Постала дилема: знищити Радянське панно чи залишити, як «особливу» візитку Нововолинська

Можливо, якщо вже і збивати панно, тоді варто зробити альтернативу, яка їх замінить: зробити нові, що прославляють український народ, намалювати прекрасні мурали тощо. Наперед вибачаюся, якщо мої слова зачепили чиїсь переконання.

На днях поновилося питання декомунізації Нововолинська і постало питання майбутнього радянських панно, мозаїк і скульптур. Ким зроблені панно, що знаходяться в центрі Нововолинська мені на даний час ще не відомо. Зведені вони в кінці 1960-х – на початку 1970-х років.

Кожна із них має ідеологічне підґрунтя. Ми бачимо панно присвячене пролетарському інтернаціоналізму, солідарності робочого класу (вчитель, робітник-шахтар, колгоспниця), союзу чоловіка і жінки під гербом СРСР і воїнів армії Будьонного із прапором і гербом СРСР (символ прославлення червоної армії СРСР і встановлення більшовицької влади). Зазначу, що воїни Будьонного воювали проти армії Української Народної Республіки, тобто проводили більшовицьку окупацію України в роки радянсько-української війни 1917-1921 рр. Згодом український народ спіткали подальший червоний терор, голодомори, репресії, депортації тощо.

Ліквідація панно сприймається громадянами у двох розуміннях:

1. Знищити панно, як згадки про радянське минуле й поневолення українського народу. Додам, що знищення згадок про минулі владу, ідеологію, лідерів – це не нове явище. Ще у Древньому Єгипті спадкоємець-фараон нищив барельєфи і скульптури попередника. Власне самі ж більшовики є не виключенням. Після Жовтневої революції 1917 р. більшовики розпочали нищити усі згадки про імперську Росію. Збивали герби, ліквідовували пам’ятники імператорам, перейменовували міста в честь відомих радянських діячів. Також радянська влада проводила антирелігійну політику, що відобразилося у нищенні церков, ікон й іншого церковного начиння. Наприклад, грабунку і закриття спіткали церкви в с. Низкиничі, Гряди, Будятичі, Панасівка тощо.
2. Залишити радянські панно, як особливу “візитку” міста, культурну пам’ятку для залучення туристів й збереження міста в його первинному вигляді.

Власне постала дилема. Залишення радянських ідеологічних символів є практично рівноцінним, якби після Другої світової війни усю символіку нацистського Третього Рейху також зберегли. Проте СРСР, як і Третій Рейх був тоталітарною державою, із власною ідеологією й здійснив жахливі злочини проти людства. Тому їх також варто знищити.

З іншої сторони їх знищення дорівнює позбавлення міста пам’яток, що уже стали для багатьох уособленням самого ж Нововолинська. Гадаю їх майбутнє залежить від їх подачі, адже шматки мозаїки не мають ніякої особливості, а лише їх “історія”, яку доносять до людей.

Ми можемо зберегти їх і постійно наголошувати на тому, що це особливість радянського містобудування, розповідати, що вони втілюють в собі й переконувати, що Радянський Союз таким чином намагався відобразити свою велич у вигляді панно, хоча ж він таким й не був. А був державою де життя людини нічого не значило, адже на шахтах Нововолинська з 1954 до 1991 р. сталося близько 16 тис. нещасних випадків, під час яких важкотравмовано 838 гірників й загинуло 194 чол (це згідно радянської статистики). Окрім цього, із усіх травмованих гірників 6–7% отримали інвалідність. Тобто важливим для радянської влади було не збереження здоров’я й життя гірника, а кошти, які затрачалися у випадку його смерті (існували спеціальні розрахунки вартості смерті або травми гірника).

СРСР був державою, який в силу дефіциту робітників на будівництві Нововолинського заводу спеціального технологічного обладнання залучив до роботи важких злочинців, які звозилися із в’язниць СРСР. Згодом це стало трагедією для Нововолинська. Більшість із них здійснили втечу і розпорошившись серед міщан спричинили ріст криміналу в місті. Власне один із злочинців вбив і зґвалтував 15-літню дівчину в районі шахти № 4.

Хоча є люди, що вихваляють радянське минуле і я їх не розумію. Воно жорстоке і ніяка дешева ковбаса немає стати чинником її вихваляння.