Мої мемуари або Як я не став харків’янином: доля людини в радянській імперії
Життя кожного, хто народився і жив у радянські часи, нагадувало долю гвинтика в бездушному механізмі. Людині не належало власне життя, власний вибір, власне майбутнє. Держава вирішувала все — від місця праці до мови, якою ти маєш говорити у школі. І це не перебільшення, це — мій особистий досвід.
Після закінчення інституту мене, як молодого спеціаліста, чекало «направлення». Три роки я мав відпрацювати там, куди пошле москва. Не за покликом серця, не за сімейними обставинами, а за бюрократичним наказом. Тодішня імперія займала шосту частину світу, але людина в ній не мала навіть клаптика власної свободи.
Мені спершу випало їхати в Харків. Я зрадів: місто велике, перспективне. Молодий інженер, молодий батько – моя донька Іринка тоді мала лише вісім місяців. Але все зламала одна графа в анкеті: я написав, що маю дитину. І тут же почув – «відмовити». У Москві вирішили: для чоловіка з дружиною ще можна виділити житло, для родини з дитиною – ні. Ось так імперія підтримувала молоді сімї і була зацікавлена у народженні нового життя. Це і була справжня сутність радянської системи: людина не була цінністю, а тягарем.
З Харковом не склалося, поїхав до Запоріжжя, де навчалася моя дружина на німецькій філології в на той час ще педагогічному інституті. Там на заводі були вакансії, але житло знову стало каменем спотикання. Нарешті знайшлася робота у Кривому Розі, де будувався металургійний гігант. І там нас «уплотнили»: видали половину невеликої квартири, змушені були підселитися до зовсім іншох чужої сім’ї. Усе життя – як то у комуналці – немає простору, немає приватності, навіть дитинство і батьківство – під пильним наглядом системи.
Коли мій трирічний обов’язок закінчився, я, звісна річ, хотів повернутись на Волинь. У Луцьку роботу знайти було неважко, але всюди одна відповідь – без житла.
Випадкова порада знайомого привела мене в Нововолинськ. Там, на м’ясокомбінаті, мене взяли енергетиком, там вирішилось питання з житлом. Здавалося б, життя налагодилось. Але радянська влада отруювала будні методично і щоденно.
Моя дружина викладала німецьку мову в школі. І добре пам’ятає, як начальник освіти міста Лєйкін особисто ходив коридорами під час перерв, аби перевіряти, чи діти не говорять українською. Учителів звільняли за “недостатнє впровадження русского язика”. Це був щоденний терор проти нашої мови, нашої культури, нашої ідентичності. Дітей ламали ще в школі, а дорослих – на роботі.
Радянська імперія будувалася не на величі, а на приниженні. Вона годувалася мільйонами безкоштовних працівників: у колгоспах за трудодні, у таборах за сфабрикованими справами, через любов до своєї землі (за доносами сусідів). Вона трималася на брехні, страху та насильстві.
І сьогодні, коли бачиш, що Лєйкін – переслідувач української мови – занесений до почесних громадян міста поряд із дисидентами та воїнами, які віддали життя у війні з Росією, розумієш: спадщина СРСР і досі отруює нашу пам’ять в часи, коли боротьба за нашу сьогоднішню українську реальність жорстоко триває на передовій, ми мали б вести таку ж боротьбу із токсичними залишками системи зла в тилу.
Ось так я і не став харків’янином. Але це дрібниця у порівнянні з тим, що втратили мільйони. Бо радянська епоха була не “світлим минулим”, а темрявою, яка намагалася зламати кожного. І моє життя – лише одна з мільйонів історій, які доводять – СРСР руйнував долі, підмінював цінності і фундаменти родинні і державотворчі, забираючи вільний вибір даний нам Творцем. Це було зло, це те зло яке досі творить нашу реальніть, руйнуючи життя нових генерацій, забираючи їхній вільний вибір.
І тому спільні точки боротьби та підтримки, а не взаємні знецінення, дають перспективу на зміни. Тому мусимо бути у спільності, пильні, противитись і викорінювати на місцях щоденно спадщину доби Лейкіна, спадщину зла, заради тих, хто на передовій, заради себе самих, заради ще ненароджених вільних людей.
