Мій тато на Майдані загинув і так, я з цим живу. І плачу, коли беркутівців у Росію відпускають…

А ви знаєте, що у мене тато загинув? 6 років тому. В Києві. На Майдані. Не пам’ятаю, чи писала я про це тут прямо. Мабуть, ні. Я була дитиною, коли його вбили. Мені було 12.

Того дня я повернулася зі школи додому. Робила уроки. Дивилася прямі трансляції з Майдану. Вогонь. Колеса. Крик. І гордилася своїми батьками, що вони там. А потім дізналася, що мого тата вбили. Мого тата.

Я розказувала вам про це? Так? Ну тоді добре. Ні? Ну тоді розкажу, чому ні. Бо про смерть говорити незручно.

Сьогодні я не буду розказувати про свого тата. Я вже забула відчуття його доторку. Голос згадую тільки в найглибших снах. Й посмішку вже не знаходжу в інших людях. Я буду говорити, чому я про це мовчу. Бо про смерть говорити незручно.

От скажу я вам:

“Привіт. Мій тато на Майдані загинув. І так, я з цим живу. Так, плачу коли про жертовність говорять. Коли беркутівців в Росію відпускають. Коли «дегероїзують». Коли б’ються за соцдопомогу. Коли вирішують, хто за кого має помирати. Але ж живу…”

І що ви мені відповісте? Зазвичай люди мовчать. Або обіймають. (Це вже трохи краще. Але не для мене. Тільки для них.)

Бо про смерть говорити незручно.

“Вибачте, пані викладачко. Чому я вас не слухаю? Знаєте сьогодні 18-те лютого. Уже 14-та година. Десь в цей час 6 років тому мого тата вбили. Але ще не опізнали.”

“Вибачте, друзі, я на збірку не прийду. Просто зараз 19-та година. 18-те лютого. 6 років тому я почула як кричить моя бабця. Бо її сина вбили. Мені зараз складно зорієнтуватися. Бо я досі цей крик чую.”

“Вибач, мам. Але я не можу з тобою сьогодні говорити. Як і ти не могла говорити зі мною в цей день 6 років тому. Сьогодні я буду вибивати. Вибач, мам.”

Але я не скажу вам того. Бо про смерть говорити незручно.
Коли мене діти запитують: “А де твій тато?” Що я скажу їм? Вони ж не знають, що таке смерть. Ви ж їм не казали. Сказати їм, шо він на небі? Вони ж знають, що там або космос, або літаки. Але ви мовчіть.

Бо про смерть говорити незручно.

– Привіт, Іра. А чому ти ні з ким не зустрічаєшся?
– Привіт. Ну, знаєш… Єдиного чоловіка, якого я любила, вбили. Теж чоловіки. І я тепер взагалі чоловіків боюся трохи, насправді.
– Іра, а ти уявляла собі своє весілля?
– Так. Смішно. Але коли мені було 12, то мій тато сказав, що хоче зробити мені красиве весілля вдома. З друзями і літніми квітами. Але знаєш, його вбили 6 років тому. І жодне весілля вже не буде таким, яким би він його зробив.

Але я точно вам того б вголос не сказала. Сказала б, що я про таке не думаю. Бо про смерть говорити незручно.

– Доброго дня, Ірино. Чи можна буде записати з вами інтерв’ю ?
– Так, звичайно. Хочете правду чи ще одну сльозливу історію? Вам загальними фразами чи про смерть? Загальними фразами? Добре. Добре, я не буду говорити з вами про смерть.

Бо про смерть говорити незручно.

– Ой, Іра. Щось ти погано виглядаєш.
– Та я захворіла. Але, насправді, у мене тато загинув 6 років тому. І мені весь тиждень складно навколо 18-го лютого жити. А може, і два тижні. Але так. Я захворіла. Так я й хворію 6 років підряд. В той самий час. Бо коли хворієш, можна погано виглядати.

Бо про смерть говорити не зручно. Я буду ковтати сльози десь в кутку кімнати. Бо що я вам скажу? Ви ж і так не зрозумієте. І не маєте розуміти. І надіюся, ніколи не зрозумієте.

Я вам ще можу багато прикладів навести, коли про смерть говорити незручно. Але ви зрозуміли – будь-коли.

Вам зручно говорити про Героїв. Про Подвиги. Про Історію. Про Гідність. Про Свободу. Про Людяність. Про Майдан.
Але про смерть вам говорити незручно.

Ви маєте знати. Мій тато загинув на Майдані. 18-го лютого. Бо якщо ви цього про мене не знаєте, то ви нічого про мене не знаєте. Смерть частина мого життя.

І вашого теж.

P. S.: Подивіться фото. Ми там щасливі.