Бан на радість

Сьогодні в Україні з’явилося нове табу — на радість. Святкувати стало «неетично». Можна матюкатися, ображати, знецінювати, брехати, але тільки не радіти. Такі реалії війни.

Вчора в Шевченківському гаю я бачив, як молоді люди танцюють Дриґ. Майже всі — дівчата. Хлопців дуже мало, а ті, що є, здебільшого неповнолітні. Бо сьогодні святкувати можуть не всі. Хтось на фронті. Хтось віддав життя. Хтось ховається. Але є ті, хто через вік чи інші причини не є військовозобов’язаними. Вони залишаються тут і творять цю країну на своєму місці також.

Я зайшов у коментарі під відео цього свята. Там — шквал обурення.

«Під час війни веселитися не можна». Пишуть це переважно ті, хто живе за межами України або ховає своє обличчя.

Читаю і думаю про страх, у який нас хочуть загнати невігласи, вороги і просто глупі люди, які з розвитком соцмереж отримали аудиторію, а часом і популярність.

Тут важливо поставити питання: чого хоче ворог? Він прагне знищити не тільки нашу державу, а й те, що формує відчуття себе як нації. Це — люди, традиції, здатність передавати їх далі. І не всі наші традиції про війну, кров і сльози. Є й радість, свята, вміння жити наперекір обставинам. Соромитися цього — означає грати за сценарієм ворога.

Молодь, яка залишилася в Україні — це кращі з кращих. Вони вчаться, воюють, працюють, творять і живуть.

Не треба їх «скасовувати»!