. Як не прикро визнавати, їх роботодавці не цінують.

Хоча, якщо копнути глибше, швидше за все побоюються. Наталя, 45 років. Кухар з 25-річним стажем (якщо не більше). Так сталося, що була змушена розрахуватися з роботи через хворобу чоловіка, за яким потрібно було доглядати. Після його смерті намагалася працювати в одному кафе, де затримували зарплатню (не останню роль відіграв коронавірус), а потім взагалі стали менше платити. Інколи навіть мінімалки не було.

Жити за ці гроші не можливо, одна комуналка тягне на пів зарплатні. Спробувала влаштуватися в один з супермаркетів, де продають готову їжу. Її одразу попередили, що беруть на двотижневий випробний термін без збереження заробітної плати. І це фахівця! Оскільки діватися нікуди, ризикнула з надією, що все таки буде мати роботу.

Однак вже у перші дні її змушували працювати понаднормово. Коли заговорила про гроші, дали зрозуміти, що це не обговорюється. Жінка не захотіла далі мати справу із цим закладом. Зараз збирається за кордон з приятелькою.

Олена довгий час працювала у сфері обслуговування. Втративши роботу через карантин, зробила десяток спроб влаштуватися на інші. Навіть готова була йти вчитися. Але куди б не зверталася, їй делікатно відмовляли, посилаючись на те, що треба молодих. І це не поодинокі випадки.

Мені у приват пишуть жінки значно молодші і цікавляться, чи не знаю, де можна працевлаштуватися. Вони навіть готові йти працювати не за професією.

Прикро, що у нашій країні наші ж люди нікому не потрібні. І це люди працездатного віку з величезним бажанням працювати. А ще прикріше, що безсовісні роботодавці користуються ситуацією, і змушують їх трудитися безкоштовно.

Так, вигідно взяти на роботу молоду дівчину, яка попрацює два тижні задарма, а потім її скажуть, що вона не підходить. А наступного дня на її місце прийде інша довірлива, яка теж буде трудитися задарма, у надії, що візьмуть на роботу. Ніж взяти жінку, яка вимагатиме оплату за свою працю і не дасть себе ошукати.

Але як вистачає совісті не платити за роботу? Адже людям треба за щось жити, годувати дітей, платити за комунальні послуги. Чому такі роботодавці не поставлять себе на їх місце? Чи змогли б вони задарма працювати?

Тому жінки їдуть за кордон, де трудяться важко, у багатьох випадках понаднормово, але їм відповідно платять. І до них (можу судити по собі, бо довелося скуштувати заробітчанського хліба) ставляться ліпше ніж у себе в Україні. Бо там вміють цінувати чужу працю. Хоча бувають різні випадки, де трапляються і недобросовісні працедавці, та це рідко. А в нас людей немають ні за що. На жаль.